Міркуючи так, не стільки через намір поміняти не лише місце проживання, а й церковну конфесію, скільки для того, аби чимось зайняти голову, Клим дійшов до місця, де ставав трамвай. Зупинка позначалася стовпом, на якому він побачив дві букви«D» і «Н». Поки міркував, що вони означають і чи доїде звідси туди, куди треба, нагодився й сам трамвай. Щойно він зупинився й двері відчинилися, Кошовий раптом передумав сідати. Відступив назад, дочекався, поки вагон розвернеться на рейках та поїде, дзенькаючи, назад.
Провівши трамвай поглядом і прийнявши, як йому самому здалося, важливе рішення, прибулий пішов на протилежний бік площі, де товклися коляски візників.
Розділ другийІнший світ
Їхати, пане? запитав найближчий до нього.
Поїдемо. Для чогось же ти тут стоїш.
Тепер візник розвернувся до Кошового повністю, при цьому ледь не ковзнувши з козел. Клим зміг розгледіти свого першого львівського знайомого краще. Невисокий, міцний, із вузьким лицем, вуса хвацько підкручені вгору. Вбраний він був не так, як його київські колеги: світла сорочка, жилетка, чиї ґудзики погано сходилися на черевці, чорні штани в дудочку, запорошені гостроносі черевики. Вказівний палець підбив угору круглий, схожий на невеличкий казанок чорний капелюх з вузькими круглими крисами.
З Великої України, по вимові чую, сказав упевнено й одразу запитав, сіпнувши гострим, зарослим учорашньою щетиною підборіддям:Чого це ви, пане?
Клим зробив вигляд, що не зрозумів, знову торкнувся пучкою краю ока, перепитав:
Що«чого»?
Оце, цікавий візник повторив за Кошовим.
Не твоє діло, відповів грубувато, зовсім не боячись виглядати нечемним в очах візника. Ми їхати будемо чи кривлятися?
Візник гмикнув, широким жестом запросив пасажира сідати в коляску. Коли той вмостився, запитав, не поспішаючи повертатися спиною:
Куди пана везти? І знову не стримався:Це ж ви з київського, так?
Угадав, відповів Клим сухо.
А я, пане, не циганка, щоб вам тут гадати.
У голосі кучера тепер зазвучали зухвалі нотки, з чого Клим зробив висновок: львівські візники від київських мало чим відрізняються. Теж не надто зважають на чини. Хоча сам він у Києві не мав аж такого великого чину, аби перед ним ламали картузи міські «ваньки». Вирішив промовчати, заводитися з першим-ліпшим не збирався.
Та новий знайомий не вгавав:
Знаєте, шановний, скільки Захар Гнатишин тут працює? Бігме, ще трамваї, грім їх побий, не ходили! Ось ця краса була тільки в задумках, безцеремонно тицьнув у бік вокзальної будівлі.Її ж у мене на очах зводили!
Захар Гнатишинце ти, як я розумію?
Рекомендую! Візник блазнювато підніс «казанка». Так ось, шановний, я тут, на цьому місці, стою стільки, скільки не всяка людина в наш час проживе. Чи я не знаю, коли, звідки та які потяги приходять до Львова щодня? Німецьку із цим усім вивчив, пасажирів закликати. Як ви думали? Приїхала людина, скажімо, з Відня. Чує знайому мову. Звичайно, піде до мене пасажиром. Без цього ніяк, шановний. Так куди зволите їхати? У справах тут? Тоді треба в готель. Дуже раджу «Жорж», довезу з вітерцем. Кліпнути не встигнете, як там будемо.
Знущаєшся? А ну, як я пересяду?
Та нікуди ви не пересядете, відмахнувся Захар. Зараз моя черга везти. У нас тут такий порядок. Домовилися не відбивати пасажирів один у одного. Раніше такого не водилося за нашим братом. Як пустили трамвай, довелося гуртуватися.
Чому?
Конкуренція, знаєте таке слово? Старші люди, особливо жінки, того трамвая відразу не злюбили. Був випадок, у газетах навіть писали, коли одна поважна пані повернулася до нього спиною і таке показала, що навіть у батярській кумпанії вголос не скажеш. А вже як тутешні батяри за язиком не стежать, то мусите знати! Але ті, хто молодший, кажутьто є прогрес! Захар багатозначно підніс пальця вгору. Тож трамвайники в нас пасажирів таки відбирають. Домовлятися требане чубитися, як раніше, не відлякувати клієнтів. Чемно стояти й чекати на свою чергу.
І я не можу пересісти?
Візник похитав головою.
