Хтозна. Раптом Дорошу бракувало в гурті саме такого побратимаяк то кажуть, задля балансу. Троє ми справді мали цікавий вигляд: дрібненький Зенко, ямайже велетень, і Юркострункий, тендітний, пластичний, меткий, з аристократичною вродою, хоча родина його проста. Принаймні так говорив повсякчас сам Дорош, хоча всякий раз, коли заводив про це, неодмінно обмовлявся: до Другої Речі Посполитої його батько мало не зробив карєру, яка вдалася дідові. Два покоління Дорошів, із його слів, обіймали високі посади в Тернопільській українській гімназії, яку хоч закрили за царя, щойно почалася війна, але до того часу заклад мав імя, престиж і таке високе значення, що його зі змінним успіхом намагалися відкрити вже два роки по тому. І заклад би нарешті запрацював, аби Тернопіль разом із іншими теренами не відійшов Польщі. А влада Пілсудського ліквідувала заклад, після чого Юрків батько протримався ще десять років і помер у злиднях, а мама, колись викладачка німецької, нині прибирає в заможних польських родинах.
Тут ми з Дорошем виявилися подібними.
Його, як і мене, матінка буквально випхала вчитися з Тернополя в Кременецьтуди, де дають кращу освіту. Щоправда, син українських учителів змушений був, за його ж словами, навчатися, наче поляк. Притлумлене невдоволення поступово проявлялося, хлюпало через край, і я відчув Юркову потребуговорити, говорити й ще раз говорити. Його фронда була на початках винятково словесною. На людях Дорош тримався лояльно, навіть підкреслював це, та варто лишитися у вузькому колі, де міг усім довіряти, починав сипати протестами, оформляти їх у революційні думки, а після третього кухля пива у «Волині» згадував незлим тихим словом регента Калюжного.
Я був у нього вдома, не говорив, сичав він, коли схиляли над столиком голови. Казенне помешкання, вигідний район, до ліцею прогулятися неквапом хвилин двадцять. Книжки брав у нього, українські. Довго просив, він ще питав, звідки знаю. Думав, я провокатор дефензиви. Так і свербів язик сказати: на себе в дзеркало глянь, чоловіче
Думаєш, Калюжнийконфідент? запитав тоді я.
Якби був певен, що пан регент працює на четвірку, на десять кроків не підступив би, відмахнувся Юрко. Я не є дурний. Спершу промацав його, перевірив. Коли громили читальні, Калюжний якимось дивом зміг узяти собі зо два десятки книжок. Це мені двоє старших сказали. Вони, кожен у різний час, стукали до пана регента по літературу. Той їх спершу ганявнема, мовляв. А потім, через деякий час, знаходив спосіб признатисяє. Мені те саме сказав, і на пискові таке написано, ніби за дівками в лазні підглядав.
Мені Дорошеві жарти часом видавалися брутальними. Зенконічого, всякий раз реготав, підтримуючи свого кумира. Як почув про голих дівок, і собі хіхікнув, показавши при тому Юркові великого пальця. Я ж знизав плечима. Нема потреби підігравати там, де можна обійтися. Запитав натомість:
Що з того?
А те, Мироне! Бач, людина відразу второпала! Юрко кивнув на задоволеного похвалою Зенка. Добре, пояснюю. Калюжний не провокував нікого, вудки не закидав, за поплавцем не стежив. Навпаки, як згадали про книжки, з лиця кров збігала. Але вже потім сам ті книжки давав, потайки. Нікого з попередників після того на Вязничну не забрали.
На вулиці Вязничній була тоді слідча тюрма, куди поліція й дефензива звозила затриманих. Зазвичай довго не тримали. Тих, кого затримували, переправляли в Бережани, серйозні суди відбувалися здебільшого там.
Отже, пану регенту можна вірити, зробив висновок я.
Ні! Дорош запально стукнув кухлем по столу. Він сам себе боїться. Давно продався ляхам, служить польській владі вірою й правдою. А оті книжки ховає й таємно комусь дає читати, так це аби совість не мучила. Сам перед собою виправдовується за слабкість. Я б Калюжного взагалі зрадником назвав.
Кого зрадив?
Побратимів своїх військових. Він же підхорунжий армії УНР! Фотографія в рамці на стіні висить, у залі. Там їх четверо, молоді офіцери. Трошки старші, ніж ми тепер. Двоє в петлюрівських строях, двоєв польських. Скажи мені сам, Мироне, подумай і скажи. Служила людина в Дієвій армії Української Народної Республіки. Воювала за Україну. Потім якимось чином задружилася з ляхами. Нині йому, українцеві, Мироне, чи не єдиному дали посаду в ліцеї, де навіть сторожовий песполяк. Хіба не колаборант?
