Саме гірке пиво і той бігус пив і їв тепер і пяний, як чіп, Голота. Ледве соваючи щелепами, він дивився перед собою неживим поглядом і його мало турбував смак кислої капусти й тієї огидної браги, що видавали за пиво. Так само він міг флегматично жувати й шматок паска, запиваючи його окропом.
Час від часу до Голоти поверталася свідомість, і він з подивом розглядав місце свого гуляння, що дивовижно нагадувало передпокій пекла. Яскраве світло десятків свічок, гіркий запах з кухні, пяний регіт, вирячені очі, дубові столи та лави, залиті пивом, медами, мальвазією, горілкою, у плямах від жиру ковбас, ковбиків, кручеників. Деревяна підлога засипана сіном, соломою і тим, що випадало з рота нетверезих відвідувачів. Вязки часнику, цибулі, калини та пахучих трав попід кроквами. Усе це доповнював туман від кількох десятків люльок, якими димів чи не кожен з колоритних клієнтів «Золотого дуката», і червоні, набряклі лиця, що раз по раз вигулькували з тої імли.
«Це, мабуть, щось дуже схоже на той світ. Навіть мордяки від чортячих не відрізниш. Думаю, це тут усі готуються до пекла, не здивуюсь, якщо за шинквасом стоять казани зі смолою, де грішників, що пропили все до нитки, повільно кипятять на вогні».
Голоті раптом здалося, що це найкращий час і місце. Він покрутив головою, згадуючи, а тоді встав. Витягнув руку й урочистим голосом продекламував.
«Чернь, що вже звикла пиячити, пє і дає випити іншим.
Випє печальне винохаркне та зараз блює.
Пє той пяничка та келиха лає, невинного зовсім,
Знову бажає вина й платить, хоч лаяв його.
Пє із похмурим обличчям і келихи гірко картає,
Хвалить отруту, яку, щойно купивши, ганьбив...
Жодне, одначе, вино так пошкодить не в силі людині,
Як та міцна, мов вогонь, з браги гидка рідина».
Вірш, що так точно пасував шинку, примусив люд замовкнути. Однак не через вдячність публіки. На дивака, що набув вигляду давньоримського поета й вирячив очі в пустоту, здивовано вперлися кілька десятків очей. Сюди кого тільки не заносило, люди впивалися до безпамятства, істерик та нападів люті, тож усі приготувалися до безкоштовної вистави в смерть пяного чергового блазня. Запала тиша. Кілька десятків очей терпляче чекали. Усім було цікаво, що дурник робитиме далі. А той вишукано вклонився, змахнувши рукою.
«Відкриті пащеки, недонесені до рота чарки з горілкою. Таким ефектом міг пишатися й сам Катулл, чи хто там ще в них є»,піднесено думав Голота, гордо поводячи головою по шинку. Однак тріумфом він насолоджувався недовго. Це було все, на що стало йому сил. Поет знов упав на лавку, зручно вмостив голову на руки й заснув. Шинок розчаровано видихнув і за мить знову загув.
Укотре отямившись, Голота підняв із залитого пивом столу голову, витер мокру мармизу й утупився нетвердим поглядом у компанію, що сиділа за сусіднім столиком. Саме її галас розбудив Голоту, і той незадоволено відкопилив губи.
А що ви хочете,волав червонопикий міщанин з виряченими рибячими очима,он шинкар наш, Омелько, розповідає, що Роман-литвин відкрив корчму на Медовій у минулому році, так люд аж побіг туди. А чого, питається? Га? Не знаєте, а от Омелько божиться, що сам бачив, як служниця литвина бігла від Болиця з мотузкою.
І що?
Як що!? То мотузка, на якій кат вішав когось, тому й торгівля йде у литвина добре. Чаклує.
Голота стрепенувся, коли почув імя ката, який був одним із найстрашніших його жахіть. Він уважніше подивився на трьох міщан.
Чаклує? То, може, пожалітися?запитав миршавий чоловічок з довгим носом.
