Цього разу історія тривала нескінченно, бо ні Ділія, ні я не хотіли, щоб вона закінчилася, траплялися історії, які б мені хотілося продовжити, однак чи то дівчина-японка, чи то холодно-поблажлива туристка з Норвегії не давали їм розвиватися, хоча це я вирішую, чи дійшла історія до тієї межі, коли я вже не можу або не хочу продовжувати те, що після втіхи починає видаватися незначущим, і тоді треба вигадувати якусь альтернативу чи несподівану пригоду, аби історія тривала далі замість того, щоб я поринув у сон з останнім недбалим поцілунком чи недоречним схлипом. Однак Ділія не хотіла, щоб історія закінчилася, з першого її поруху, коли я вмостився поруч із нею і несподівано відчув, що вона шукає мене, з перших взаємних пестощів я збагнув, що історія щойно розпочинається, що ніч цієї історії триватиме так довго, як і ніч, коли я її розповідаю. Хіба що тепер уже нічого не залишається, лише слова моєї розповіді, слова, наче сірники, і стогін, сигарети, сміх, благання, зойки, вдосвіта кава, важкий сон із пестощами, новими зближаннями та віддаляннями, і першим боязким сонячним променем, що пробився крізь дзеркало заднього виду й почав пестити спину Ділії й засліпив мене, коли я притиснув її до себе, щоб відчути, як вона знову розкривається, лине назустріч зойкам і любощам.
Так завершується ця історія, без звичного, майже неминучого прощання у ближчому придорожньому селищі; від історії я перейшов до сну, відчуваючи лише вагу тіла Ділії, котра притиснулася до мене й теж поринула в сон, притлумивши в собі останній шепіт, коли це раптом Нягара розбудила мене, вона сказала, що сніданок готовий і що ввечері ми маємо якусь справу. Я ледь не розповів їй усе, але щось мене спинило, може, рука Ділії, що тягнула мене назад, у ніч, і змусила мовчати, бо слова б усе зіпсували. Так, я чудово спав, авжеж, о шостій ми зустрічаємося на площі, на розі, і йдемо до Маріні.
Тоді ж таки ми дізналися від Альфонсо, що тяжко захворіла матір Ділії, і та поїхала до неї в Некочеа, Альфонсо мав купу клопотів, бо мусив займатися малюком, може, ми б заїхали до них, коли Ділія повернеться. Хвора померла через кілька днів, і Ділія впродовж двох місяців не хотіла нікого бачити, ми заїхали до них повечеряти, прихопивши пляшку коньяку та брязкальце для малюка, і все було гаразд, Ділія приготувала качку з помаранчами, Альфонсо підготував столик для гри в канасту. Вечеря спливала чарівно, як і належить, адже Альфонсо та Ділія вміють жити, спершу вони заговорили про те, що їх гнітило, але розмова про матір Ділії швидко вичерпалася, і тоді наче повільно розсунулася завіса, і ми повернулися до теперішності, до наших звичних розваг, до лише нам зрозумілих дотепів, які робили вечір таким приємним. Було вже пізно, і випитий коньяк робив свою справу, коли Ділія згадала про свою поїздку до Сан-Хуанаїй треба було оговтатися від споминів про останні дні матері й проблем з родичами, які завжди все ускладнюють. Мені здалося, що говорить вона для Альфонсо, хоча Альфонсо, мабуть, уже знав цю історію, бо зичливо посміхався, підливаючи нам коньяк, автівка заглухла в горах, глупа ніч і нескінченне чекання на узбіччі, коли, здавалося, небезпека виходить од кожного птаха, і тебе неминуче оточують привиди, яких ти боялася в дитинстві, аж раптом вогні вантажівки, і страх, що водій теж може злякатися й поїде далі, сліпуче світло фар, що немов прикувало її до крутосхилу, і чудодійний скрегіт гальм, тепла кабіна, спуск і розмова, може, зайва, але завдяки їй почуваєшся набагато краще.
Це її травмувало, мовив Альфонсо. Ти вже мені це розповідала, люба, я щоразу дізнаюся про нові подробиці твого порятунку, про твого святого Георгія у водійському комбінезоні, котрий врятував тебе від лиховісного змія ночі.
Таке непросто забути, озвалася Ділія, воно, хтозна чому, весь час повертається до мене.
Вона, либонь, не знала, Ділія, либонь, не знала, але я знав, от і вихилив коньяк одним ковтком і налив собі щев Альфонсо навіть брови полізли вгору, його вочевидь здивувала ця невихованість, якої він за мною не помічав. А от його дотепи були більш ніж прогнозованими, він сказав Ділії, що вона повинна нарешті зважитися завершити свою оповідь, мовляв, йому чудово відома перша частина, але ж, напевне, існує й друга, це ж само собою зрозуміло: вантажівка, ніч і все таке природне в цьому житті.
