Так, вашамосць,холодно кинув він.
А ви знаєте, що одна з дівчат, яких ви налякали, то племінниця вашого старости Юзефа Пауліна Сангушка, а інша взагалі дитинадочка графа Ігнація Цетнера, великого коронного обозного?!
Я вирішу це питання з паном Юзефом,тихо прошелестів кат, даючи знак своїм підручним, що негайно вийшли з темного закутка. Виглядали вони досить страхітливо, бо обличчя свої закривали платками, а в руках тримали залізні палиці. Було очевидно, що так просто віддавати свою здобич кат не збирається. Зі свого боку це неабияк збісило шляхтича.
А тепер серйозно, Болицю. Я думаю, ти знаєш, чому я тут,панок змінив тон на більш серйозний і вже не виглядав таким дурником, яким хотів здаватися спочатку.
Уявлення не маю, вашамосць. Хоча ні, рятуєте вязня для ваших панянок. Ви ж тільки-но таке розповідали...удавано здивувався забудькуватості пана кат.
Не прикидайся! Ти знаєш, що я прийшов за ним,юнак витягнув руку в бік катованих, і Голота, який подякував уже тільки Богові за порятунок, розгублено побачив, що вказують не на нього, а на його колегу по нещастю, який висів на дибі у безпамятстві.
Мені потрібен Бергхольцьмій орендар...
Чаклун, що чарами закохав у себе пані Скідницьку?єхидно проказав Болиць.У вас також нерозділене кохання і вам потрібні чари? О, я розумію, що такого майстра любовної магії ще пошукати. Зачарована Скідницька в самій сорочці лізла до нього у вікно...
Припини дуркувати, кате! То все маячня, і ти прекрасно про те знаєш! Скідницька сказилася й сама за ним бігала по пятах, як молода кобилиця, а коли він виявився байдужим до її кістлявих ключиць, вигадала недолугу історію про чаклунство!палко вигукнув панич.
Чому ви мені це розповідаєте? То суддя й лавники винесли вирок, я ж лише його виконую, пане!проговорив кат.
Суд? Пхе, збіговисько дурнів на чолі з тим товстим бовдуром? Я сміявся, коли почув звинувачення, я запевняв бідного Бергхольця, що то все дурний жарт, я сміявся на суді, бо більш химерних історій не чув. Але коли ті недоумки присудили Бергхольцю те, що присудили... Це можливо тільки в такій дупі, як Кременець, де про цивілізацію не чули, зате відьом і чаклунів бачать під кожним парканом! Я не хочу, аби ти мучив ні в чому не винного хлопця, єдина вина якого у тому, що його румяна мармиза надто подобається дівкам.
Це все одно не дає вам права...
У мене є всі права...
Які це?поцікавився Болиць.
Право сильного! Ти, я бачу, почав забуватися! Оті страшні історії, які розказують про тебе в Кременці, зовсім задурили тобі голову. Та ти знаєш, псякрев, хто я такий?!аж задихнувся від люті юнак, якому явно набридло сперечатися.
ВиМіхал Єжи Вандалін Мнішекнайменший син покійного великого підкоморія литовського і небіж міністра Єжи Августа Вандаліна Мнішека,замість ката відповів кволим голосом Голота.Магнат-мандрівник,продовжив він,змалечку подорожуєте Європою.
А це ще хто?здивовано підійшов ближче до Голоти магнат Мнішек.
Знаю, бо бачив вас у Берліні,вів далі Голота своїм звичайним голосом, хоча щосекунди хотів істерично заридати й заволати: «Заберіть мене звідси!». Кажуть, ви брали уроки у знаменитого Філідора, і я чув навіть, що здивували його своїм сицилійським захистом.
Зрештою, він не дуже довго дивувався. Не минуло й години, як Філідор розбив мене в пух і прах,вражено промовив Мнішек, який усе вдивлявся в обличчя вязня.Ви граєте в шахи? Звідки ви знаєте про мої партії з Філідором?він зацікавлено дивився на Голоту, що вів світські бесіди, попри те, що його закривавлені ноги були досі затиснуті іспанським «взуттям».
