Протягом свого сицилійського вигнання Майкл чимало чув про Сальваторе Ґільяно: його імя постійно спливало в газетах, люди всюди говорили про нього. Дружина Майкла, Аполлонія, якось зізналася, що щовечора молиться за безпеку Ґільяно, як і всі підлітки та молоді люди Сицилії. Вони обожнювали його, він був одним із них, тим, ким усі вони мріяли стати. Зовсім молодим, трохи за двадцять, його визнали великим генералом, бо він переміг ті армії, що карабінери відправляли по нього. Розбійник був красивий і щедрий і більшу частину своїх кримінальних заробітків віддавав бідним. Він був шляхетний, його бандитам ніколи не дозволялося нападати на жінок чи священиків. Коли він карав інформатора чи зрадника, завжди давав йому час помолитися й очистити свою душу, щоб мати якомога кращі стосунки з правителями наступного світу. Усе це Майкл знав без додаткових розповідей.
Вони звернули з проспекту, і увагу американця привернув величезний плакат із чорними написами, що висів на стіні будівлі. Йому саме вистачило часу побачити в першому рядку слово ҐІЛЬЯНО. Отець Бенджаміно нахилився до вікна й сказав:
То одна з прокламацій Ґільяно. Попри все, серед ночі він і нині контролює Палермо.
І що там написано?спитав Майкл.
Він дозволяє людям Палермо знову їздити трамваєм,відповів отець.
Він дозволяє?з усмішкою перепитав молодий Корлеоне.Злочинець дозволяє?
З другого боку авто розсміявся Стефан Андоліні.
Карабінери їздили трамваями, тож Ґільяно взявся їх підривати. Але спочатку попередив, щоб люди їх уникали. Тепер він обіцяє більше їх не підривати.
Майкл сухо спитав:
Чому Ґільяно підривав повні поліції трамваї?
Інспектор Веларді повернувся до нього, пильно подивився блакитними очима.
Бо Рим мав дурість заарештувати його батька та матір за те, що вони зналися з відомим злочинцемсвоїм власним сином. Фашистський закон, який республіка так і не скасувала.
Мій брат, дон Кроче, влаштував їх визволення,мовив із тихою гордістю отець Бенджаміно.О, мій брат був дуже лютий на Рим.
«Господи,подумав Майкл.Дон Кроче був лютий на Рим? Та хто в біса цей дон Кроче, крім того, що pezzonovante мафії?»
Автомобіль зупинився перед пофарбованим у рожевий колір будинком завдовжки з цілий квартал. Кожен його кут вінчали сині мінарети. Двоє швейцарів в ефектній уніформі із золотими ґудзиками охороняли розкішний навіс із зеленими смугами й написом «ГОТЕЛЬ УМБЕРТО». Утім Майкла не відволікла ця розкіш.
Він окинув натренованим оком вулицю перед готелем, помітив принаймні десяток охоронціввони ходили парами, стояли біля залізної огорожі. Ці люди й не приховували своєї функції: розстібнуті піджаки відкривали зброю на ременях. Двоє з тонкими сигарами на мить закрили Майклові дорогу, коли він вийшов із машини, оглянули його зблизька, вимірюючи для могили. Інспектора Веларді та інших вони проігнорували.
Коли всі разом увійшли до готелю, охоронці зачинили за ними двері. У холі матеріалізувалися ще четверо й провели їх далі довгим коридором. Вони мали гордовитий вигляд палацових слуг імператора.
Кінець коридору перекривали двоє масивних дубових дверей. Якийсь чоловік підвівся з високого, подібного до трону стільця й відімкнув двері бронзовим ключем. Роблячи це, він кивнув і по-змовницьки всміхнувся отцеві Бенджаміно.
Двері відчинилися, відкривши величні кімнати: скляні вікна на всю висоту стін були відчинені в розкішний внутрішній сад, з якого доносився аромат лимонових дерев. Увійшовши, Майкл побачив усередині кімнати ще двох чоловіків. Цікаво, навіщо донові Кроче така охорона. Він був друг Ґільяно, довірена особа міністра юстиції в Риміце вбезпечувало його від карабінерів, які заповнювали Палермо. Тоді кого й чого боявся великий дон? Хто його ворог?
Меблі у вітальні були від початку створені для італійського палацу: колосальні крісла, канапи, за глибиною й довжиною схожі на невеликі човни, масивні мармурові столи, немов украдені з музею. Усе це було гідним облямуванням для чоловіка, який саме вийшов із саду, щоб привітати їх.