Куди жалітися, телепню? Це ж кат. Його староста Сангушко ледь не правою рукою кличе. Та й зараз там,вказав пальцем угору його сусід,про Звіра думають.
Якого Звіра?запитав третій міщанин, судячи з усього, не місцевий.
Та й не питайте, куме Фабіяне, бо ми тут з весни ходимо містом й озираємось...мордатий притишив голос:Щось у нас людей краде.
Як це?відкрив рота Фабіян. Його кум лише знизав плечима.
Ніхто не знає. Живе людина, ходить містом, а тоді разі нема її.
Та то ви жартуєте, куме,засміявся рябий Фабіян, але його огрядний кум і не думав усміхатися.
Та якби то. А вчора вранці привезли Мільчека з Поперечної вулиці. Ви мали його знати, він до Луцька збіжжя колись привозив. Ні? Веселий був хлопчина, ми з ним не одну кварту тут випили. Так от, привезли його з роздертими грудьми. Дивитися було страшно.
І хто це його? Гайдамаки якісь?
Жовніри он лісами тижнями рискають і ні одного гайдамака не бачили досі. Та й чого б вони людей так страшно дерли? Люди, ті, що знають, кажуть: вовкулака до нас унадився.
Вовкулака?Фабіян перехрестився.Господь святий, то у вас тут ріки крові можуть по вулицях текти... Дід мені розповідав, як у село був унадився перевертень. Люди мали зніматися з місць і тікати, куди очі бачили...
Ой, мовчіть, бо й самому тоскно й нудно,махнув рукою червономордий.Дітей на вулиці не випускаємо, жінки днями плачуть...
Єдина надія на того самого нашого ката,засовався миршавий чоловічок після паузи.
Чого це?
Та бо він і сам, кажуть, з нечистим рука об руку ходить. То хіба нечистий нечистого і згубить... Сангушко ж його якось до себе привязав, тож той усе йому робить.
А хто ж той кат, звідки ж він узявся?
Ніхто не знає. Кажуть, років з десять тому взимку прийшов до Кременця пішки, сам. Віхола тоді була така сильна, що ворони падали мертві. Так він ото зі сторони Дубна притьопав. Прийшов і в браму гупав. Ніхто і не відкривтемно було. А як знайшли на ранок, то вже аж замерз весь. Не надіялися врятувати. Але влили горілку в рота, розтерли, і той задихав...
Тільки по одному пальцеві на кожній нозі відморозив,витираючи носа додав миршавий.Очуняв. Сказав, що десь з Литви прийшов. А тоді якраз Франек Мовчун шукав собі підручного, але хто захоче до ката в підмайстри йти? А Ясько відразу пішов. І місяця не минуло, як помер Франек наглою смертю. Тоді Болиць катом став. Тепер паси з людей рве, що вам і не розповісти, Фабіяне.
Страшна людина...погодився інший кременчанин.
Може, й не людина,знов завів миршавий.
Я чув, жоден від нього не втік. Раніше суд магістратський міг і сто канчуків присудити, а тепер не треба... Усі, кому магістрат присуджує ото десять канчуків чи пятьото вже мерці. Бє Ясько своїм нагаєм тричі. Так бє, що останнім ударом дістає до легень і розриває їх. Їй-богу, сам бачив!
Мати свята...перехрестився гість.
Через нього й жебраків у нас немає. Наш пан Юзеф, староста з Сангушків, дуже не любить волоцюг і велить бить їх смертним боєм... Бояться йти сюди. Бо хто до кременецької катівні заходить, то всекінець.
Кінець!підхопився зі своєї лави Голота.Перелякані ви, як перепілки, всі тут,важко повертав язиком він.Я от знаю людину, яка втекла від вашого хваленого Болиця. Утекла, та ще й піввуха йому відчикрижила. Пищав ваш кат, як вюн. Так от, не такий страшний чорт, ваш Болиць... бо...Голота поставив руки в боки, а тоді піймав на собі пильний погляд. З темного кутка уважно і, що дуже дивно, тверезо на нього дивився загорнутий у плащ бородань.Що вилупив оченята?
