Дорош неквапом підвівся, тепер зиркнув на Червоного згори вниз:
Занудишсяприходь. Місця справді вистачить.
Червоний промовчав, і ми поквапились, щоб ніхто не випередив.
Щойно вмостилися, Дорош вибухнув:
От же ж пихате! Бачили такого?
Ще й не таких бачили, миролюбно мовив Зенон. Не звертай увагу. Сам хіба не потрапляв у чуже місто, в чужу компанію. Попустися.
Я не в рідному місті! нагадав Юрко. І ось Миронтеж. Нічого, не дивилися на всіх довкола вовками.
Вдача в нього, значить, така.
Та начхати на його вдачу! Нічого, ще прийде він до нас.
Дороша несло, він завівся, хотів ще щось сказати. Але наспів кельнер, він мовби згадав, пощо ми тут, замовив три великих кухлі пива й ковбасок до них. А коли той відійшов, ураз прикипів поглядом до картини, яка відкрилася.
Ми з Зенком сиділи спинами до шинквасу, тому довелося розвернутися. Я зітхнув, зрозумівши, куди Юрко дивиться. А Зенко не стримався, присвиснув та реготнув.
От знову ти вибалушився на неї!
Раніше вона сюди не ходила, буркнув Дорош.
Скажи кращеходила не сама. Тому не привертала увагу.
Вона на нас дивиться. Минулого разутеж, уперто правив своє Юрко.
Говорили ми про дівчину, точнішемолоду жінку, з вигляду старшу за кожного з нас, хай не набагато. Вона ніби зійшла з картинки польських журналів мод того часу. Сиділа за стійкою, поклавши ногу на ногу й не знімаючи маленького капелюшка, дуже подібного до елемента зачіски. В одній руці тримала широкий келих, наповнений наполовину чимось, напевнешампанським. Інша гралася довгим тонким мундштуком.
Той раз казав, Зенку, твоя сусідка. Дорошу щось зробилося із диханням.
Дарина Тиктор, кивнув він. Тільки вона через дві вулиці живе, на Ліцейній.
Де, казав, служить?
У кондитерській Нахмановича, зітхнув Зенко, бо відповідав на подібні Юркові питання вже втретє на моїй памяті.Кортить запізнатися, то вступи туди. Купи цукерок, подаруй. Дарині вони смакують.
Звідки знаєш? стрепенувся Дорош. Може, сам клинці підбивав?
Не для мене вона й не для тебе, сумно посміхнувся Зенон. З нею, я бачив, пани польські офіцери гуляють. Не знаю, чи має щось із ними близьке, тут же випередив питання, яке вже злітало з Юркових губ. Але те, що вони роблять виторг Нахмановичу, факт. Постійно в кондитерській товчуться.
Ага, жиду вигода, цикнув Юрко зубом. Для того він Дарину й тримає. Реклама кондитерської, жива.
Ну чого ти завівся, встряв тепер уже я. То на похмурого хлопа кидаєшся, то крамар тебе чіпає. Невже звичайна дівка отак діє?
Аби ж вона звичайна була, мрійливо протягнув Дорош. Ти глянь, глянь як вона на мене дивиться
За збігом обставин саме в цей момент Дарина сповзла з високого круглого ослону, поставила недопитий келих на шинквас, пішла в бік туалетних кімнат. Юрко закусив нижню губу.
Проведи, запропонував я, на що очікувано почув:
Сиди вже, дурило.
Я не ображався. Принаймні зараз, розуміючи: Дорошу всі довкола нині псують свято. Або те, що він сам святом називає.
Пиво й ковбаски принесли дуже вчасно. Ми стукнулися кухлями, Юрко проголосив короткий тост за наші успіхи, тихенько побажав волі Україні та звільнення терену від ляхів. Зробивши по великому ковтку, заходилися біля ковбасок. На короткий час нас нічого більше не цікавило, хоч я помітивДарина повернулася, поправляючи сукню на ходу, вмостилася на своє місце й дозволила підлити шампанського. Дорош так само зиркнув на неї, та цього разу від коментарів утримався.
Хтозна, про що він вирішив із нами говорити. Мав намір почати після другого тосту, навіть уже підніс кухоль, аби проголосити його. Аж тут із-за столика, котрий стояв майже в центрі зали, підвівся високий русявий хлопчина. Ми його зналиВітольд Ямбор, син місцевого адвоката, вчився з нами в ліцеї, але на два роки вище. Ямбор постійно засідав у «Волині» з великим гуртом, вони смітили грошима, не відмовляючи собі ні в чому, і, за чутками, частина ліцеїстівполяків із заможних та впливових родинмала тут кредит.
Навіть зі свого місця я помітивЯмбор сильно напідпитку. Отже, зараз щось буде. І те, що буде, навряд чи комусь із нас сподобається.
