Що, зелена, впізнаєш мене? звернувся Василь до жаби, наче до давньої подруги. Але жаба ніяк не реагувала на дружнє звернення і продовжувала сидіти, лупаючи очима.
Поруч, по поверхні калюжі пропливла маленька голівка вужика. Поки Василь дивився на вужика, жаба стрибнула у воду.
Ясно, не впізнаєш, зробив висновок Василь, і з сумом додав, де ж тобі, зеленій, тут аби родичі впізнали.
Перші приємні враження послабили внутрішню напругу Василя. Він навіть посміхнувся і, закинувши армійську торбу на спину, рушив неораною смужкою землі, яка відокремлювала захаращений верболозом ярок від поля з буряками. Пройшовши метрів двісті, він пірнув у яругу і по вузенький стежечці вибрався з іншого її боку, де було пасовисько, а трохи далі стояв колишній колгоспний яблуневий сад. Василь планував через сад вийти до левади і вже левадою, так, щоб не звертати на себе зайвої уваги, дістатися до рідного городу та хати. Він добре розумів, що раніше чи пізніше про його повернення стане відомо, але хотів, щоб сталось це якомога пізніше. Бо сподівався кілька днів посидіти у затінку та тиші батьківської хати, скинути тягар останніх років і розчинитись у безмежно приємній енергетиці рідної оселі, за якою він так скучив.
Крокуючи садом, Василь уявляв, як здивується мати, як зрадіє його появі батько, як стрибатиме на плечі його собака Цезар, як він згорне обох батьків в обійми і вони почнуть від радощів плакати, як він зайде у прохолодну тишу своєї кімнати, як він вижене з гаража батьківський мотоцикл, вдихне його запах! О, як пахне старий ІЖ-49! Так не пахне жоден мотоцикл! Як він сяде за кермо своєї машини І од тієї уяви посмішка потяглась по обличчю Василя.
Марячи картинами зустрічі, він не помітив, як швидко скінчився яблуневий садок, сусідська левада і почалась їхня. Нарешті Василь вийшов до рідного городу. Щось шуркнуло позаду. Василь озирнувся. Під старою акацією, метрів за десять від нього, здоровезний заєць спокійно сидів на задніх лапах і то одним, то іншим оком дивився у бік Василя. Заєць наче точно знав, що без рушниці та собаки Василь аж нічогісінько йому не зробить.
О, здоров, вухатий! весело звернувся Василь до зайця. Бачу, без мене ви тут зовсім знахабніли? Добре, іди собі, зараз не до тебе Але як побачу на городі,грайливо додав Василь, начувайся, на осінь чекати не буду.
Заєць уважно вислухав настанову нового хазяїна, повернувся в інший бік і спокійно, не кваплячись, пострибав по справах. Василь ще хвилинку постояв у затінку старого клена, милуючись на краєвид своєї хати. Він стільки чекав на цю зустріч, що коли вона наблизилась, захотілось на мить її відтягти. Мабуть, підсвідомість та досвід підказували: те, на що він сподівається, і те, що зараз буде, може не співпасти.
На городі у матері, як завжди, був зразковий порядок. Все на своєму місці: і кукурудза, і картопля, і буряки, і гарбузи, і огірки, і помідори, і кріп, і перець, і цибуля, і часник, і ще багато усякої дрібноти, яку садять хазяйки. Справжня краса! Хоч з лупою ходи між рядками, а не побачиш жодної бурянинки.
Тут треба зауважити, що порядок на городіце особлива гордість кожної сільської господині. Бо городце не тільки обличчя господарства, а й творчий витвір, щоб ви знали. І, так як художник малює своє полотно, так кожна хазяйка малює свій город. Як і в усякому мистецтві, тут є свої і Рембранти, і Пікасо, але є і зовсім недбалі та ледачі малярки. Є і свій технічний шпіонаж. Якимсь чином усі добре знають не тільки хто, що і де посадив, а й як воно росте, чим сусід його обробляє, які агротехнічні прийоми використовує, скільки гною він завіз на город торік, а скільки позаторік. Може, комусь це видасться дитячою забавкою? Ні, це не забавка. Від городу, а точніше врожаю на городі, залежить добробут, а тому таке дбайливе, навіть тендітне ставлення до свого годівника. Городянину це важко збагнути, але той, хто виріс на селі, мене добре розуміє.