Ніхто поперед мене з місця не рушить. То як, до «Жоржа»? Чи краще інший готель, такої ж кляси, бо в «Жоржі» нині незатишно. Щось там добудовують.
У животі Кошового зрадницьки забурчало.
Бачу, ти тут усе знаєш, почав здалеку. Насправді просто зараз готель мені не потрібен. Приїхав у гості до давнього приятеля. Живе він на вулиці Личаківській, то далеко звідси?
Не аж так. Думаю собі, вам, пане, Нижній Личаків треба.
Є різниця?
І то велика. Нижнійто поважні люди живуть, там зараз багато прибуткових будинків для забезпечених осіб. Верхнійто щось зовсім особливе. Батяр на батярі, ще й батяром поганяє. Це ж треба, послав Бог сусідство шановному панству.
Ти вже не раз їх згадуєш. Хто такі? Розбійники, бандити, крадії?
Та де! Як зустрінете батяране кажіть йому такого. Інакше ворог на все життя. Бешкетники, авантюрники, так у нас говорять. Ну, найбільший злочин, на який здатні,гаманця потягнути в роззяви. Чи годинник золотий. Або файні шкіряні рукавички. Зі справжніми злодіями та страшнішими головорізами, котрих на Клепарові повно, личаківські батяри не дружать. Тільки шановному панству від того не легше. Батяр що вам казати, батяр він і є батяр. Самі побачите. То на Личаківську вам? Номер який, знаєте?
Девятий. Адресу, вказану в листі, Кошовий завчив напамять. Тільки треба перед тим ще одну справу зробити, пане Гнатишин.
О! Раз пасажири панькаютьсято є щось важливе. Кажіть уже. Без криміналу?
Без, заспокоїв його Клим. У кожному разі, я так думаю, що нема. Справа такагрошей не маю.
Візник присвиснув, знову підбив капелюха пальцем догори.
Тю! А чого ж ви сідаєте їхати, коли нічим платити? Пішки прогуляйтеся, прошу пана! Погода ач яка файна.
Ти не зовсім вірно зрозумів, кахикнув Кошовий. Платити є чим. Ображений не будеш. Хотів сказати, не маю корон. Зате сто рублів є, катеринка, ось.
Задля наочності, на підтвердження своїх слів, Клим витягнув із кишені худюче портмоне, звідти вивудив і показав своє багатствобанкноту з портретом імператриці Катерини Другої, на яку дивився античний воїн із мечем у правиці, віддано приклавши ліву руку до серця.
У нас такі не ходять.
Знаю. Корон та крейцерів тутешніх не роздобув. Поміняти треба. Може, відвезеш до найближчого банку? Там і розрахуємося.
Візник почухав потилицю.
Якщо так Можна й до банку, коли хочете. Проте, як на мене, вам ліпше на Нижні Вали.
Це куди? Далеко?
У Львові все недалеко. Міняли там збираються, на бульварі. «Чорна біржа», знаєте.
Там варто вважати?
Та де! Навпаки, з ними простіше домовитися. Не треба показувати документи. І зміняють так, як найкраще. За вигіднішим курсом, аніж банк дає.
Не обмахлюють?
Що? Ані, зі мною ні. Хоч узагалі таке в нас водиться. Батярів на бульварі так само не бракує. Від тих усього можна чекати. Але я часто до міняйл пасажирів вожу, декого знаю. Чого тамдекого: зведу вас із Юзьом, сказавши так, для чогось додав:Паном Юзефом.
Пан, не пан, Юзеф, Юзьовсе одно. Аби гроші поміняв. Отоді вже на Личаківську поїдемо, під девятий номер. Годиться?
Їдемо вже! Скакайте в дорожку!
Кошовий слухняно примостився на пасажирському місці.
Захар же, розвернувшись на козлах, підхопив віжки, поцмокав губами, легенько вдарив коня по вгодованих та добре вичищених боках.
Заклацали підкови бруківкою.
Рушили.
Усе довкола і правда справляло на Клима Кошового враження іншого світу.
Дрожка котилася неквапом. Візник не поспішав, бо того не вимагав пасажир. Спершу їхали вздовж трамвайної колії, і Захар, не повертаючись, говорячи голосно, повідав: донедавна вагони теж тягнули кіньми. Лиш минулого року їх почали переробляти на електричні, бо міська влада захотіла, аби було, як у Відні. Тягнулося це дотепер. Частково трамваї ще рухала кінська упряж, але чим далі, тим частіше випрягали. Нові лінії, котрі прокладалися зараз у заможні райони, вже від самого початку живилися електричним струмом. І схоже, ця пошесть не припиниться.