Андрій КокотюхаЛихе око
За місяць до першої смерті
От стара відьма!
Їй пятдесят чотири. Сьогодні, якщо не забув. Не така вже й стара.
На вигляд їй значно більше!
Відсидиш стільки, скільки вона, на себе в дзеркало глянеш.
Тьху на тебе! І я тебе благаю, скільки вона там відсиділа!
Коли зачинила тебе на добу, ти вив і кричав, що більше не витримаєш. Якби в колонії було добре, обмеження волі не було б покаранням.
Ой, а на волі дуже добре! Живемо, наче в зоні.
Ти сам довго в зоні жив? На смак її куштував? І взагалі, відколи це ти обзиваєш жінок старими, хлопчику?
Вадим Граф не любив, коли дружина так його називала. Зоя постійно підкреслювала їхню різницю у віці, не аж таку велику, на його думку. Подумаєш, якихось три роки. Щоразу, коли вона так дражнилася, Граф картав себе за нестриманість.
Ще коли їхні стосунки почалися і Зоя пояснювала стриманість і невпевненість у собі своєю нібито старістю, він у пориві сказав чисту правду. Давно помітив за собою: до ровесниць, а тим пачедо молодших за себе його не тягне, та й не тягнуло особливо. Навпаки: ще підлітком заглядався на старших жінок, називаючи їх зрілими.
Зою сповідь залицяльника не надто переконала. Проте згодом пояснила, оперуючи науковими, переважно медичними термінами: Вадим має комплекс, подібний до Едипового. Він не зрозумів, що мається на увазі, й вона витлумачилаце коли син відчуває статевий потяг до матері, а доцядо татуся. Граф тоді щиро образився. Зоя поспішила пояснити: висловилася фігурально. Ну його в баню, той секс. Якщо дивитися ширше, чоловік із такими налаштуваннями просто бачить у всіх жінках мамку. Легше не стало, Вадим уперто все заперечував. Наполягав на іншому трактуванні: цінує в жінках досвіда досвід, у його розумінні, приходить із віком.
Нехай. Граф здав назад. Не стара, окей. Алевідьма, тут не попреш. Так би й спалила мене на попіл! Бачила, як вона витріщалася!
На мене так само, парирувала Зоя. І цей погляд, хлопчику
Знову ти за своє! Вадим тупнув ногою.
Зараз поводишся, мов хлопчисько переляканий, погодься.
А ви всі не перелякані!
О! Зоя з переможним виглядом тицьнула пальцем йому в лоба. А кажеш: телющила свої баньки на одного тебе. На всіх вона так гляділа. В кожному дірку пропалила. Мені досі отут пече.
Дружина взяла Вадимову руку, приклала між грудей.
На нас дивляться оті твої.Граф кивнув через плече, не повертаючи голови.
Хай собі.Зоя ще сильніше притиснула руку. Бюся об заклад, вони зараз одне від одного відвертаються. І ненавидять одне одного.
В усьому ти винна, Зоє. Так Віра каже.
Нє-а. Я винна лише в тому, що була одружена з її сином. Що носила його прізвище, а значитьі її. Ще більша моя провинав тому, що гідно поховала свого чоловіка. Гляділа й далі навідую його могилу на новому кладовищі, а це їздити аж на «Дружбу». І не пішла в монастир, отой, на Мальованці. Навпаки: зняла жалобу й одружилася вдруге. Найбільший злочинузяти твоє прізвище, коханий.
Ага. Вона називає тебе Графинею.
Не лише вона. Та з Віриних вуст це звучить або звинуваченням, або вироком, або прокляттям.
Я ж кажувідьма!
Без тебе знаю. Їдьмо звідси, тепер нас пропалюють очима родичі.
Ой, які вони нам родичі!
Тобі справді ніякі. Мені так. Гадюча сімейка.
Зоя не витримала, озирнулася.
Демонстративно взяла Вадима під руку, повела до їхнього червоного «камаро», «пятірки», за смішною ціною купленої з рук. Та вже біля машини, взявшись за ручку водійських дверцят, Зоя на мить завмерла, ступила вбік, передала ключі чоловікові.
Поведеш, у мене руки гуляють.
Я навіть знаю, чому.
Що такого радісного побачив? Зоя підозріло звузила очі.
Ти лише вдаєш байдужу. Тебе, кохана, все це зачепило дуже сильно.
Радієш? Колишня свекруха облила помиями, вихлюпнула на мене всю накопичену в колонії жовча тобі радісно?
Ми всі тепер в одному човні, Зоє.
Я й не проти. Тобто, тут же виправилася вона, проти, але не заперечую, що Віра вибила всіх із колії. Доведеться з цим жити якийсь час.