Саме так, звично піддакнув Зенко.
Ну, раз совість мучить, значить, вона є.Я спробував повернути розмову в інший бік.
Ти Калюжного не захищай! Дорош знову легенько грюкнув кухлем. Краще думай, як не стати таким, як він.
Маєш ідеї?
Давно маю. Юрко відпив пива, напустив на себе серйозного вигляду. Щось робити мусимо.
Хоча б що-небудь, уставив Зенко.
Не що-небудь, хлопче, а те, що треба, зауважив Дорош повчально.
Так теревенили у «Волині» довгенько, поки два семестри не відучилися й не розїхалися на вакації.
А восени почалося.
Тут і Червоний нагодився.
Після чого все закрутилося, пішло шкереберть, принесло багато смертейі помінялося для мене остаточно й назавжди.
3
Наша трійця зустрілася на Боні, серед руїн.
До того сюди забрідав лиш я. Відносно безпечно, сказав би навітьпросто дістатися на замкову гору можна було лише з однієї сторони. Задля того треба було зробити невеличкий гак, підійти до схилу збоку, уже фактично вибравшись за межі Кременця. Потім дертися неширокою зміїстою стежкою, яка в кількох місцях звужувалася так, що надійніше пересуватися боком. З обох боків там густилися чагарі, тож складалася ілюзіяяк ступиш невдало, не туди, то не впадеш далеко. Але якщо нога зіслизне, рівновагу втримати не вдасться й загримиш, чагарник не притлумить падіння. Навпаки, підступні гілки змусять остаточно втратити концентрацію, шмагатимуть по обличчю, цілячи в очі, вивертатимуть руки, ноги, шматуватимуть тіло невдахи. Долетіти донизу живим, хай сильно скаліченим, шансів не було. Принаймні навіть я, міцний хлопака, для себе їх не бачив.
Проте сам запропонував піднятися на Бону, щойно Дорош із таємничим виглядом запитав, де б нам переговорити, аби точно ніхто не міг побачити й почути.
Йому чомусь не підходила його квартира, точнішегорище. Єдине, що зміг винайняти за мізерні мамині гроші. Юрко нарікав, та я міг би посперечатися, кому краще. Він тримався за те горище, бо сам будинок стояв у центральній частині Кременця, а Дорошу кортіло жити в такому місці. Мені ж байдуже, аби дах над головою не протікав та двері зачинялися зсередини. І за ті самі кошти вдалося домовитися з господарями за пристойне й досить просторе помешкання на одній з околиць. На перший погляджитло розміром із комірчину. Зате вхід окремий, з двору, та й хазяї не дошкуляли надмірною цікавістю. Якось почув випадково їхню розмову: тішилися, бо пощастило з пожильцем, простим сільським хлопом. До ліцею годину ногами, а коли дощ чи сніг, то навіть довше. Назад по темному ще складніше, тому час від часу лишався спати в Зенка, коли засиджувалися у «Волині». Той жив із батьками, родина мешкала в затишній камяниці, де мій побратим мав небачену розкіш: власну, окрему кімнату, одну з двох, які займали Лісовські. Мама служила в бакалійній крамниці, яку тримав місцевий єврей Іцик Гольцман, батько був складачем у міській друкарні, тож потяг Зенка до цієї справи був вроджений.
Вона його й згубила.
Та не забігатиму наперед. Поки що Юрко відмовився збиратися в нього, бо в будинку пральня, заходить багато випадкових людей, а він не хоче зайвий раз світити свою, як сказав, групу. Тоді я почув це від Дороша вперше за весь час знайомства й не особливо зважив. Так сталося, що згуртувалися ми довкола нього й часто вирішальне слово лишалося за ним. Зенко ніколи з Юрком не сперечався, а я взагалі не з тих, хто любить балаканину до хрипоти. Мені більше справи були до вподоби. Хоче Дорош вважати себе головнимто нехай собі.
Незручно виявилося і в Зенка, але там усе ясно: батьки та сусіди. Пертися до мене в комірчину все одно, що йти до «Волині». Відстань майже та сама, але перша умова мого квартируванняне водити нікого, дівчат передусім. Зявитися туди з гуртомозначало порушити домовленість, роздратувати господарів, підірвати довіру до себе. Ну, а в ресторані, звичному місці зборів, гриміла музика. Щоб почути одне одного, доводилося говорити голосніше, ніж зазвичай. Інші рази Дорош дозволяв нам усім це, зараз наголосив: ситуація особлива.