Ви хто?почулося раптом позаду.
Розвернувшись на вигук, Лора побачила високу жилаву жінку в рожевій куртці. Краї сягали колін і перетікали в чорні, погано прасовані й заляпані знизу плямами багнюки штани. Чобітки підібрані до них у тон й так само забрьохані.
Жінка не надто переймалася зовнішнім виглядом, і Лора списала це на загальне неприємне враження від неї. Вродливою, навіть просто привабливою жінку назвати було не можна. Проте варто дати їй шанс привести в порядок одяг, зачіску, накласти трохи косметикизовнішність уже не переважатиме. Навпаки, її можна буде назвати цікавою, хай не красивою в звичному розумінні цього слова.
А ви?нічого іншого в Лори не знайшлося.
Відповідаєте запитанням на запитання,дорікнула жінка.Машина ваша? Ваша. Номери київські.
Київські. Щось не так?
Залежно хто ви,жінка повернулася до початку розмови.Хоча нетутешнім пробачають. Усе одно мушу попередити.
Ми тільки познайомилися, а ви вже говорите загадками.
Ми ще не познайомилися,завважила жінка.
Лариса,вона простягнула візитівку.Мій колега Богдан.
Тонкі пальці з нігтями без натяку на манікюр взяли картку за край.
Банк «Омега», консультант. Мені не треба консультацій, пані Кочубей.
А в мене Тобто в нас із вами немає жодних справ.
Здається, вже є,цупкий прямокутник зник у кишені куртки.Ви ж приїхали руйнувати памятку історії та архітектури. Спробуйтеі матимете справу зі мною. Тетяна Помічна, громадська активістка.
Приємно.
Навряд,відрізала Тетяна.Бо ви ще не знаєте, з чим звязалися.
Бачу. З активною громадянкою.Лора всміхнулася, підморгнула Соколу.
Не розумієте,зітхнула Помічна.Я сказала не з ким, а з чим. Могла б попередитизробити щось із цим будинком ви зможете тільки через мій труп. Аби не навпаки.
Тобто? Припиніть говорити загадками, поясніть до пуття.
Ви правильно кажетезагадка,тепер усміхнулася Тетяна, але Лорі її усміх добрим не видався.Ніхто за сто років її не розгадав. Кожен, хто заходить усередину з лихими намірами, рано чи пізно помирає сам.
Прозвучало це попередження дуже буденно.
Лора навіть не сприйняла серйозно й отримала додаткову підставу вважати нову знайому міською божевільною. Щиро кажучи, вона побоювалася таких людей. За свою відносно невелику слідчу практику мала чимало нагод переконатися: навіть найнебезпечніші злочинці, вбивці та ґвалтівники здебільшого діють раціонально. Нехай ними в якісь моменти справді керують емоціїзгодом злочинці все одно приборкують їх. Адже варто випустити емоцію на волюусе, згорів, накоїв помилок, попався. Міські ж божевільні керуються правилами, котрі діють у доступному лише їм, паралельному довкіллі.
Здається, зрозуміла,мовила вона.Ви з тих, кому болить доля старих будинків. Я сама не фанатка нищення архітектурних памяток. Проте не всяка стара забудова, до всьогоаварійна, ще й у спірній власності, може вважатися такою.
Ви погано бачите? Це зразок сіверської, північноукраїнської міської архітектури кінця девятнадцятого століття!Тетяна тицьнула на паркан.
Я бачу будинок, який не підлягає реконструкції,сухо відповіла Кочубей.Ще трохиі він сам розсиплеться. А крім того, від нього, пардон, смердить. Чути вже по цей бік паркану. Уявляю собі, що всередині.
Краще не пробуйте зайти,у голосі Помічної почулися благальні нотки.Не ризикуйте, пожалійте себе, чоловіка, дітей!
Ось тут Лору пересмикнуло. Перехопила погляд Сокола, хитнула головою, просячи не втручатися. Вдихнула, сказала на видиху:
Нема в мене ані чоловіка, ані дітей.
У мене теж,поділилася Тетяна.
Воно й не дивно.
Лора не пошкодувала через нестриманість. Дивна агресивна жінка, помітно схильна до істерик, їй уже остаточно не подобалася. Розмова затягнулася.
У вас усе? Чи буде ще одна спроба налякати?
Так, я лякаю,призналася Помічна, тон знову став спокійнішим.Мене погано слухають, але я все одно лякала й лякати буду. Бо інакше, ніж через страх передчасної страшної смерті, до людей не достукаєшся. Не перевіряйте моїх слів, дуже вас прошу. Не заходьте всередину. Не будіть лихо, поки воно тихе.