Так, я грав кілька разів з Легалем де Кермюром, учителем Філідора. Він навіть хвалив мене, але, я думаю, то була звичайна галльська ввічливість, бо я заплатив за партію зі знаменитістю немалі гроші,Голота скривив рота у подобі усмішки.Але зараз, як ви бачите, я знайшов собі цікавіше заняття,вказав він очима на свої кінцівки в лещатах.
Міхал Мнішек реготнув, але відразу ж перестав, зрозумівши, що жартує вязень явно з останніх сил.
Так, іспанський черевикце ще гірше, ніж сицилійський захист, безперечно. Правда, я бачив людину закатовану залізною дівою. Ще те видовище...Мнішек демонстративно здригнувся.Але що вас сюди привело? Чи, може, й ви чаклун, відьмак? Бо тут, знаєте, люблять палити різних некромантів та знавців чар.
Боже збав. Ніякої магії, бо тоді я не сидів би тут, а полетів, проказавши закляття. Бажано кудись ближче до тепла і моря, наприклад, у Неаполь...Голота і Мнішек засміялися.
І я б теж! Але ж справді, що ви тут робите?
Вибачте, я вам не заважаю, шановні?намагався обуритися Болиць, та Мнішек лише роздратовано махнув рукою. Болиць замовк і люто дивився на панича.
Справа в тому, що я знаменитий розбійник, гроза магістрату,відповів Голота з посмішкою.
І це правда?
Якщо рахувати, що бійка з возним магістратського суду у шинкустрашний злочин, то так, звичайно.
І це все? Через те вам зараз пошматують ноги і зроблять калікою? Суддя Гонсевич зовсім здурів,похитав головою Мнішек.
Зовсім ні. Хоча суд у Кременці не вирізняється ласкавістю, та він явно не збирався мене карати на горло. Мені присудили канчуки. Я їх уже давно отримав, а оце всето катова імпровізація.
Хм. У мене таке відчуття, що староста про це нічого не знає...сказав Мнішек, кинувши погляд на побілілого від злості Болиця.
Я думаю, ви, безперечно, маєте рацію. Кат трохи загрався, а сказати йому про це нікому,знизав плечима Голота.
Ви знаєте, шановний,подумавши трохи, проказав Мнішек,мене до вас, мабуть, вела доля. Це ж требашахіст у застінках Болиця. Ви не повірите, тут зовсім не грають. Варварину, то я так називаю тутешніх вельможних панівлише жлуктять горілку, жеруть у три горла, ну, і махають своїми тупими карабелами. Але ж тепер я врятований від нудьги! Не думав, що знайду собі партнера в катівні. Болицю, негайно відвяжіть його і того, іншого.
Болиць мовчав, адже це вже було занадто. З білого він почервонів і стояв, стискаючи руками свою знамениту девятихвостку. Запала напружена тиша. Підручні ката кидали погляди на Болиця і без його команди не наважувалися нападати на магната з могутнього клану Мнішеків. Надто всі розуміли, чим це може для них закінчитися. Мнішек клацнув пальцями, гукаючи слуг, що стояли за його спиною, а тоді поклав руку на ефес своєї шпаги.
Не роби дурниць, кате...неголосно проказав шляхтич.
Врешті напружені плечі Болиця впали, він нервово сіпнув щокою. А тоді змахнув рукою підручним і, згорбившись, повернувся до Мнішека, спиною.
Відпустіть їх,проскреготів кат.А вам, пане, це так просто не минеться... Я буду жалітися пану старості Сангушку.
О, не турбуйтесь, Болицю. Я зараз же поїду до Юзефа і про все з ним поговорю. Можете не хвилюватися, він не відмовить другу дитинства. Вашого чаклуна Бергхольця він знає, як і знає про те, що Гонсевич присудив тому таку нісенітницю, бо не любить мене. А щодо другого вашого вязня... Мені здається, що тут творили беззаконня, і як людина благородна маю це виправити. Крім того, я надто страждаю без партнера для гри в шахи,безтурботно відповів Міхал Мнішек. Аристократ, якого, незважаючи на показну невимушеність, очевидно нудило від запаху страху й крові, що густо стояв у катівні, вишукано вклонився кату й притиснув шовкову хусточку до носа.
