І вже після цього скоропостижного продажу в мешканців райцентру ніби раптом полуда з очей впала: та це ж неповторний, унікальний палац! Адже збудовано його за проектом славнозвісного зодчого, та й колишні репресовані володарі, як зясувалося, були гордістю нації, нащадками старовинного козацького роду та ще й ученими, чий внесок у вітчизняну й світову науку раніше безсовісно замовчувався.
Та й узагалі, де ви ще побачите будинок, так дивно спроектований та оздоблений? Основний корпусдвоповерховий, а по обидва боки від входу двір біля ґанку оточують, наче крила чайки, багатовіконні прибудови, роблячи рельєфний фасад надзвичайно опуклим та виразним. Симетрію, дотриману в усьому з античною точністю, порушує башточка з гостроверхим шпилем, так дотепно притулена праворуч на даху. А високі й вузькі вікна! А розкішні візерунки й зубчасте оздоблення стін! А мозаїчна підлога зали першого поверху! Дехто каже, що в ній зашифровано якісь мусульманські записи. А вигадливі химерні сходи в середині, мармурово-чавунні! Мереживота й годі! Шедевр епохи модерну!
Звичайно, за роки безгосподарності згинули кудись без сліду не лише бронзові світильники (від початку тут було електричне освітлення), але й полив'яний декор печей, й майоликова плитка. Зате на сходах всередині будинку мармур добре зберігся, як і ефектні віконні рами, і навіть кам'яна арка при в'їзді, і чавунна огорожа кругом паркумісцями.
Дім не просто вдало вписувався до оточуючого ландшафту, він був і залишився найнеобхіднішим елементом гармонійної картини усього району. Сільськогосподарського, всю промисловість якого сконцентровано в Барвінківцяхцукровий та молочний заводики, м'ясопереробний комбінат. Нещодавно тут з'явився й новий бізнес в особі Ярижського. Він заправляв тепер м'ясними справами, вельми цікавився цукровими й молочними, вже майже організував за містечком, у старих конюшнях, розлив води у пластикові пляшки.
Місцеві криниці завжди славилися своєю чистою водою. А ті, що розташовані поблизу описаного будинку, ще й цілющою. Недарма ж у старі часи нею цікавилися відомі лікарі. Та й не тільки вони.
Старожили розповідали, що в домі у Барвіненків встигли погостювати й попити знаменитої водички і поетеса Леся Українка, і артистка Марія Заньковецька, і художник Мурашко, і академіки Чижевський, Вернадський та Кримський, що тут звучали чарівні голоси Соломії Крушельницької та Анастасії Вяльцевої. Звісно, то скоріше за все легенди, бо Леся Українка, як відомо, померла якраз у рік початку капітальної перебудови цього будинку, але диму без вогню не буває, хтось-таки й приїздив. Принаймні, груповий портрет родини Барвіненків, написаний рукою неповторного Мурашка, зберігся й досі прикрашає залу на другому поверсі разом із багатьма іншими полотнами та скульптурами, цінність яких визначала комісія, що майже три дні пиячила за рахунок Ярижського. І, звісно ж, винесла вердикт, що ані художньої, ані історичної цінності вони не мають.
І хіба ж не диво, що в усіх війнах, революціях та інших бідах вціліла багатюща музейна бібліотека, що її складають оті величезні старовинні книги у шкіряних палітурках зі срібним та золотим тисненням, які називають фоліантами? Це вам не покетбуки для читання стоячи в тісняві транспорту! Уявіть лише: ностальгічний зимовий вечір, ви берете в руки (обидві, бо важкуватий!) красивий важкий том, з пожовклими сторінками, зі старовинними буквами «ять» та «фіта», сідаєте в мяке крісло біля каміну, запалюєте свічки Ну, хай не свічки, краще так: присуваєте ближче торшері поринаєте у віддзвенілий світ. Вимкнений телевізор не нагадує про мерехтіння швидкоплинних подій, час іде тихо, повільно, він над вами не владний, навпаки: це ви стали володарями часуперенеслися до іншої епохи та й існуєте там, скільки захочете самі.
Але погодьтеся: такі заманливі перспективине для натовпу галасливих відвідувачів музею, а для шляхетних і культурних хазяїв шикарного палацу. Будинок повинен мати таких господарів.
І ось вони зявилися.
На згарищі
Восьма вечора взимкуце вже глупа ніч. Особливо в містечку, де вже й забули, що воно такевуличне освітлення. Чи й існувало воно коли-небудь?
Вітер, хуртовина, темрява. Поодинокі темні постатівсі чимчикують кудись у бічні вулички.
