Такою була неодмінна літературна кухня; павутиння подробиць мало виявитися в потрібний момент, як це трапляється майже завжди. Для початку зазначу, що склад інструментів у Міллісент Сільвер відповідає восьми вокалістам, регістр голосів яких збігається з певним музичним інструментом. Отже:
Флейта: Сандро, тенор. Скрипка: Лучо, тенор. Гобой: Франка, сопрано.
Англійський ріжок: Карен, меццо-сопрано.
Віола: Паола, контральто. Віолончель: Роберто, баритон. Фагот: Маріо, бас.
Клавесин: Лілі, сопрано.
Персонажів я уявляв латиноамериканцями, місцем їхнього сталого перебуванняБуенос-Айрес, де вони повинні були дати останній концерт після тривалих гастролей у різних країнах. Я їх бачив на початку кризи, поки що неясної (радше для мене, ніж для них), коли очевидним було лише однетріщина, що починала руйнувати суголосність трупи мадригалістів. Я написав перші епізоди навпомацкиа проте не змінив їх, здається, я ніколи не змінював непевного початку багатьох своїх оповідань, бо вважав, що зрадив би таким чином власний стиль, я зрозумів, що неможливо сполучити оповідання з «Музичними дарунками», якщо досконало не знати послідовності участі персонажів, тобто інструментів, у кожному епізоді, і так до самого кінця. І тоді, із зачудуванням, яке, на щастя, досі не полишає мене, коли я пишу, я збагнув, що у фіналі мають бути задіяні всі персонажі, крім одного. І цей один, з перших написаних мною сторінок, уже тоді був ще неясною причиною виникнення тріщини, що руйнувала ту злагодженість, яку інший персонаж означить словом клон. У ту ж таки мить вимушена відсутність Франки й історія Карло Джезуальдо, що притягнула всю мою увагу, зробилися мухою та павуком, що сплітав своє павутиння. Тепер я міг рухатися далі, все збігалося.
Щодо самого тексту: фрагменти розташовані в тому порядку, що й у версії «Музичних дарунків», запропонованій Міллісент Сільвер; з одного боку, розвиток кожного епізоду є намаганням дотримуватися музичної форми (канон, тріосоната, канонічна фуга тощо), і в ньому беруть участь лише ті персонажі, що уособлюють певні інструменти згідно з наведеним переліком. Відтак корисно (корисно для цікавих, а все, що викликає цікавість, зрештою, корисне) зазначити тут послідовність, як її подає Фредерік Джонс, разом із інструментами, дібраними місіс Сільвер:
Річеркарна 3 голоси: скрипка, віола, віолончель.
Нескінченний канон: флейта, віола, фагот. Канон в унісон: скрипка, гобой, віолончель. Обернений канон: флейта, скрипка, віола.
Збільшений обернений канон: скрипка, віола, віолончель.
Канон у висхідній модуляції: флейта, англійський ріжок,
фагот, скрипка, віола, віолончель.
Тріо-соната: флейта, скрипка, генерал-бас (віолончель і клавесин).
1. Ларго
2. Алегро
3. Анданте
4. Алегро
Нескінченний канон: флейта, скрипка, генерал-бас.
Ракоходний канон: скрипка, віола.
Загадковий канон:
а) фагот і віолончель б) віола та фагот
в) віола та віолончель д) віола та фагот
Канон на 4 голоси: скрипка, гобой, віолончель, фагот.
Канонічна фуга: флейта та клавесин.
Річеркар на 6 голосів: флейта, англійський ріжок, фагот,
скрипка, віола, віолончель із генерал-басом (клавесин).
У фіналі, позначеному «на 6 голосів», генерал-бас
(клавесин) виконує роль сьомого учасника.
Оскільки заувага вийшла майже такою ж розлогою, як оповідання, я не маю жодних застережень проти того, щоб додати іще дещо. Я зовсім не розуміюся на вокальних ансамблях, і професіонали знайдуть тут чимало підстав для закидів. Насправді майже все, що мені відомо про музику та музикантів, я розшукав на конвертах для платівок, які читаю дуже уважно й з великою користю для себе. Те саме стосується й посилань на Джезуальдо, чиїми мадригалами я вже давно захоплююся. Те, що він убив свою дружину, це факт; щодо решти, інших можливих збігів із моїм текстом, варто запитати в Маріо.