Щось у її наполегливості насторожило Лору.
Гаразд, Таню. Поясніть, тільки що коротше, то краще.
Я вже все сказала, куди коротше? Можу хіба повторити. Будинок проклятий, панове. Сто років тому, ну, трошки більше, у ньому вбили людину. Тобто людей Кількох Чоловік, жінка, двоє дітей, прислуга Зарубали сокирою, справа гриміла по всій губернії. Газети писали, на суд приїздили найкращі газетярі з Петербурга. Відтоді місце прокляте.
Лора глянула на Сокола. Той примружив очі, лоб перетнула зморшка. Завжди робив так, коли поруч із ним відбувалися серйозні, варті особливої уваги речі.
Дуже цікаво, Таню. А ще конкретніше? У чому загроза?
Змінилося чимало мешканців,охоче відповіла Помічна.Мало хто прижився. За радянської влади вибору особливого не було. Чутки різні ходилиїх, самі розумієте, припиняли. І потім Кажу ж, не всякому прокляття. Лиш тому, в кого наміри лихі. Абохто вчинив там, у будинку, недобре діло. Таких одного разу знаходять мертвими біля розбитого дзеркала.
Поки жінка говорила, Лора відчула: довкола враз почали стихати й поступово зовсім зникати звичні для вулиці звуки. Ніколи не відчувала себе в прозорій капсулі, ізольованій від зовнішнього світу. Де не чути нічого, крім тепер уже скрадливого, лиховісного тону дивної особи в рожевій куртці. А Тетяна весь цей час свердлила її поглядом, і здавалосягіпнотизує, заворожує, вводить у транс.
Чому біля дзеркала?Лора почула себе ніби збоку, наче поруч стала і мовить її голосом невидима істота.
Бо варто переступити поріг із недобрими намірами, зло, яке дрімає в тамтешніх стінах, пробуджується. Воно переходить на порушника спокою. Заходить усередину,долоня лягла на груди.Так у самій людині зринає вся її чорна сутність. Чули, напевне, про темну половину кожного з нас? Про Джекіла й Гайда читали?
Давно.
Не важливо. Знаєте, про що йдеться. І ось одного разу в дзеркалі людина бачить іншу себе. Страшну потвору, про існування якої не мала жодного уявлення. Жах, шок, крик. Серце зупиняється.
Ви сказалидзеркало
Так, дзеркало,підхопила Тетяна.Перше бажаннявдарити потвору. Тому людина не контролює себе, лупить кулаком або чимось іншим, що потрапить під руку. Потім смерть. Ви ж не по неї приїхали?
Довкола все раптом знову ожило.
Уже не знаю, по що приїхали,призналася Лора.І що, відомі такі випадки?
Сама, Бог милував, біля трупів не стояла. Але й не придумала. Люди кажуть, чутки ходять Перевірте, ризикніть. Думаєте, ви перші, хто хоче все тут зруйнувати? Будинок отак пятнадцять років стоїть, порожній. Місце ласе, багато хто облизується. Тільки ж стримувало щось донедавна. Зараз, бачте, дехто справді страх загубив. Я попередила.
Помічна враз втратила інтерес до розмови, повернулася й рушила геть.
Чекайте!
Лора двома стрибками наздогнала її, схопила за плече, розвернула до себе. Наштовхнулася на холодний погляд, руку не забрала, запитала:
Ви, напевне, бували всередині. Не раз, не два, не десять. Бували?
Звісно. Щось не так?
Ви живі-здорові. Ваше дзеркало не тріснуло.
По-перше, ви не бачили мого дзеркалаТетяна легким порухом звільнила плече.А по-друге, я не приходила сюди з лихими намірами жодного разу. Я хочу зберегти будинок від руйнації. Якщо зробити його історичною памяткою офіційно, будівля потрапить під охорону. Отже, ніхто більше не спокуситься прийти сюди зі злими намірами. Прокляття не зникне, та надовго засне.
Ви самі вірите своїм словам?
Не забороняю вам їх перевірити,мовила Помічна.Ваша відповідальність, ви обоє дорослі люди. І так, пані Кочубей, я не божевільна.
Більше Лора її не зупиняла.
Дочекалася, поки зникне за рогом. Повернулася назад, поглянула на Сокола.
Ніколи ще такого не було, скажи?
Богдан спершу хитнув головою, потімкивнув.
То зайдемо? Глянемо, перевіримо?
Сокіл подивився на частину будинку, яку відкривав паркан, потімзнову на Лору.