Борис Цокотюха одначе не розгубивсявін знав, куди йти. Та й простував собіенергійно, порипуючи свіжим снігом.
Але раптом завмер на місці. Крізь мерехтіння дрібних сніжинок розгледів: щось не так з продуктовим магазинчиком Свинаренка. Геть нічого не світиться, ганок перетворився на білий замет.
Він не полінувався перейти на протилежний бік вулиці, підійти ближче. Пусті віконниці, вкриті сажею стіни. Коли ж магазин згорів? Судячи із запахуне дуже й давно. Та й не дотла, запросто можна відремонтувати.
Борис скоріше пішов до центру, до знайомого універмагу. Здалека побачиввін ще працює. Проте, ледь переступивши поріг, почув грізне попередження верескливого голосу:
Назад! Назад! Ми вже закриваємо!
Молода дівчина, новенька, Борис бачив її уперше.
Пройшов повз неї, тихенько буркнувши:
Я швидко.
У ніс одразу вдарило невитравним запахом прянощів. Інтерєр всередині майже не змінився, а от асортимент товарів значно розширився. Схоже, і якість також. Поміняли місцями відділи. У продавщицьнові однакові халати з білими комірцями. Атласні, темно-зелені.
Боря? Баріс, ета ти? Госпаді!
Задивився на халат і не впізнав був Тосю Шишляннікову, жінку молодшого бальзаківського віку, але зовні досить ще нічогенькуз провінційного погляду.
Боже, глазам сваім ні вєрю!
Цокотюха скривився:
Що, ніби привид з могили?
Н-нєт. Проста не ажидала. Тося нарешті усміхнулась. І по-материнському зітхнула:Тібя атпустілі ілі сбєжал? Вона більше двадцяти років прожила в Україні, але не вимовила за цей час бодай одного українського слова.
А ви як гадаєте, тьотя Тося?
Я нє ґадаю, я проста рада тібя відіть.
Вона зграбно просунулася між двома вітринами-холодильникамиз ковбасою та молочними продуктами:
Дай-ка я абніму тібя, бандіта
Розчулений Борис обнявся з Шишлянніковою. Потім вона оглянула його бідацьку екипіровку:
Ти насавсємілі как?
Ілі как. Тягне злочинця на місце злочину. Борис зрадів колишній співробітниці, наче рідню зустрів. Проте додав суворо:Корочє, справа є до Свинаренка. Кирила Івановича.
А його й слід здимів, знайомо пробасив сильний чоловічий голос. Це підійшла Глафіра Петрівна, ветеран радянської торгівлі, масивна й непохитна, справжній монумент за прилавком. Ми всі так і зрозуміли, що він тебе підставив, Борько. Щоб такий хлопецьі крав? А вінсвинюка ще та. Переконалися на власному прикладі. На всі сто. Відсотків.
Та де ж він?
Поїхав! Аж загуло!
А бізнес?
Розпродав. Одразу по тому, як тебе засадили. І універмаг оцей, і кооператив, і магазини. Казав, ти йому всі справи підірвав, розорив ущент. От брехун то вже й брехун! А нам зарплату за півроку так ніхто й не віддав. Хай йому там наша біда гикається!
І куди подався?
Нам нє дакладивал. Уєхалі канци в воду, сам знаіш, покривила губами Тося.
Борис посмутнішав:
Може, хтось знає?
Хтось, може, і знає, та нікому про це не говорить.
Малчать-та сібе дарожи, то єсть я ні то хатела сказать
От іменно, промовчишцілішим залишишся.
Сам знаіш, у нас містєчка малінькає, єслі троє знают, то знаіт і свінья. Я ні Свінарєнка імєла в віду, канєшна, а всєх ваапще.
Жінки казали майже одночасно. Боря грубувато перервав:
А отой магазинчик, що навпроти районної аптеки, він давно згорів?
А, продуктовий! Та ні, з місяць, не більше. Його ж Луцик-молодший купив. Та все не щастить: то в аварію попав, то обікрали, тепер ось підпал.
Он би мєньше за чужимі жонамі бєгал!
Та ти, Тосько, не змішуй все до купи. Одна справабізнесова, а особисте життято інше.
Шишляннікова лише виразно хмикнула.
Збоку почувся пронизливий голос молодої продавщиці, яку Борис зустрів був на порозі:
Скупляйтеся скоріше, бо закриваєм уже! Скільки можна харчами перебирати?
Їй відповів нахабний фальцет:
А ти, зайка, не поспішай, бо перечепишся! це був Борисів попутник з автобуса, чахлий хлопчина, який навіть увечері не зняв своїх темних окулярів. Знову жував, а у вухах ритмічно похитувалися навушнички від плейєра. А зухвалості ще додалося: