Кров.
Він розклепив повіки. Не міг пояснити собі до пуття, чому саме зараз охопили подібні настрої. Завжди памятав себе енергійним, діловим, дієвим, а тут розслабився, надмірно розслабився. Ніби нічого особливого. Прийшла в дім людина з револьвером, побула трохиа відпустити не може.
Щось намічається.
Щось насувається.
Не зараз і не завтра.
Велике. Нестримне. Руйнівне.
Адвокат Євген Павлович Сойка, тридцяти пяти років, народжений у Харківській губернії, уже пятий рікпідданий Австро-Угорської імперії, має вид на проживання й практику у Львові, знову налив собі вишнівки.
Випив, відкусив печива.
Вмостився зручніше у фотелі.
Пробігся поглядом по кімнаті, освітленій лише одиноким свічковим вогником.
Зупинив його на люстрі. Дешева, хазяйська, на одну лампу. Кругла, зроблена на зразок традиційного китайського ліхтаря. Лиш абажур не червоний, блідо-рожевий, не дратує очі. Причеплена до міцного гака під стелею.
Встати, увімкнути світло
Легенько брязнуло скло. Мабуть, дощик перетворився на дощ, таки припустив сильніше.
Знову брязнуло. Рипнула віконниця у спальні.
Бом-м-м.
Зі спальні. Дзиґарі відбили десяту вечора.
Уже зовсім смерклося. Потягнуло в сон, хоча зазвичай о такій порі активне життя адвоката Сойки тільки починалося. Ділові кола Львова збиралися на вечірки, корисних знайомств там завжди було досить. Усякий, хто прагнув тримати руку на пульсі поточних міських справ, просто мусив відвідувати їх. Сьогодні саме планувалася премєра в Опері, вона вже почалася, скоро фінал, потому
Нічого.
Вважайте, що в адвоката Сойки вихідний.
Заслужив. Має право.
Знову легенько брязнуло скло в спальні. Якісь наче рухи. Ходить хтось.
Кому там ходитидругий поверх.
Протяг гуляє.
Провітрилося вже. Треба встати й зачинити вікно. Потім посидіти ще трохи й вкладатися спати.
Цокав годинник.
І рухи в спальні.
Не від протягу.
Розділ першийЕмігрант із вагона другого класу
Липневим ранком на перон Львівського вокзалу вийшов молодий чоловік у піджачній парі, синій, у блідо-сіру смужку.
Штани зімялися в дорозі, звівши на пси всі старання їхнього господаря напрасувати стрілки, як того вимагала міська мода. Крій при цьому здавався не надто актуальним. Та й загалом виглядало, ніби власник не замовив костюм у кравця спеціально, як водиться, а купив готовий, бо так дешевше. Після цього майстер підігнав та підшив одяг уже по фігурі, взяв гроші, ще й зробивши знижку. Й обоє лишилися задоволені. Молодикбо вбрався недорого й водночас досить пристойно. А кравецьбо спекався нарешті лежалого товару, за який не заплатив попередній замовник. Не сподобалось, смужки не такі, а насправді програвся в карти й сидить у дешевих номерах десь на Ямській, чекаючи, поки жалісні батьки відгукнуться та пришлють грошенят. Тут, звісно, не до костюмів, поїсти б чогось
Так воно й було.
Звісно, молодик, торгуючись із подільським кравцем, поняття не мав про його історію. Сам переживав не найкраще фінансове становище, та якби ж лише цього горя. Одяг, у якому вийшов на волю, був закривавлений та брудний. Інші нехитрі пожитки хазяїн апартаментів, які винаймав молодий чоловік у Києві на Подолі, не надто розводячись, забрав за борги. Додавши при цьому ядуче: собі на збиток, але краще вже так, ніж нічого. Гроші в батька брати не хотілося. Позичити вдалося у знайомого, одного з тих небагатьох, хто ще не боявся з ним не лише спілкуватисявітатися. Пообіцяв вислати, щойно влаштується на новому місці. Вистачило на костюм, сорочку, краватку, круглий соломяний капелюх-канотьє та квиток в один кінець на поїзд із Києва до Львова.
Звали чоловіка Климентієм Назаровичем Кошовим. Коли рекомендувався, називав себе Климом, інших просив іменувати себе так само запросто. Не любив, як сам казав, усяких там цирліх-манірліх, хоча професія зобовязувала тримати марку, розшаркуватися в присутствених місцях.
Він був адвокатом.
Йому недавно виповнилося тридцять років.
І його могла вже розшукувати поліція щонайменше всієї Київської губернії.
Хоч ніби перешкод для виїзду за кордон не виникло, хтозна, що, коли й кому зайде в голову. Оголосити когось державним злочинцем та віддати наказ вжити заходів для розшуку й арештураз плюнути. Щоправда, у масштабах поліції та жандармерії всієї неосяжної Російської імперії персона Кошового виглядала надто дрібною, аби розшукувати його по всій країні. Принаймні самому Климові хотілося, аби так було.
Мандрував київський адвокат другим класом, заплативши за квиток у жовтий вагон дванадцять рублів пятдесят копійок. У його становищі це були скажені гроші. Навіть хотів зекономити, поїхати третім, за вісім шістдесят. В останній момент передумав. Та поки вагався, місця розібраливідразу кілька викупила ортодоксальна єврейська родина. Клим побоювався гармидеру, від якого гудітиме на ранок голова. Та вийшло навпаки. Діти, двоє пейсатих хлопчиків із різницею приблизно у пару років, та менша дівчинка, сиділи тихо, а коли потяг залишив позаду Фастів, мама почала мостити їх спати. Чоловіки, старший та менший, судячи з усьоготесть і зять, говорили в коридорі тихо.
З цікавості нашорошивши вуха, Кошовий розчаровано зітхнув: розмовляли на ідиші, якого він не розумів. А кортіло знати, з якою метою мандрує ця родина. Цілком можливо, старший вирішував у Києві різні господарські питання. Втім, це припущення Клим відразу відкинуву такому разі чоловіки не обтяжували б себе жінкою з трьома дітьми. Швидше за все, родина перебиралася на Захід, бо справи в Києві ставали для них дедалі гіршими. Великого багажу пасажири при собі не мали, що непрямо підтвердило саме таку версію: нерухоме майно розпродали, решту скарбу відправили слідом за собою окремим вантажем.
Час від часу євреї кидали в його бік підозрілі погляди. Навряд чи відчували з боку свого сусіди небезпеку. Напевне їм було в його присутності не надто затишно.
Тож Кошовий вирішив залишити їх хоча б на трохи, підвівся й прогулявся до вагона-ресторану.
Там теж не знайшов спокою.
По-перше, не було бажання й можливості витрачатися на вечерю. Сидіти ж просто так не збирався, та й не прийнято. По-друге, його нерішучість неправильно оцінила компанія ровесників, коли запросила до свого гурту.
Схоже, вони засіли тут давно. Від здійнятого ними шуму гойдало весь вагонтак, принаймні, Климові здалося. Крім них, у кутку за столиком пристроївся інтелігентного виду пан із борідкою, у пенсне й тужурці інженера. Примостивши поруч на столі кашкет і поклавши на скатертину лікті, він палким шепотом переконував у чомусь даму, молодшу за себе вдвічі. Хоч та була вдягнена, як київська міщанка, виглядала особою інакшого, вищого статусу. З інженером не говорила, більше слухала, іноді кидала у відповідь кілька фраз, чим співбесідника зовсім не заспокоювала й не тішила. Заводився дедалі більше та, глипаючи на компанію, стишував голос, сильніше втягуючи голову в плечі.
Крім цих, у ресторані сидів ще один відвідувач. Товстенький лисуватий дядечко, чимось схожий на університетського доцента, сьорбав чай, гриз бублики й читав газети. Одну, чи то вже прочитану, чи на черзі, підклав під лівий лікоть, притиснувши до поверхні столика. Кошовий ковзнув поглядом, побачив частину назви, зрозумів«Русское слово». Іншу, в яку «доцент» заглибився, Клим так само впізнав«Київські губернські відомості». Гамірна трійця вочевидь заважала, бо дядечко час від часу зиркав поверх газетного листка, супив густі брови, відтак мовчки робив ковток чаю, відкушував бублика й знову поринав у читання. Тутешній офіціант напевне вивчив «доцентову» поведінкущойно той упорав склянку, як йому вже підносили наступну, забираючи спорожнену.
Спершу Клим не збирався затримуватися тут. Але один із гурту гукнув до себе. Вирішивйому просто не знаходилося місця. Тож широким жестом запросили приєднатися, поставили чарку й голосно, хором, замовили ще карафку горілки. Кошовий випив та закусив підсмаженою шинкою, хоч перед відїздом підживився вдома. Та вирішив віднині й надалі не вдавати прошеного: потяг віз у невідомість, коли наступний раз вдасться перекуситихтозна.