«Нічого собі, та це ж охоронець! У настоятеля? Від чого це він охороняє святого отця?»,подивувався він, а тоді, почухавши голову, посунув далі. Хоч і почувався бадьоро, Голота довго не гуляв. Махання руками добром не скінчилося. Від ще одного різкого руху в очах потемніло, а з рани на спині теплим струмком потекла кров. Негайно підкосилися ноги, і ліценціат опустився на величезний пеньок, що самотньо стирчав посеред зарослого травою подвіря.
Я так розумію, сідати на коня вам ще зарано...Голота аж здригнувся, здивовано оглядівся і побачив Хохриттера, що стояв, спираючись на ціпок. Старий медик усміхався крізь окуляри.
О, лікарю, усе значно краще, ніж могло було б бути...
Людина, що вижила в катівні Болиця, безперечно має право так говорити,погодився лікар, нахиляючись до свого пацієнта й відтягуючи його повіко.
Brevis ipsa vita, sed malis fit longior,усміхнувся Голота.
Та це ж девіз усіх студіозусів!засміявся Хохриттер.
А ви звідки, метре? Де отримували ваш докторський перстень?
У благословенному Монпельє. А ви, мій друже, з Болоньї?
Так, з найкращого університету,задиркувато подивився в очі магістру Голота, усміхаючись.
Та я б на вашому місці не був таким категоричним. Сучасна медицинаце і є Монпельє!гордо промовив Хохриттер.
Досить смілива заява, у Сорбонні та Падуї з вами не погодилися б.
Пхе,відкопилив губу Хохриттер,по Сорбонні ще свині паслися, коли в Монпельє робили операції, мій милий ліценціате. І це свята правда! Ще з часів, коли з Іспанії вигнали медиків-сарацинів, у Монпельє прийняли всіх тих послідовників Авіцени й Аверроеса. І вони привезли з собою всю тодішню науку лікування. У задрипаному Парижі прикладали до рани коровячі коржі, а в нас абдомінальна хірургія була звичною справою. Абдомінальна хірургія, Голото! Я навчився там усього, що знаю!
А як же знамените Accipimus pecuniam, et mittimus sultos in Germaniam. Наче так казали німці про освіту у Франції?єхидно проказав Голота.
Так-так, у нас так кажуть на французькі університети, де навчаються німці, що повертаються додому бовдурами. Але то про неуків, яким знання в голову можна забити хіба молотками. Одначе старанний учень виходив із Монпельє добрим лікарем, повірте. От я, наприклад. Богословські науки мені ніколи не вдавалися, зізнаюся, але лікар я непоганий, скажу без зайвої скромності. Хоча ви знаєте, й справді, не всі університети у Галлії схожі на Монпельє. Що й казати, он про оту помийку в Кагорі казали, що там можна стати доктором за кілька днів, прийшовши з вулиці. Тільки б було доста грошей в кишенях. Але лише не в Монпельє!патетично підняв пальця вгору лікар.
Вірю, вірю, метре. Це ви ще в Києві не були. Там можна стати магістром за половину свині,засміявся Голота.Але я також згадую про свою alma mater, як про другий отчий дім.
О, мій друже. У мене було багато чого згадати. І добре, і погане. Он коли я лиш приїхав... Що тільки не вигадували, аби познущатися з новаків. Деяким з нас довелося полоскати рота сечею, яку набирали у вбиральні, нас, новачків, гуртом били, стригли тупими ножицями... Болонья зустріла вас так само?
Гірше, пане Хохриттере, куди гірше. Але все швидко вирішилося...
Як саме?зацікавлено запитав Хохриттер.
Якщо не заглиблюватися в історію, скажу лиш, що я тиждень не міг встати з ліжка, а моїх «друзів» довелося латати місцевим цирульникам та хірургам. Однак після ніхто вже не згадував, що я новачок...