Дивлюся, бо цікаві ти брехні розповідаєш,спокійно заявив чоловяга, і Голота повільно розвернувся до нього.
Брехні? Ти це кому сказав, собача ти мордяко?спитав він, мружачи очі.
Тобі, довбню!бородань відповів спокійно, явно відчуваючи свою силу. До Голоти підбіг миршавий і сіпнув того за рукава.
Це ж Миколай-возний, не чіпай його. Він таких, як ти, на сніданок, обід та вечерю їсть, дурню,зашепотів, відтягуючи Голоту від столу Миколая. Але той не давав себе забрати, вирвав руку і штовхнув миршавого до шинквасу. Чоловік упав, а шинок знову завмер. Ніхто не хотів пропустити видовище.
Голота вкотре підбоченився, провів руками по вусах і розчепірив ноги.
Якось у Каневі я одному розумнику руку мало не відірвав, коли він таке сказав,похвалився він.
То в Каневі. Там, мабуть, люди всі дрібні й полохливі, як миші, якщо дозволили такому засранцю доторкнутися до себе.
Я й тобі можу!притиснув Голота кулаки до грудей.
Надірвешся.
Оце чоловіча розмова! Виходь, чоловіче. Хоч назовись.
Бородань спокійно витер руки об кунтуш, не відриваючи погляду від Голоти. А тоді вперся своїми кулачиськами об стіл і випростався на весь свій немаленький зріст, майже зачепивши головою крокви.
Миколай Засинський, возний магістратського суду. А ти хто, чоловіче язикатий?
Князь Вишневецький, володар Вишневця й усіх тутешніх околиць,з серйозною мармизою проказав Голота. Шинок негайно вибухнув реготом.То що, до зброї?
У нас, князю, не прийнято з міськими урядниками битися. Та ще й різній голоті безрідній,презирливо проказав возний.Але так тому бути: йди сюди, синку, віддухопелю так, що й рідна мати не пізнає.
Кров кинулася Голоті в обличчя, він стрибнув уперед і змахнув рукою, мітячи в скроню. Та бив він повільно й лиш трохи зачепив рукою возного, що стояв, мов статуя, а в потрібний момент просто відвів голову від пяного замаху.
То ти так мав мені руку ламати? Не виріс ще,возний зробив швидкий крок назустріч і так уперіщив Голоту по голові, що той ледь втримався на ногах, хитнувшись, як лозина. Уже наступної миті возний, що був досвідченим бійцем і без страху сам один ходив нічним Кременцем, кинувся добивати. Він мав намір раз і назавжди вгомонити нетверезого нахабу, що нетвердо стояв на ногах, та той несподівано вислизнув. Голота миттю пірнув під руку високого Засинського, зайшов до нього ззаду, обхопив руками, підняв і з усієї сили швиргонув на лаву, упавши поруч. Миттєво підхопившись, Голота кинувся до отетерілого від польоту Засинського, схопив його за шию й затиснув з усіх сил. Велетень намагався піднятись, перекидався, бив Голоту об стіни та стовпи, трощачи миски, кухлі та макітри, однак суперник тримався на возному, як кліщ. Врешті суддівський почав задихатись, обличчя його побуряковіло, він упав на спину, а за кілька митей захрипів і затих, знепритомнівши.
Перемога над місцевим чемпіоном кулачних боїв виявилася такою блискавичною та неочікуваною, що шинок на кілька секунд завмер. Голота підвівся і з сумом подивився на нові полотняні штани, які дав йому Карасьвони репнули ззаду, і тепер крізь дірку світилося голе тіло. Голота засмучено обернувся, дивлячись на рештки:
От сучий син. Вбрання через нього пішло під три чорти. Як тепер із красунями знайомитися, га?!він зробив кілька кроків, схопив кухля з пивом і щойно збирався ковтнути, як на його голову обрушився страшний удар. Голота поставив назад кухля, схопився за макітру, відступив на крок назад. Похитуючись, позадкував до дверей, відчинив їх спиною і випав із шинку. Він спустився зі сходів, ще встиг зробити з десять кроків, не більше, коли його вдарили по тімю вдруге. Нічне небо гойднулося й перевернулося догори дригом, Голота заточився й сів на землю. Третій удар таки вклав його спочивати на вологу від нічного туману бруківку.