Бувайте, о королю страху й князю тортур. Залишайтеся у вашому темному королівстві. Надіюся, ми ніколи не побачимося з вами тут,він повернувся до слуг.Швидше виносьте тих двох надвір, бо я зараз помру в цьому смороді.
Розділ 7У якому Голота розвіює сумніви й завойовує довіру
Перед Голотою розчинилися важезні дубові двері камяниці-катівні, і він відразу ж заплющив очі. Та навіть крізь повіки до голови дісталися пекучі сонячні промені. Вязень застогнав. Відвиклому від світла, йому здавалося, що то сам архистратиг Михаїл спускається з небес і штрикає списом у голову. Коліна у Голоти підкосилися. Його підхопив попід руки один зі слуг Мнішека, що йшов слідом.
«Оце ганьба,майнуло в голові напівзомлілого клієнта Болиця,закотив очі, як романтична панянка в поганенькій італійській оперетці. Зараз мені розпускатимуть корсаж і обмахуватимуть віялом».
Та Голота явно переоцінив свою цінність. Слуги просто схопили його за руки та закривавлені ноги, що лише дивом кілька хвилин тому не перетворилися на шмаття, і таким трибом швиргонули до карети. Голота гепнувся, як лантух, і тільки крекнув.
«Прокляті телепні не читали книжок і не знають, як треба поводитися з чудесно врятованими від смерті»,подумав він, але вимовити прокляття йолопам не встиг, бо почув, як до карети підбігли й задзенькотіли дівочі голоси.
О Господи, Міхале, що це?почув Голота й здогадався, що це ті вразливі панянки, про яких розповідав Мнішек.
Це, любі мої, ваш Лоенгрін, Персиваль і король Артур в одній особі. Переможець кривавого людожера й ката. Відважний, сильний та прекрасний...
О, твоя скромність просто пречудова! Не ти, Міхале, не ти! Ось той нещасний.
То Бергхольць, він непритомний, дурненька. Ти що, не впізнала свого залицяльника?
Не Бергхольць, інший! Хто то?
А, той, інший... То ще один нещасний, якого ваш лицар також урятував з лап кровожерливого ката...удавано гордо розпочав молодий Мнішек, та вже за секунду розсміявся, побачивши налякані дівочі обличчя.
О Міхале...
Усе добре, любі мої. Але зараз ви маєте мені вибачитимушу їхати. Їх треба відправити до медика... А ви негайно сідайте до своєї карети, рушайте додому. Я зараз поїду до лікаря Можаровського, віддам йому Бергхольця й відразу на Вишневецьку, мені треба поговорити зараз із твоїм дядьком, Малгожато.
Мнішек стрибнув на козли, екіпаж відразу струснуло, і він покотився гуркотливою кременецькою бруківкою. Не можна сказати, що подорож була надто вже приємною. Ями, хоч і не глибокі, трусили карету, мов у лихоманці, і Голота лише сичав від болю. Його обличчя вкрилося краплями поту, він напружено вчепився побілілими пальцями у воза й мріяв, аби подорож скоріше закінчилася.
«Пекельне пекло! Хтось колись зробить дороги в цій частині світу? Чи завжди тут буде яма на ямі?!»Голота стискав зуби на кожній вирві, коли його підкидало в повітря. Однак колишній бранець косив очі вбік і все ж зауважував, що йому трохи краще, ніж непритомному попутникові. Той лежав поруч ледь живий, і голова його хиталася в різні боки, як лялькова. Врешті Мнішекового орендаря відвезли до лікаря, а скоро припинив свої польоти й Голота. Вони підїжджали до тієї частини міста, де мешкали багатії, тож і шлях ставав усе кращим і кращим. Лише тоді, дихаючи прохолодним осіннім повітрям, Голота раптом зрозумів, як йому пощастило. Цього разу вирватися з катівні Болиця йому допомогло справжнє диво.