Тихо, музика! гаркнув Ямбор, навіть тупнув при цьому ногою.
5
Оркестр на невеличкій круглій сцені слухняно замовк.
У залі ресторації справді запала тиша. Боковим зором зачепив Дарину, вона поволі зсунулася зі стільця, обережно пішла в обхід, прямуючи в бік виходу. Молода жінка намагалася триматися непомітно, і їй це вдавалося: Юрка цікавити перестала, його погляд прикипів до Ямбора, руки стиснулися в кулаки.
Тим часом Вітольд Ямбор обвів поглядом усю залу. Прокашлявся, узяв повну чарку, для чогось постукав по ній краєчком виделки.
Прошу тиші, пані та панове! повторив голосно. Зараз виникла ідея, яку ми, патріоти своєї відродженої держави, хочемо проголосити. І переконані: всі тут присутні нас підтримають. Ямбор знову прокашлявся. Шановне панство! Пропонується підняти келихи во славу людини, котра відродила Другу Жечь Посполиту! Ми, поляки, півтора століття не мали власної держави. За те, аби вона була, клали своє життя польські патріоти, починаючи від часів Тадеуша Костюшка. Їхній прапор через сто років підхопив маршал Юзеф Пілсудський. Завдяки йому маємо відроджену державу. Тож не забуваємо того. І пропоную випити во славу маршала Пілсудського!
Щоб проголошувати тост за померлого три роки тому правителя, треба було набратися сильніше, ніж я собі уявляв. Але не мав жодних сумнівів: підтримають Ямбора навіть тверезі. Не помилився. Щойно він договорив, то тут, то там почали підводитися поляки. Навіть Дарина, яка майже дісталася виходу, завмерла: у залі сиділа компанія офіцерів-уланів, тож будь-який рух під час такого врочистого моменту вони перші могли оцінити як прояв неповаги. Музиканти відклали інструменти, кельнер за знаком одного з них уже квапився з тацею, на якій стояли келихи.
За короткий час сидіти лишилася тільки наша компанія.
Я прикипів поглядом до Дороша. Зараз рішення було за ним. Устане, закусивши вудила, ми візьмемо приклад. Сидітимепочнеться скандал, і доведеться огризатися. Третій шлях бувпідвестися, лишити гроші на столі й піти. Та щось мені підказувало: просто так нас не випустять, тож повернемося до варіанта дваскандалу.
Прошу встати, панове!
Тепер Ямбор звертався до нас, а решта відвідувачів уважно стежила, чим усе скінчиться. Люди, котрі завітали до ресторану випити, поїсти й потанцювати, у момент перетворилися на глядачів, котрі прийшли на кориду й чекають, коли ж почнеться бажаний двобій бика та матадора.
Не лише поляки кладуть життя за власну державу.
Спершу ніхто з присутніх не второпав, звідки це прозвучало. Чесно кажучи, ми вже забули про існування Данила Червоного. Думали: давно й непомітно забрався геть. Але той і далі сидів у своєму кутку під пальмою. Лиш не горбився, а розправив плечі й немов нависав над столиком.
Що ти сказав?
Ти почув.
Голоси Червоного та Ямбора тепер дзвеніли, відбиваючись від високого даху ресторанної зали.
Тоді мої словадля тебе. Вітольд вийшов із-за свого столу, рушив до Данила, говорив на ходу. Зараз ти встанеш разом із усіма й випєш во славу маршала Пілсудського. Потім вийдеш звідси геть і більше духу твого собачого не буде в пристойному закладі. Рахунок лишай мені, вважай, пощастило. Уставай!
Ми перезирнулися.
Хто-хто, а я дуже добре розумів: зараз Червоний, хоче він того чи ні, рятував Дороша в наших, а передусіму його власних очах. Він давав Юркові чудовий привід лишитися на місці, не вставати на заклик гонорового поляка, брав вогонь на себе. Тепер слід зрозуміти наші подальші дії, адже було ясно: просто так усе одно піти не вдасться.
Я знову глипнув на Дороша.
І в момент, коли на секунду перемістив увагу, Данило Червоний почав діяти.
Він не почав гарикатися з Ямбором. Його наступні дії злилися в один суцільний рух. Підвівся, потягнувся до свого пальта, узяв його, вдягнув, поправив комір, вийшов із-за столу та рвучко згріб поляка за барки. Той ще нічого не встиг зрозуміти (узагалі ніхто з присутніх не вправився оговтатись), а Червоний уже вдарив Ямбора головою, розбиваючи ніс та заюшуючи кровю лице, своє та противника. Наступний удар був уже кулаком, у те ж саме болюче місце. Тепер Данило пустив його, і Вітольд, утративши рівновагу, впав, незграбно дриґнувши ногами.