Графіті
Антоні Тапіесу
Стільки всього починається й нерідко закінчується, як гра; гадаю, тобі було приємно побачити поряд із твоїм малюнком інший, ти вирішив, нібито це випадковість або чиєсь дивацтво, і лише на другий раз збагнув, що його було зроблено навмисно, і тоді ти неквапно оглянув його й навіть повернувся згодом, щоб подивитися знову, виявивши звичну обачність: вулиця порожня, на перехрестях жодної патрульної машини, ти наблизився з байдужим виглядом і не підійшов упритул, а глянув на графіті з протилежного тротуару, скоса, вдаючи, буцімто тебе зацікавила сусідня вітрина, а тоді швидко пішов геть.
Твоя власна гра розпочалася колись знічевя, насправді вона не була протестом проти ситуації в місті, комендантської години, заборони під страхом покарання розклеювати плакати чи робити написи на мурах. Ти просто розважався, малюючи щось грудочками кольорової крейди (тобі не подобався мудрований термін графіті), і час від часу приходив подивитися на них, іноді тобі навіть щастило нагодитися в той момент, коли приїздила вантажівка муніципальної служби, і тоді ти чув як спересердя лихословлять прибиральники, зішкрябуючи твої малюнки. Їх не обходило, що малюнки були не політичні,заборона стосувалася всього, і якби хтось із дітлахів наважився намалювати дім чи собаку, їх би так само зішкрябали, з лайками та погрозами. В місті вже годі було зрозуміти, чого насправді слід боятися; можливо, саме тому тобі подобалося долати власний страх і раз по раз робити новий малюнок, обравши слушне місце та час.
Ти щоразу уникав небезпеки, бо обирав їх розважливо, і проміжок часу до приїзду вантажівки з прибиральниками був сповнений для тебе дивовижної чистоти та майже надії. Дивлячись здаля на свій малюнок, ти спостерігав за людьми, які мимохідь кидали погляди на нього, ніхто, звісно, не зупинявся, але всі дивилися на малюнок: це могла бути зроблена нашвидкуруч абстрактна композиція на два кольори або профіль птаха чи дві злиті воєдино фігури. Лише одного разу ти зробив напис чорним кольором: «Мені теж боляче». Фраза не проіснувала й двох годинтоді поліцай власноручно знищив її. Після того випадку ти лише щось малював.
Коли поряд із твоїм зявився інший малюнок, ти майже перелякався; зненацька небезпека подвоїлася, хтось, як і ти, насмілився розважитися за крок від тюрми або чогось іще гіршого, до того ж цим «хтось» була жінка. Ти не міг би цього довести, а проте існувало щось переконливіше за будь-які очевидні докази: штрих, прихильність до яскравих кольорів, аура. Можливо, це була просто гра твоєї уяви, така собі втеча від самотності; ти захоплювався нею, боявся за неї, сподівався, що це востаннє, а потім ледь не виказав себе, коли знову завважив її малюнок поряд зі своїм, тобі хотілося сміятися, залишитися стовбичити перед ним, наче поліцаї сліпі чи бовдури.
Почались інші часи, все зробилося більш потаємним, прекрасним і загрозливим водночас. Нехтуючи роботою, ти кидав її за першої-ліпшої нагоди, сподіваючись заскочити незнайомку зненацька, ти уподобав для своїх малюнків вулиці, які міг швидко обійти одним заходом; ти повертався туди вдосвіта, ввечері або й о третій годині ночі. Це був період нестерпних вагань, розчарувань, коли ти марно шукав її малюнок поряд із якимось із власниха вулиці були порожні, і ти нічого не знаходив, і через те вони здавалися ще більш порожніми. Якось уночі ти вперше уздрів її малюнок окремо; вона зробила його червоною та синьою крейдою на дверях гаража, використавши фактуру поточеної шашелем деревини та голівки цвяхів. Малюнок був зроблений у притаманній їй манеріїї штрихи, її кольори, але, поза тим, ти відчув у малюнку якесь благання чи запитання, це був спосіб привернути твою увагу. Ти повернувся туди на світанку, після того як патруль тупо його зашкрябав, і на іншій стулці гаражних дверей швидко намалював краєвид із вітрилами та причалом; якщо не надто придивлятися, це могло здатися звичайними накресленими навмання лініями, але вона б придивилася. Тієї ночі тобі вдалось ушитися від пари поліцаїв, удома ти пив склянку за склянкою джин і розмовляв із нею, ти говорив їй усе, що приходило до голови, це був наче ще одинзвуковиймалюнок із вітрилами та гаванню, ти уявляв її смаглявою й мовчазною, ти підібрав для неї губи та груди й навіть ніби кохався з нею.