Усе сталося за одну митья з іронією подумав, що прилетів до Сан-Франциско, щоб прочитати курс для студентів Берклі, і ми добре посміємося з того, як збіглася назва фільму та роману, який буде однією з тем для обговорення. Аж раптом, Глендо, я побачив фотографію головної героїні й уперше перелякався. Прилетіти з Мексики із книжкою, в назві якої є ваше імя, і знайти ваше імя в титрах фільму, назва якого збігається з назвою однієї з моїх книжок, це скидалося на чарівну гру долі, яка часто розважалася так зі мною; але це ще було не все, це було дрібницею до тієї миті, коли пляшка розбилася на друзки в темній залі, і я взнав відповідь, авжеж відповідь, бо я не можу й не хочу думати, що тут ідеться про помсту.
Це не помста, а заклик на межі всього прийнятного, запрошення до подорожі, яка може відбутися лише на території, що знаходиться поза всіма територіями. Фільм, можна сказати нікчемний, екранізація шпигунського роману, який не має нічого спільного ні з вами, Глендо, ні зі мною, і саме тому я відчув, що за цим безглуздим і зручно банальним сюжетом приховано щось інше, неймовірне: ви не мали й водночас мали що сказати мені, адже тепер ви були Глендою Джексон, і коли вже погодилися зніматися у фільмі з такою назвою, то вчинили такя не міг цього не відчути, бо йшли від Гленди Джексон, від витоків тієї історії, в якій я дав вам це імя. А те, що фільм не мав з усім цим нічого спільного, те, що це була не надто дотепна шпигунська комедія, наводило мене на очевидну думку: це шифр, тайнопис, що на сторінці будь-якої заздалегідь обумовленої газети чи книжки містить слова, здатні передати інформацію тому, хто знає ключ. Усе було так, Глендо, саме так. Чи повинен я доводити це вамадже авторці листа доводи не потрібні, еге ж? Я кажу це для інших, для тих, хто читатимуть моє оповідання й дивитимуться ваш фільм, для читачів і глядачів, котрінавіть не здогадуючись про цестануть мостами між нами, між нашими посланнями: щойно видане оповідання, щойно випущений фільм, а тепер ще й цей лист, який незбагненним чином повторює їхній зміст і підсумовує їх.
Стисло переповім фінал, який нас уже мало цікавить. У фільмі ви кохаєте шпигуна, котрий заповзявся написати книжку, що називатиметься «Hopscotch» й викриватиме брудні афери ЦРУ, ФБР і КДБчарівних контор, на які він працював і які тепер намагаються його знищити. З відданістю, що живиться вашою любовю, ви допомагаєте йому інсценувати нещасний випадок, аби вороги вважали його мертвим; потім на вас двох чекають спокій і безпека в якомусь далекому закутку світу. Ваш друг друкує «Hopscotch», і хоча це не мій роман, його іспанська назва, безперечно, буде «Гра в класи», коли якийсь видавець бестселерів надумає надрукувати переклад. Наприкінці фільму є кадр: примірники книжки виставлені у вітрині; мабуть, так у вітринах деяких книгарень США стояв мій роман, коли кілька років тому його випустив «Пантеон Букс». В оповіданні, яке щойно вийшло у Мексиці, я умовно вбив вас, Глендо Джексон, а в цьому фільмі ви допомагаєте так само умовно знищити автора книги «Hopscotch». У фільмі ви, як завжди, молода й вродлива, а ваш другстарий письменник, як я. З моїми приятелями по клубу я збагнув, що лише зникнення Гленди Гарсон закріпить назавжди досконалість нашої любові; ви також знали, що ваша любов повинна зникнути, щоб справдитися. Тепер, завершуючи те, що я щойно написав із невиразним страхом перед чимось так само невиразним, я чудово знаю, що ваше послання містить не помсту, а неймовірно чарівну симетрію, що персонаж мого оповідання щойно обєднався з персонажем вашого фільму, бо ви захотіли, щоб так сталося, бо лише ця подвійна видимість смерті через любов могла їх зріднити. Тут, на території, непідвладній жодному компасу, ви, Глендо, та я дивимося одне на одного, поки я у своєму домі дописую цього листа, а ви хтозна-де, мабуть, у Лондоні накладаєте на себе грим, перш ніж вийти на сцену, або вивчаєте роль для наступного фільму.
Берклі, Каліфорнія, 29 вересня 1980 року
Історії, які я собі розповідаю
Шеріданові Ле Фаню за деякі будинки,
Антоні Тауле за деякі столи.
Мабуть, вона зупинилася тут, бо сонце вже пряжило й мимовільна втіха, з якою кермуєш у перші ранкові години, поступилася місцем сонливості та спразі. Для Діани це містечко з незнайомою назвою було ще однією маленькою позначкою на мапі провінції, далекою від міста, де вона збиралася заночувати, і площа, яку крони платанів затуляли від розпеченого шосе, здавалася такими собі лапками, між якими вона, полегшено зітхнувши, й залишила автівку, біля кавярні, столики якої стояли просто під деревами.