Поки Василь у роздумах, наведу свіжий приклад, буквально кілька слів. Сталось це років шість тому. Привіз якось син баби Люби десяток клубнів такої картоплі, якої жук не їсть. Посадила його баба Люба невеличким осередком проміж буряків, щоб без зайвої афіші подивитись, що воно за сатана така заморська. І дійсно, піднялась картопля, а на ній жодного жука! За тиждень цю новину знали у кожній хаті. А на осінь, коли почали копати картоплю, довелось поділитися врожаєм із сусідами. Щоправда, нічого з тієї історії не вийшло. З роками, чи пересіялась та картопля з нормальною, чи жуки серед себе теж вивели новий сорт жуків, але надія на картопляне щастя розвіялась, наче марево, бо згодом новий сорт почали обїдати так само, як і стару картоплю.
Ще раз оглянувши дбайливу роботу матері, Василь рушив до хати. Перше, що неприємно здивувало, це напівпорожня клуня. Клуня стояла в садку між городом та хатою, і проходячи повз неї, Василь побачив трохи торішнього сіна. Дивно, сінокіс вже пройшов, чому ж клуня порожня? Невже батьки залишились без корови? Але ні, ось вона, свіжа, підгорнута купа гною, значить, корова є? Щось це не схоже на батька.
Василь тихенько, щоб не рипнуло, відкрив хвіртку паркану, який відділяв подвіря від садка та городу, і зайшов у двір. На лаві біля дому, як завжди, стояли порожні, щойно помиті банки під молоко, кури та качки копирсались біля корита з дертю, півень гордо наглядав за порядком, а у хліві хрюкав кабанчик. Наче все на своєму місці, але чогось не вистачало. Так! Собача буда порожня. Нема його Цезаря! Коли Василь йшов з села, Цезарю було тільки три роки, щось зарано він здох, а може, хтось вкрав чи отруїли, чи вбили під час обшуку?
Цезар був дивовижною поміссю німецької та кавказької вівчарок. Розум дістався йому від німця, а статура та сила від кавказця. Він був здоровезний розумний собака, якого можна було навіть не привязувати, бо без команди хазяїна Цезар ані кроку не робив. А коли хтось із сусідів заходив у двір, він тільки мляво подавав голос, щоб хазяї чули, що на дворі зявився чужинець, після чого уважно стежив за гостем. Можна було ходити повз собаку, гукати кого хочеш, заглядати у вікна хати та сарай, стукати у двері, а потім піти собі гетьсобаку це зовсім не турбувало, але тільки-но чужинець візьме на подвірї хоч маленьку трісочку чи грудку землі, то з двору він вже не вийде, аж доки сам хазяїн не звільнить гостя з полону.
А коли Василь брав Цезаря на прогулянку по селу, то Цезар, як і належало службовій собаці, йшов ліворуч від Василя, ані на крок не відстаючи і не забігаючи наперед. Він йшов гордо, не звертаючи уваги на кішок, курей та інших собак, і тільки іноді піднімав очі на Василя, чи не буде якоїсь команди. Цезар добре відчував, що його хазяїнце хазяїн усього села, і тому в нього було своє особливе собаче призначення, про яке іншим собакам навіть не снилося. Навіть увечері, коли Цезаря відпускали погуляти, він, швидко зробивши свої собачі справи та навідавшись до деяких подружок, одразу повертався додому. Бо служба для Цезаря була перш за все.
І ось тепер вірного чотирилапого друга не було на місці. Василь, наче не вірячи очам, підійшов до буди і вже хотів зазирнути всередину, але випадково погляд Василя зачепився за батьківський теслярський верстат, який стояв поруч із криницею. Тут теж було щось не так. Скільки памятав себе Василь, батько завжди щось майстрував на цьому верстаті. А зараз верстат стояв голий, наче сирота. Жодної, навіть маленької стружечки не лежало на ньому, і земля поруч верстата поросла травою. Невже батько захворів?
Поки Василь, розгублений та охоплений поганим передчуттям, стояв біля верстата, рипнули двері хати, і на ганок вийшла мати Василя Оксана.
Мамо, Василь впустив торбу на землю і дивився на матір.
Оксана уважно придивилась до кремезного чоловіка, що стояв біля верстата. Денне сонце світило в очі, і тому Оксана не одразу його впізнала.
Синку, невже ти?
Від несподіванки ноги заслабли і вона присіла на ганок. Василь підбіг до матері, сів поруч та обняв її за плечі.
Я, мамо, я.
Оксана притиснула голову сина до себе та зі сльозами на очах почала цілувати його.
Синочку, любий! Як мені тебе не вистачало!.. Дякую, Господи, що почув молитви мої!.. Де ж ти був, бідолашний? Не писав, не дзвонив!
Так вийшло, мамо, пробачте мені.
Синочку, синочку! Чого тільки не казали про тебе Я нікому не вірила. Знала, що добрим людям ти лиха не скоїв, а за інше Бог пробачить Серце відчувало, що живий і що повернешся Як же ми з батьком на тебе чекали! Усі очі прогледіли.