Я вийшов до ванної кімнати й пробув там якийсь час, намагаючись не дивитися в дзеркало, щоб із жахом не побачити в ньому власне лицетаке, яким воно буває, коли я розповідаю собі історію, бо я знову почувався, як тоді, знову запала та ніч і те почуття починало повільно огортати моє тілоте почуття, яке ніколи не видавалося мені ймовірним упродовж стількох років знайомства з Ділією та Альфонсо, приятелювання наших двох подружжів, спільних вечірок, і відвідувань кінотеатрів, і поцілунків у щічку. Тепер усе було інакшим, Ділія після того, знову жага, але цього разу справжня; голос Ділії долинув до мене з вітальні, Ділія й Нягара сміялися, мабуть, кепкуючи з Альфонсо через його банальні ревнощі. Було вже пізно, ми випили ще по келишку коньяку й по останній філіжанці кави, згори долинув плач малюка, і Ділія побігла туди, вона принесла його на руках: він увесь мокрий, такий-от свинтус, піду до ванної, перевдягну йогоАльфонсо радий-радесенький, бо матиме можливість зайві півгодини потеревенити з Нягарою про переваги Віласанад Боргом , ще по келишку коньяку, дорогенька, одне слово, всі вже добряче хильнули.
Яні, я пішов до Ділії у ванну кімнату, вона поклала малюка на столик і щось шукала у шафці. І вона начебто зрозуміла, коли я сказав їй: «Діліє, я знаю другу частину», коли я сказав їй: «Авжеж, цього не може бути, але я її знаю», а Ділія повернулася до мене спиною, щоб роздягти малюка, і я завважив, що вона схилилася над ним не лише для того, щоб розстебнути застібки й витягти пелюшку, а й через те, що зненацька мовби відчула на собі якийсь тягар, якого мусила позбутися, і вона позбулася його, коли, випроставшись, пильно глянула мені у вічі й мовила: «Так, це правда, це було глупством і не має жодного значення, але це правда, я переспала з водієм вантажівки, скажи це Альфонсо, якщо хочеш, він однаково по-своєму переконаний у цьому, не вірить, але переконаний».
Так воно й булоні я нічого їй не сказав, ні вона не зрозуміла, що я мав на увазі і чому це я, адже я нічого в неї не питав, прохопився про те, чого вона не могла зрозуміти, бо була по інший бік моєї історії. Я відчув, що мої очі, наче пальці, торкаються її губ, шиї, шукаючи під чорною блузкою груди, як це робили мої руки в ту ніч, упродовж усієї тієї історії. Я враз відчув стримуване бажання, відчув, що маю цілковите право шукати під блузкою її груди й стиснути її в перших обіймах. Я побачив, як вона відвернулася, знову схилилася над малюком, але цього разу з полегкістю, над нею більше не тяжіло мовчання; вона вправно витягла пелюшку, запах дитячої сечі я учув разом із шепотом Ділії, котра заспокоювала малюка, щоб той не кричав; я бачив її руки: вони шукали вату, потім поклали її між задертих угору маленьких ніжок, бачив, як її руки обтирали малюка замість обійняти мене, як вони це зробили в темній вантажівці, де відбувалося стільки історій, які я собі розповідаю.
Стрічка Мебіуса
In memoriam J.M. y R.A.
Це неможливо пояснити. Вона дедалі більше віддалялася від тієї зони, де речі мають усталену форму та межі, де все має чітку й незмінну назву.
Дедалі більше занурювалася в рідку, спокійну, бездонну глибінь, де завмирали примарні прохолодні, наче вдосвіта, хмарини.
Чому ні, можливо, варто було поставити це собі за мету, як вона, затявшись, і вчинила згодом, і побачила б, відчула б себе так само виразно, як бачила й відчувала себе, крутячи педалі велосипеда й заглиблюючись у поранішньому прохолодний ліс, їдучи затіненими високою папороттю стежками в якомусь закутку Дордоні , що згодом завдяки газетам і радіо здобуде сумнівну лиху славу й майже одразу знову порине в небуття, відчула б довколишню тишу рослинного світу в цій вічній напівтемряві, яку вона, Джанет, перетинала, мов світла цятка; металевий дзенькіт кепсько припасованої до алюмінієвої рами фляжки, довге волосся куйовдить вітерець, що розбивається об твоє тіло, наче об ніс корабля, ноги крутять педалі, вітерець шарпає блузку, стискає грудиподвійні пестощі в цьому русі всередині зеленого напівосвітленого тунелю між виструнчених обабіч дерев і папороті; запах грибів, кори, моховиння, канікули.