Ех, молодість, молодість,згадував далі Хохриттер.Усі ті веселі бенкети, коли ми наїдались у шинках, а тоді тікали; кохання, зітхання, серенади під вікнами; бійки, бурхливі примирення. А наш веселий апельсиновий карнавал, ви були на нашому карнавалі?аж закричав він до Голоти.Коли водночас у місті вибухає справжня апельсинова війна, і вся площа Богоматері вкривається роздавленими соковитими плодами, які кидають одне в одного і старі, і малі...
Я бачу, ви й досі згадуєте... Та ще й так поетично...
Аякже, це ж найкращі роки мого життя! Я був сповнений надій, подібно міху молодого вина!
А я от чомусь найкраще памятаю нашого старезного Ронкалью, що був такий древній, що обмочився прямо на кафедрі,засміявся Голота.А ще знаменитий вислів Лютера...ліценціат прочистив горлянку і пафосно продекламував басом:«Краще хлопчиків із християн відправляти прямо в пащу пекла, аніж в університет. Сатана від початку світу не вигадав нічого більш сильного, ніж вищі школи». І я скажу так, магістр був дуже близький до істини, що стосується Болонського університету.
Так-так, мій брате студіозусе, було усіляке. Але ж це лише додавало перцю в наше тодішнє життя,стукнув палицею об землю Хохриттер.Та й усе одно кращого дня, коли дзвони церкви святого Ферміна дзеленчали, як навіжені, а я в червоній мантії під звуки скрипок, гобоїв і труб ішов отримувати свій золотий перстень доктора, не було в моєму житті.
Згадуючи, Хохриттер схвильовано замовк. А тоді витер почервонілі від сліз очі й усміхнувся до Голоти.
Але годі про минуле. Ходімо, мій друже, подивимося, як там ваша спина,Хохриттер поплескав по плечу Голоту, той важко піднявся, і вони разом, видихаючи пару морозного повітря, попростували стежкою до келії.
***
Настоятель саме збирався на літургію, коли, ввічливо постукавши об одвірок, Голота показався на порозі його оселі. Глухуватий отець Бернард гостя не почув, далі займався своїми справами, тож ліценціат устиг пробігтись очима по його житлу, яке вже мигцем бачив. Абат мешкав у простому і, на думку Голоти, аж надміру аскетичному деревяному будиночку, який прикрашала хіба картина страждань святого Еразма. Щоправда, «прикрашала»то було слово трохи недоречне. На картині було зображено, як святого повільно вбивали вигадливі кати, вимотуючи нутрощі з живота за допомогою лебідки.
«Миле й красиве видовище, яке переслідує мене вже не перший рік»,подумав Голота, адже в Болоньї, де у величному СанДжакомо Мажорезберігають рештки святого Еразма, зображення його страждань висіли чи не в кожному будинку. Та ця копія знаменитого голландця Боутса була якась дивна, явно місцевого криворукого виробництва, тож ліценціат посунувся, аби розгледіти її ближче. Однак не встиг.
О, це ви. Як почуваєтесь, ліценціате?нарешті почувши, що хтось ворушиться в нього за спиною, повернувся чернець.
Дивитеся на мого Еразма? Це мені зробив один майстер зі Львова. Ця копія з «Мук святого Еразма» Дірка Боутса Старшого куди краща оригіналу, повірте. Лише вона показує й минуле, і теперішнє,проказав Бернард, здивувавши Голоту своєю обізнаністю.Дуже зараз, у цей неспокійний час, доречна картина, ліценціате. Нагадує мені нещасну нашу отчизну, яку роздирають на шматки,очі ігумена несподівано блиснули. Та він заспокоївся й знову запитав:То як ви, шановний?
Уже краще, високопреподобний отче. Вашими молитвами.Голота втупив очі в підлогу, всім свої єством демонструючи вдячність.
Як лікування? Скажу відверто, після того, як я побачив вашу пошматовану спину, не зміг спати вночі.
Ви знаєте, я й сам не міг. Але ліки шановного Хохриттера та догляд брата Селестина творять дива, високопреподобний отче.
