Ю. Несбё - Привид стр 6.

Вибору він не мав. Усе, що вона дозволила йому залишити собі,це борги.

Торд Шульц підвівся, підійшов до вікна і визирнув надвір. Схоже, вони невдовзі приїдуть.

Цього разу схема оборудки була інакшою. Він мав узяти пакунок у міжнародний рейс до Бангкока. Бозна-чому. Все одно, що пхатися до Тули з власним самоваром, як кажуть росіяни. У всякому разі, це була вже шоста подорож, і досі все проходило без жодної зачіпки.

В сусідніх будинках горіло світло, але до них було доволі далеко. «Такі самотні оселі»,  подумалося йому. В ті часи, коли «Гардермоен» був військовою базою, в тих будівлях мешкали офіцери. То були одноповерхові, абсолютно однакові коробки з широкими та голими галявинами поміж будинками. Збудовані максимально низькими, щоби об них, бува, не зачепився літак, що заходить на посадку. А велика відстань між будинками пояснювалася необхідністю локалізувати пожежу, яка неминуче виникла б після падіння літака.

Вони мешкали тут під час його обовязкової військової служби, коли він був пілотом військово-транспортних «Геркулесів». Їхні діти бігали поміж будинками і ходили в гості до сусідських дітей. Літній день, субота. Чоловіки у фартухах та з пляшками аперитиву в руках смажать шашлики. З розчинених вікон чується розмовато жінки готують салати й попивають лікер «Кампарі». Схоже на сцену з його улюбленого фільму «The Right Stuff», де йшлося про перших астронавтів та пілота-випробувача Чака Їгера. Чорт, а вони такі привабливі, ці дружини пілотів! Незважаючи на те, що їхні чоловікивсього-на-всього пілоти «Геркулесів». У ті дні вони були щасливі, хіба ж ні? Може, саме через це він сюди й повернувся? Раптово виникле підсвідоме бажання здійснити подорож у минуле? Чи бажання розібратися: в який саме момент усе пішло котові під хвіст? Розібратися, щоби потім змінити хід подій на краще?

Торд Шульц побачив авто, що наближалося, автоматично зиркнув на годинника і в бортовому журналі памяті подумки відмітив, що вони спізнилися на вісімнадцять хвилин.

Він підійшов до кавового столика. Двічі вдихнув і видихнув. Потім прилаштував скручену руркою купюру біля нижнього краю кокаїнової смужки, нахилився і вдихнув порошок у ніс. Слизову оболонку боляче обпекло. Він послинив кінчик пальця, провів ним по решті порошку і втер його собі у ясна. Порошок був гіркий на смак. У цю мить задзвонив дверний дзвінок.

То були ті ж самі двійко хлопців-мормонів, що й завжди. Один маленький, другий високий, і обидвау парадно-вихідному вбранні. Але з-під їхніх рукавів усе одно виднілися татуювання. Виглядали вони майже комічно.

Мормони подали йому пакунок. Півкілограма однією довгастою ковбаскою, яку можна було зручно прилаштувати під металеву пластину довкола висувної ручки його пілотської валізи. Згідно з планом, він мав витягнути цей пакунок після посадки в аеропорту «Суварнабхумі» й засунути під незакріплений килимок у тильній частині шафки у пілотській кабіні. І більше він його не побачить: подальшу роботу, напевне, візьме на себе наземна група обслуговування.

Коли Пан Великий та Пан Малий вперше заговорили про необхідність транспортувати пакунки до Бангкока, це прозвучало як повна маячня. Зрештою, нема іншої країни у світі, де вуличні ціни на дурман були б вищі за ті, що мають місце в Осло, тож навіщо займатися збитковим «експортом»? Та він не став розпитувати, бо знав, що відповіді все одно не діждетьсяі слава Богу. Але зазначив, що в Таїланді спійманих на контрабанді героїну засуджують до страти, і забажав підвищення платні.

Хлопці розсміялися. Спочатку маленький, а потім великий. Тордові мимоволі подумалося, що, мабуть, коротші нервові волокна швидше реагують на подразники. Може, саме через це кабіни винищувачів робили такими тісними й низькими, щоби відсікти високих і млявих пілотів.

Малий пояснив Тордові своєю англійською з різким, схожим на російський, акцентом, що то був не героїн, а дещо абсолютно нове, настільки нове, що навіть іще не було закону про його заборону. А коли Торд спитав, чому ж тоді треба провозити контрабандою легальну речовину, двійко розреготалися ще гучніше і сказали, щоби він не теревенив зайвого, а сказав: так чи ні.

Щойно Торд Шульц сказав «так», як у його свідомості негайно промайнула думка: «А що б сталося, якби я сказав ні?»

Це було шість подорожей тому.

Торд Шульц уважно оглянув пакунок. Кілька разів він подумував полити миючою рідиною ті презервативи та пакети для морожених продуктів, у які пакувався товар, але йому сказали, що собаки-шукачі здатні розрізняти запахи, і тому їх не так-то й легко збити з пантелику. Увесь фокус полягав у тім, щоби пластиковий пакет був запечатаний герметично.

Торд Шульц трохи почекав. Але не сталося нічого. І він багатозначно прокашлявся.