«Хоча було, на диво, боляче... Не даремно, що цього разу я таки втратив віру у свою успішну зірку. Але очевидно, що козак Голотавсе ж щасливий курвячий син».
Карета несподівано стала, Голоту знову вдарило об двері. Він ойкнув і розплющив очі, прикриваючи їх рукою від яскравого сонця. Вязень упізнав цей розцяцькований будинок, схожий на пишний венеційський палаццо, з якого власне й був копійований. Таких було кілька в кременецькому Підзамчіаристократичному районі міста. Але тут, на Вишневецькій, був лише один. Через це та й тому, що тут товклася ціла купа люду, Голота зрозумівце будинок вельможного Юзефа Пауліна Сангушка, кременецького старости.
Пішли, бранцю. Треба показати тебе Юзефові. Ти хоч ходити можеш?кинув через плече молодий Мнішек. І, не чекаючи допомоги слуг, зістрибнув із козлів.
Зможу, вашамосць,Голота стиснув зуби й обережно поставив ногу на землю.
«Наче й не все так погано, ходити справді можу»,Голота важко, але таки шкандибав за своїм визволителем, що широким кроком прямував до парадного входу.
Щойно вони зайшли у будинок, побачили у вітальній залі з величезними дзеркалами натовп, що оточив молодого ще, стрункого, із задумливо видовженим лицем чоловіка у багато оздобленому червоному камзолі. Навколо нього тупцювала строката публікабагаті пани в яскраво-червоних кунтушах, дрібні шляхтичіу сірих, міщани в лисячих шапках, купці та торговці-євреї, що стояли трохи осторонь. Усі вони говорили одночасно й не надто розбірливо, а пики у більшості були перелякані.
Пане Юзефе, треба щось терміново робити,схвильовано частив худий, як тріска, чоловяга у довгому каптані з рукавами, що теліпалися на худому міщанинові, як на опудалі.Усі налякані до нестями тими зникненнями. Мій двоюрідний брат зник ще в серпні, і досі про нього нічого не чутно...
І мій племінник,кинув інший голос.
На Бога, панове, я роблю все можливе...чоловік із сумним видовженим обличчям підвів очі догори.
Пане Юзефе, ми всі це знаємо...перебив його шляхтич у сірому кунтуші, на який падали довжелезні вуса.Але в мене вже два орендарі зникло...
Пане Лідзинський, про ваших орендарів ви мені вже два роки торочите. Це ж зовсім не те. Ми вже зясували, що безслідно люди почали зникати навесні цьогоріч. А ваших лайдаків-утікачів бачили у Львові, і вони казали, що чкурнули від вас, бо...роздратовано почав говорити Сангушко почервонілому від люті шляхтичу, та не встиг закінчити. Худий у довгому каптані закричав до Мнішека, який підійшов до натовпу:
Пане Мнішеку, я чув, у вас теж зникли орендарі?!
Так, двоє...засмучено хитнув головою магнат.
О, і ти тут, Міхале,Сангушко подивився на Мнішека, похитав головою й підвів очі вгору, показуючи, в якій халепі він опинився. Мнішек у відповідь знизав плечима й співчутливо скривився.
Так, але я у іншій справі, тому почекаю.
Панове,знову заговорив Сангушко.Жовніри й мої гайдуки зараз рискають лісом і горами, ми знайдемо лиходіїв, що нападають, і повісимо їх біля магістрату вже за тиждень...
Пане Юзефе,проговорив тонким голосом миршавий чоловічок з довгою бородою,я не сумніваюся, що ми когось повісимо, але я сумніваюся, що зникнення припиняться... Усе більше людей впевнені, що то не харцизи.
А хто? Дияволові слуги?
Селяни так і кажуть, що вовкулака...
О, Господь святий! Це все через те, що знайшли того нещасного Мільчека з пошматованими грудьми?
Люди вже давно кажуть, що зустрічають якогось дивного звіра в лісі, а жовніри он по всьому Кременцю патякають, як бачили якусь дивну волохату істоту біля тіла Мільчека. Коли вона втікала у хащі, кажуть, випустили чи не сотню куль, та вони чортове створіння не брали. Хто ж це може бути?