Радий це чути. Але, я бачу, ви щось ще хотіли, ліценціате? Кажіть швидше, бо я можу питати й питати. Я цікавийце мій найбільший гріх. Не хочу вас утомлювати.
Я домовився з паном Міхалом, вашим небожем, зустрітися сьогоднірозіграти одну-дві партії в шахи. Маємо порівняти школу Філідора та мого вчителя пана Легаля і зясувати, хто ж кращий. Чи можете ви підказати, де його знайти...
Це легко, юний друже. Мій небіж гостює у старости Сангушка. Будинок на Вишневецькій, тож ідіть прямо туди. Дім старости вам кожний покаже.
Дякую, високопреподобний отче. Я вже навіть був там. І маю одне дивне питання, якщо ваша ласка.
Слухаю,нахилив вухо до Голоти настоятель.
Як ви ставитеся до отих розповідей про вовкулаку? Я чого питаю, бо ваші підопічні вже навіть мене втомили історіями про кровожеру, хоч я й люблю страшні оповідки.
Настоятель посовав кущуватими сивими бровами і на мить завмер, вирячивши очі. Він кілька митей жував беззубими яснами й урешті наважився порушити запалу тишу.
Не люблю тих патякань,зізнався він.Сину мій, то звичайні казки, якими люблять тішити себе простолюдини. Особливо тутешні. Тут, на Волині, у них надзвичайно яскрава уява. Тож менше пліткуй і намагайся відкрити своє серце Богу. Йому ти маєш дякувати за своє спасіння,не надто доброзичливо закінчив отець настоятель.
Вибачте, високопреподобний отче. Я знаю, що цікавість моято мій найбільший гріх, та нічого не можу з тим зробити,повторив Голота слова настоятеля.
«Так-так-так, казки-казками, а старигань усе ж завів собі охоронця. Боїться таки. Видно, навіть настоятель не так уже й презирливо ставиться до чуток, як хоче показати. Вони всі тут схиблені на цій дурні».
Я пробачаю тобі цей гріх, сину мій,настоятель не дуже любязно усміхнувся кутиками рота й кивнув Голоті, даючи знак, що аудієнція закінчена. Той не примусив себе чекати, вклонився й вийшов із келії. На порозі Голота ще раз здивовано струснув плечима й пішов собі до монастирської брами.
Розділ 9У якому вечір складається прекрасно, а от ранокне дуже
Вогонь свічки тремтів від вітру, то пригинаючись, то знову випрямляючись. Він був тут єдиним джерелом світла на багато миль, але самовпевнено не боявся розрізати спалахами віковічну пітьму. З темряви на нахабу, не моргаючи, дивилися очі. Істота не відривала погляду від вогника, що танцював свою вигадливу сарабанду. Під поривами протягу він ніяк не хотів гаснути, чіплявся за життя з настирливістю приреченого. Врешті з мороку виринула лапа з химерно загнутими пазурами. Якусь мить тіні стрибали на кігтях, а тоді вони повільно розчавили вогник, і пітьма перемогла остаточно.
***
Голота вийшов за камяні мури василіянського монастиря, огледівся й неспіхом покрокував через ринок на Вишневецьку, де стояв пишний бароковий палац Сангушків. Проходячи через вир майдану, він насилу відбився від торговця ґудзиками, посварився із селянином, який пхав йому до кишені бублики, та навіщось купив собі кварту ліщини та різнокольорового паска з вовни. Ті пара мідяків, що дав йому Мнішек, майже закінчилися. Та Голота не зважав, натомість безтурботно заглядався на красивих міщаночок у широких спідницях, червоних, зелених і жовтих сапянцях та візерунчастих очіпках, насунутих аж на брови. У відповідь отримував блискавичні постріли карих та чорних очей, і кожен такий погляд змушував хвилюватися ліценціатове серце.