До Майкла Корлеоне привітно простягав руки дон Кроче. Стоячи, він був майже такий же завширшки, як і заввишки. Густе сиве волосся, охайно підстрижене, кучеряве, як у негра, вінчало масивну левову голову. Очі були темні, як у ящера,дві родзинки над важкими, повномясими щоками. Щоки ці були як два великі шматки червоного дерева, лівагладенька, правау складках плоті. Рот навдивовижу витончений, над нимтоненькі вуса. Риси обличчя склеював докупи товстий імперський виступ носа.
Однак під головою імператора було цілком селянське тіло. Великі штани сиділи погано, обтягували велетенське черево, їх підтримували широкі сірувато-білі підтяжки. Широченна сорочка біла, свіжовипрана, але не випрасувана. На ньому не було ані краватки, ані піджака, і на мармуровій підлозі стояв босий.
Цей чоловік не був схожий на того, хто «вмочував дзьоба» у кожний бізнес у Палермо, аж до скромних ринкових яток на площі. Важко було повірити, що він відповідає за тисячі смертей. Що він править Західною Сицилією значно більше, ніж уряд у Римі. І що він багатший за герцогів та баронів, які володіли шикарними сицилійськими маєтками.
Дон Кроче швидко й легко обійняв Майкла, кажучи:Я знав твого батька. Коли ми були дітьми. Мене тішить, що в нього такий гарний син.
Тоді розпитав, чи приємною для гостя була подорож, чи йому щось зараз потрібно. Майкл усміхнувся й відповів, що не відмовився б від кусня хліба й краплини вина. Дон Кроче негайно провів його в сад: як усі сицилійці, він любив їсти надворі, коли випадала нагода.
Накритий під лимоновим деревом стіл виблискував полірованим склом та тонким білим полотном. Слуги відсунули від столу широкі бамбукові крісла. Дон Кроче зі жвавою чемністю, від якої здавався молодшим за свій вік (йому було вже за шістдесят) розсаджував гостей. Майкла він посадив праворуч від себе, а брата, священика, ліворуч. Інспектора Веларді та Стефана Андоліні розмістив навпроти й дивився на обох прохолодно.
Усі сицилійці люблять попоїсти, коли є що, і одним із небагатьох жартів про дона Кроче, на які люди наважувалися, було те, що він радше поїсть, аніж вбє ворога. От і тепер він сидів, тримаючи ножа з виделкою, і з задоволеним, мяким обличчям дивився, як слуги виносять їжу. Майкл озирнувся на сад. Його оточувала висока камяна стіна, і щонайменше десятеро охоронців сиділи за своїми маленькими столиками, однак не більше, ніж по двоє, і на достатній відстані, щоб зберегти приватність дона Кроче та його гостей. Сад повнився пахощами лимонів та оливкової олії.
Дон Кроче сам подбав про Майкла: поклав на його тарілку смажене курча та картоплю, наглянув, щоб спагеті посипали достатньою кількістю тертого сиру, наповнив бокал каламутним місцевим білим вином. Усе це він робив із неабиякою зацікавленістю й щирою тривогою, бо його новому другові було важливо добре поїсти й випити. Майкл був голодний, він зі світанку не їв, а дон усе підкладав йому на тарілку. Він так само стежив за частуванням інших гостей, жестом кликав слугу, коли треба було наповнити бокал чи вкрити порожню тарілку їжею.
Нарешті вони закінчили й дон, потягуючи своє еспресо, був готовий перейти до справ.
Отже, ти допоможеш нашому другові Ґільяно,мовив він до Майкла.
Саме такі вказівки я маю,відповів Майкл.Мушу переконатися, що він вдало доїде до Америки.
Дон Кроче кивнув; на його масивному обличчі червоного дерева застиг сонний приязний вираз, властивий повним людям. Дивно було чути від такого обличчя й тіла його дзвінкий високий голос.
Ми з твоїм батьком про все домовилися, я мав доправити до тебе Сальваторе Ґільяно. Однак у житті нічого не буває просто так, завжди трапляються несподіванки. Мені важко буде дотриматися свого слова в цій угоді.Він підніс руку вгору, щоб Майкл не перебив його.Моєї провини в цьому немає. Я нічого не змінював. Але Ґільяно більше нікому не довіряє, навіть мені. Багато років, мало не з першого дня його життя вигнанця, я допомагав йому вижити; ми були партнерами. З моєю допомогою він став найвеличнішою людиною Сицилії, хоча тепер він усього лиш хлопчисько двадцяти семи років. Однак його час добігає кінця. Пять тисяч італійських солдатів та військових поліцаїв обшукують гори. І все одно він відмовляється віддатись у мої руки.