 Ой, ледь не забув,  озвався Пан Малий.  Маємо розрахуватися за вчорашню доставку

З цими словами він із лиховісною посмішкою ковзнув рукою в кишеню. А може, й не лиховісною, може, то був своєрідний гумор у східноєвропейському стилі. Торду захотілося вдарити його, дунути цьому мерзотнику в пику димом цигарки без фільтра і хлюпнути йому у вічі віскі дванадцятирічної витримки. То був би гумор у західноєвропейському стилі. Та натомість він ледь чутно промимрив «дякую» і взяв конверт. Він був тонкий на дотик. Напевне, там великі купюри.

Трохи згодом він знову стояв біля вікна, дивлячись, як авто розчиняється в темряві. Звук його двигуна потонув у ревінні чергового «Боїнга-737». А може, й 600. Літак нового поколінняоднозначно. Бо гуде більш гортанно й на вищих частотах, аніж стара класика. Торд Шульц побачив у вікні своє відображення.

Так, він узяв їхні гроші. І продовжуватиме брати їх. Брати все, що трапляється на життєвому шляху. Бо вінне Дональд Дрейпер. Вінне Чак Їгер і не Ніл Армстронг. ВінТорд Шульц. Безхребетний пілот по вуха в боргах. І з кокаїновою проблемою. Не треба було

Його думки потонули в гуркоті наступного літака.

* * * * *

Бісові церковні дзвони! Татку, чи бачиш ти усіх отих так званих близьких родичів, що зібралися біля моєї труни? Вони плачуть крокодилячими сльозами, а на їхніх скорботних пиках написано: «Густо, чому ж ти так і не навчився бути таким, як ми?» Гей ви, мерзотні, впевнені у своїй правоті лицеміри! Не навчився, бо не зміг! Не зміг бути таким, як моя прийомна матинедоумкувата зіпсута дурепа, яка тільки й знає, що розпатякує про те, яке все навкруг чудоветреба лише читати правильні книжки, слухати правильного гуру й споживати правильні травичорти б їх забрали. А коли хтось руйнував оту плутану мудрість, на яку вона купилася, то вона завжди ходила однією й тією ж самою картою: «До чого ж ми докотилися: війни, несправедливість, люди розучилися жити в гармонії з самими собою». Затям три речі, дівчинко. Перше: війна, несправедливість, відсутність гармоніїце природно. Друге: тинайменш гармонійна з усієї вашої огидної сімейки. Тобі хотілося лише того кохання, в якому тобі було відмовлено, а на те кохання, яке тобі виявляли, тобі було начхати, ти його впритул не помічала. Вибачте, Рольфе, Штайне та Ірен, але в її душі було місце лише для мене. Що робить пункт третій ще цікавішим: я ніколи тебе не кохав, дівчино, хоч як би тобі не здавалося, що ти моє кохання заслужила. Я називав тебе мамою тому, що тобі це було приємно, а мені спрощувало життя. Коли я зробив те, що зробив, це сталося через те, що ти дозволила мені це зробити, а я не міг стриматися. Бо такий я є.

Рольфе, ти, принаймні, сказав мені, щоби я не називав тебе татком. Ти й справді намагався любити мене. Але природу не обдуриш: ти збагнув, що більше любиш свою рідну плоть та кровШтайна та Ірен. Коли я сказав іншим людям, що вимої прийомні батьки, я помітив поранений вираз в очах у мами. І ненависть у твоїх. Не тому, що слова «прийомні батьки» зменшили тебе до розміру тієї єдиної функції, яку ти виконував у моєму житті, а тому, що я завдав душевної рани жінці, котру тинезрозуміло за щокохав. Гадаю, ти був достатньо чесним, щоби побачити себе таким, яким бачив тебе я: індивідом, котрий, отруївшись власним ідеалізмом, в якийсь момент свого життя зобовязався виростити дитину-підкидька, але невдовзі зрозумів, що на його банківському рахунку утворився дефіцит. Щомісячної суми, яку тобі виплачували за моє виховання, не вистачало для покриття реальних витрат. Згодом ти виявив, що я перетворився на зозуленя в чужому гнізді. А потім я пожер усе. Все, що ти любив. Усіх, кого ти любив. Тобі раніше слід було здогадатися, Рольфе, і викинути мене геть! Ти перший побачив, що я став красти. Спочатку то було лише сто крон. Я відпирався і заперечував. Казав, що то мені мама дала ту сотню. «Хіба ж не так, мамо? Це ж ти дала мені ті гроші?» А матуся, трохи повагавшись, зі сльозами на очах кивнула і сказала, що достеменно не памятає. Наступного разу то вже була тисяча. Із шухляди твого столу. Ти сказав, що то були гроші, призначені для нашого спільного свята. «Єдине свято для менеце коли я вас не бачу»,  відказав я. І тоді ти вперше дав мені ляпаса. Цей ляпас наче вимкнув у тобі якийсь запобіжник, бо ти бив і бив мене, не зупиняючись. Я вже був вищий та ширший за тебе, але доти мені ніколи не доводилося битися. Битися у звичному сенсіза допомогою кулаків та мязів. Ти зміг навязати мені свій спосіб бійки і тому взяв наді мною гору. Згодом від ляпасів ти перейшов до ударів міцно стиснутими кулаками. І я знаю чому: ти хотів понівечити моє обличчя. Забрати у мене силу моєї привабливості. Але жінка, яку я звав мамою, втрутилася. І ти мовив те слово: крадій. То була правда. Але те слово означало також, що мені доведеться тебе знищити, нікчемний чоловічку.