Стояв чудовий день, і Голота, що задоволено мружився від яскравого сонця, почувався королевичем. Черговій красуні, що йшла назустріч, він, ґречно вклонившись, подарував паска. Отримавши взамін здивовану усмішку, він задоволено вишкірився у відповідь і провів поглядом струнку фігуру, що граційно попливла вулицею. Голота, нарешті відчувши себе справді живим, насолоджувався кожною миттю. Закидав до рота горіх за горіхом, ще й запив їх кухлем пива, що націдив йому з барильця купець-вірменин. Закинувши останню ліщинину до рота, Голота втер губи, підняв голову й побачив мармурові колони будинку кременецького старости.
Що треба?не надто ввічливо випнув щелепу слуга у перуці, білих рукавичках та лівреї. Він завше відганяв від ґанку різних пройдисвітів і тепер вийшов надвір до дивного чоловяги, який стовбичив перед палацом і крутив головою на всі боки.
Мені призначив зустріч пан Мнішек,Голота вже звик до того, що його мармиза не надто радувала слуг, тому не звернув жодної уваги на нахабу.
Зачекайте хвилинку,потеплішав голос лакея. Слуга швидко повернувся на підборах і зник в череві палацу. Повернувся він значно швидше, ніж сказав, і тепер усім своїм виглядом виражав концентровану догідливість.
Прошу пана, пан Міхал чекає на вас,низько вклонився слуга Голоті.
Я не пан, шановний, лише ліценціат,проказав Голота до слуги, який почав дратувати його своїм хитанням між зневажливістю та послужливістю, та той лише нижче нахилив голову.
Якийсь час Голота тюпав за ним напівтемними сходами і світлими галереями до крила, де мешкав молодий пан, аж поки перед ним різким рухом не відчинили великі двері. Ліценціат ступив до залитої тьмяним зимовим сонцем просторої зали.
Ліценціат Голота до ясновельможного пана Мнішека!
Мнішек саме писав щось за масивним дубовим столом, однак рвучко підхопився назустріч Голоті.
О, добродію, що має надзвичайну місію врятувати мене від нудьги, проходьте, прошу. Вина, пива?
О ні, дякую, пане,заперечив Голота, хоча відчув справді пекельну жагутільки-но випита кварта пива лише роздражнила його.Граю без цих помічників. Вони налаштовують мої думки зовсім в інший бік.
Дивно, у цій місцині зі мною ще на тверезу голову не грали,засміявся Мнішек.Знаєте, Голото, аби знайти партнера й зіграти бодай партію, я застосовую тактику несподіваного наскоку. На якомусь балу або прийомі я довго не розпинаюся, а відразу запрошую до кабінету. Зазвичай, тутешні шляхтичі йдуть, думаючи, що ми випємо трохи або ж гратимемо в якийсь ломбер, а коли розуміють, що до чого, ухилятися запізно. Але, скажу вам, грати з ниминевелика втіха, часто вони настільки набрані, що не можуть розрізнити слона від ферзя. Прошу вас.
Вони сіли до столика, де стояли багато оздоблені селенусівські шахи з високими, на тонких ніжках, фігурами. Голота зачаровано огледів дошку, де рядами вишикувалися стрункі пішаки, вичурні слони, майстерно вирізьблені коні, королі та ферзі, що вартували справжнього багатства.
Прекрасна робота, пане Міхале,проказав він, намилувавшись фігурами.
Дякую, пане Голото. Як ви думаєте, де їх зробили?явно задоволений похвалою, запитав Мнішек.
Аусбург? Мюнхен? Відень?
Ні, шановний. Львів. Я знайшов там просто геніального майстра. Я не перебільшую, повірте. Це львівський Мікеланджело або ж Леонардо. У нього просто золоті руки.
Ви мене здивували. Я вже вдруге чую про якогось надзвичайного майстра зі Львова,Голота згадав про картину отця Бернарда.
Я й сам здивувався, повірте мені. Я обїхав всю Європу... Але не будемо про подорожіто надто довга розмова. Ну що, почнімо?