Розділ 5У якому герой обживає своє персональне пекло
Голота сидів у могильній темряві на жмутку гнилої вогкої соломи й трусився від холоду. Обхопивши руками коліна, він стогнав і хитався назад і вперед, аби хоч якось зменшити біль. Той пульсував по всьому тілу, розходячись хвилями від спини, всенькій у червоних розчерках зірваної нагаєм шкіри. А ще потроху-потроху його охоплював страх. Голота вдихав його розбитим носом та губами, він ліз до вух та очей, а тоді заповзав у груди, кусаючи нутрощі.
Вязень з жахом прислуховувався до найменшого шуму, уявляв, як із пискливим скрипом розчахнуться двері і його знову поволочуть униз, туди, де залізний запах крові бє у ніздрі з такою силою, що паморочилося в голові й підкошувалися ноги. Страх розростався й розривав Голоту зсередини. Він підніс тремтячі руки до вилиць, стиснув їх руками й що мав сил почав гнати від себе думки про ката та можливі вигадки, які той приготував йому сьогодні. Аби не збожеволіти прямо зараз, Голота зробив нелюдське зусилля й узявся згадувати, скільки він уже тут, хоча й сам знав, що давно заплутався у часі. Усе злилося в один довгий, липкий, як тягуча смола, день. Він міг згадати лише той ясний жовтневий ранок, коли зайшов до Кременця, сповнений незрозумілої радості, і ту заплутану ніч, що, зрештою, привела його сюди...
***
...Незрозумілу радість, що змушувала дрижати, говорити й робити дурниці, вибив з голови удар пляшкою у скроню. Усередині щось обірвалося. Він неначе пірнув із високої скелі у море, як колись давно у Боннасолі, містечку неподалік Генуї, коли побився об заклад на двадцять сольді з пянючим моряком-сицилійцем. Тоді він занурився так глибоко, що торкнувся дна, й з несподіваною ясністю зрозумів: йому не вистачить повітря виплисти. Страх додав тоді сил. Пірнальник злякано й хаотично замахав руками й ногами, пнучись до рятівної поверхні. Здавалося, вона ось-ось, поруч, і варто лише зробити зусилля, як повітря заповнить спустошені легені. Однак море не випускало. Голота злякано й безладно смикався, пускав бульки, та коли вже змирився і був готовий впустити в себе вбивчу воду, то з широким схлипом зачерпнув ротом повітря разом із солоними бризками. І побачив рибальські човни, що снували тут і там аж до обрію...
Голота розплющив очі, стрепенувшись усім тілом, і закашлявся. Ніякого солоного повітря, моря й човнів, ніякої Генуї та її безхмарного неба. Голота сів на мокру камяну підлогу, дрижачи від цебра холодної води, яку тільки-но вилили йому на голову. Він схопився за тімя, що несамовито боліло й повів очима по кімнаті, в якій сидів. Це був напівтемний підвал, освітлений хіба десятком свічок, що блимали, розкидаючи повсюди чорні тіні. За високим деревяним помостом сидів огрядний чоловік, пишно вбраний у безглуздо розцяцькований каптан, поруч, щосекунди торкаючись шиї, стояв його недавній супротивниквозний Засинськийта ще кілька незнайомців. Товстун за помостом з огидою вперіщив у Голоту чорні масні очиська.
Що, отямився нарешті?запитав гучним басом товстун, і Голота подумав, що десь колись уже чув цей ведмедячий рик, але ніяк не міг згадати де.
Це питання дискусійне,хрипко відповів Голота.Але здається мені, ви прийшли сюди не дискутувати... Та й Засинський ваш не вміє вести ввічливу розмову, відразу закочує очі й мліє, як дівчисько...крізь кашель проговорив Голота, задоволено дивлячись, як від люті біліє обличчя возного.
Слухай, значить, присуд,не звернув уваги на бурмотання Голоти огрядний пан.