Офіціант приніс їй ганусівку з льодом і поцікавився, чи не збирається вона потім у них поїсти, квапитися не треба, вони працюють до другої. Діана відповіла, що наміряється оглянути містечко, а тоді повернеться. «Тут майже нема на що дивитися», озвався офіціант. Вона хотіла була завважити, що й сама не пропадає з цікавості, а натомість попросила чорних маслин і майже одним духом перехилила шкалик ганусівки, що райдужно сяяв на сонці. Відчула шкірою тінисту прохолоду, помітила завсідників-картярів, двох хлопчаків із собакою, якусь бабцю біля газетного кіоскувсе мовби існувало поза часом, бовваніло в літньому мареві.
«Мовби поза часом», подумала вона, задивившись на руку одного з картярів, що надовго зависнула в повітрі, перш ніж переможно хльоснути картою по столу. Вона вже давно не мала бажання зупинити, подовжити щось приємне, сповна насолодитися принадливістю життя в чарівному завмиранні часу, тріпотіння якого колись відчувала. «Цікаво, що життя можна сприймати як цілковиту злагоду, подумала, дивлячись на собаку, що важко дихав, лежачи на землі. Сприймати навіть те, що не надається для сприйняття, поїхати ледь не раніше, ніж приїхала, знищити все, що досі не спромоглося знищити мене». Вона не виймала з рота сигарети, хоча знала, що та зрештою обпече губи і тоді доведеться вихопити й розтоптати її, наче ці роки, коли вона нестямно намагалася наповнити життя чимось, крім сигарет, зручної чекової книжки та автівки. «Пропащий, повторила вона, чарівна мелодія Дюка Еллінгтона, хоча я вже її забула, отже, дівчинко, двічі пропащий, та й ти, дівчинко, пропащаколи тобі сорок, це лише спосіб сходити словами, мов сльозами».
Відчула себе раптом повною дурепою, розрахувалася й пішла оглядати містечко, назустріч речам, які не надавалися чуттям та уяві. Споглядала речі так, як вони б споглядали її: ось антикварна крамничка, що не викликала жодного інтересу, а ось старовинний фасад музею образотворчого мистецтва. Афіша персональної виставки, невідомий їй художник, прізвище насилу вимовиш. Діана купила білет і зайшла до першого залу скромної будівлі з прямокутними кімнатами, перебудованої до невпізнання тутешньою владою. Їй дали буклет із невиразною інформацією про творчий шлях митця, повязаний переважно з провінцією, уривками критичних відгуківце були звичайні славословя; вона залишила буклет на одній з консолей і задивилася на картини. Спершу подумала, що то фотографії, і її увагу привернули їхні габарити: нечасто можна побачити знімки, збільшені до таких розмірів. Щойно збагнула, що це картини, її увагу привернула маніакальна любов автора до досконалості в деталях; тепер, навпаки, їй здавалося, нібито ці картини ґрунтуються на фотографіях, на чомусь, що було притаманне і тим, і другим, і хоча зали добре освітлювалися, перед полотнами її не полишав сумнів: чи це, бува, не малюнки з фотографій і чи не є вони ознакою реалістичної маніакальності художника, яка привела його до небезпечної й двозначної межі.
У першому залі висіли чотири чи пять робіт, в яких повторювалася тема столапорожнього чи майже порожнього, освітленого яскравим сонячним промінням. На деяких полотнах був також стілець, на іншихнічого, крім стола та його видовженої тіні на підлозі, на яку був спрямований потік бічного світла. Зайшовши до другої зали, вона завважила на одній з картин дещо новепостать чоловіка, яка обєднувала інтерєр із розлогим садом, що бовванів удалині; чоловік стояв спиною до глядача, він уже вийшов з кімнати з незмінним столом на передньому плані, що стояв на однаковій відстані від намальованого чоловіка та Діани. Неважко було зрозуміти чи здогадатися, що будинок увесь час був той самий, тепер додалася ще довга зелена галерея з іншої картини, на якій чоловік, стоячи спиною до глядача, задивився на двері чи вікно вдалині. Хоч як це дивно, силует чоловіка був виписаний не так ретельно, як порожні столи: здавалося, він випадково опинився в цьому величезному порожньому домі. А ще тиша, не лише тому, що Діана була єдиною відвідувачкою невеличкого музею, а й через те, що картини розточували самотність, яку похмурий силует чоловіка тільки увиразнював. «Це все через світло, подумала Діана, воно проникає, наче якась тверда речовина й притлумлює предмети». Але й кольори були сповнені тиші, тло щораз чорне-пречорне, різкі контрасти робили тіні схожими на жалобні хустки, безживне драпування катафалків.