А я не хочу! Вадим підкинув ключі, не піймав, вони впали в калюжку, розлетілися дрібні бризки. Ніколи не бачив твого чоловіка! Ти навіть фоток не показувала, забула? Бач, делікатна яка! З ними усіма, кивок за її плече, я взагалі лиш тепер уперше познайомився!
Зоя закусила губу. Зберігала спокій. Їй це вдавалося, на диво, легко, бо поруч зі знервованим чоловіком відчувала себе сильнішою і більш упевненою. Відступила на крок, зміряла Вадима втомленим поглядом.
Тобі вони й не треба. Ключі підніми.
Нахилившись і підхопивши двома пальцями, Вадим витер їх об шкіру куртки.
Справді, хто мені всі ці прекрасні люди. І все одно я потрапив під роздачу. За чуже вигрібаю.
Ще ніхто ні за що не вигрібає,відрубала Зоя. Ти бісишся, мене колотить, рідня огризається. Віра тільки того й хоче. У неї з головою не все гаразд.
Кому від того легше? Тепер хай у решти голови болять, того вона хоче?
Її мету ти зараз окреслив дуже точно.
Вадим сів за кермо, роздратовано стукнув долонями по «бублику».
Дочекається вона. Я її вбю колись.
Не кидався б ти такими словами, завважила Зоя, далі зберігаючи спокій. І щоб знав: доки Віра жива, жодному з нас боятися нема чого. Тож дай їй Боже здоровя і довгих літ.
На цьому слові Зоя Граф обійшла авто, щоб сісти на пасажирське сидіння.
На ходу витягла з сумочки цигарки.
Через неї все, буркнув Ден, провівши поглядом «камаро».
Аби тільки через Зойку, нас би тут не було, відрізала Галина, глянула на інших, котрі товклися неподалік. Ви теж так думаєте? Ну, що Графиня втягнула нас у це лайно?
Хай кінь думає. В нього голова велика, озвалася Ніна, сіпнула чоловіка за лікоть. Ми тут довго ще будемо стояти?
Я вважав, що треба поговорити, всім. Романів голос звучав не надто впевнено. Зрештою, нам висунули ультиматум
Хто? Твоя тітка-зечка? визвірилася на чоловіка Ніна. Нічого собі заявочки! Не такпред´яви! Тепер, по ходу, ми всі по черзі маємо прасувати Вірі шнурки! Хто як хоче, а від насось!
Скрутивши дулю, Ніна Мірошник розвернула її до парадного, звідки компанія вийшла десять хвилин тому. Роман Мірошник легенько вдарив дружину по руці. А коли зустрівся з розгніваним, колючим поглядом, узяв за ту ж руку, потягнув до чорного джипа, що притулився аж біля повороту.
Галині кортіло щось кинути їм навздогін, але Ден стиснув її плече.
Я таксі викличу.
Можемо довезти, пропонуючи допомогу, Віктор знав відповідь наперед.
Обійдемося! кинула Галя, розстебнула сумочку зі штучної шкіри, видобула цигарки, повторила: Взагалі обійдемося, розрулимо. Теж мені проблема!
А чого ж нерви, раз нема про що говорити? гмикнув Віктор. Cваритися зараз, от саме тепер, не треба.
Ні з ким ми не сваримося.
Галя глянула на Дена. Чоловік підніс запальничку. Щойно дружина підкурила, відійшов, виймаючи телефон і набираючи номер служби таксі. Галя затягнулася, випустила перед собою густий струмінь білого диму. Його запах додався до ледь чутних пахощів горілого листя. У середині жовтня його, попри заборони, житомирські двірники все одно час від часу палили у дворах та скверах.
Скільки ти не курила, місяць? спитав Віктор.
Три. Галина затягнулася знову. Тобі яке діло до моїх цигарок?
Віра довела, зізнайся. Отже, вам із Деном не фіолетово, як би ти не морозилася.
Можна подумати, що вам байдуже.
Нам справді по цимбалах, що вбила собі в голову моя сестра. Розмова була прикра. Претензії дивні. Закидисмішні й сумні водночас. Ніхто з нас її сина не вбивав. Навіть Зойка не могла, при всій моїй нелюбові до неї. Трагічна загибель, ми Антонові не няньки. Хіба справді є певний знак, тяглість, закономірність. Готовий визнати частку містики, хоча ми всі раціональні дорослі люди. Антонова загибельзбіг сумних обставин. Слідство визнало нещасний випадок, про, гм, обставини знаємо лише ми, рука окреслила у вологому жовтневому повітрі невидиме коло. Питання: чим Віра нам усім чи кожному окремо реально загрожує?