Неймовірно!Хохриттер аж привстав зі свого крісла.
Я не встиг розібратися з ним, і не знав, що то. Можливо, погріб, де отець Бернард тримав солоні огірки. Та тоді я згадав розповіді про розбійників, що ховалися в підземеллях під Кременцем, і знайшов людину, яка показала мені тунелі. Вони вели під монастир василіянів, будинок настоятеля й під палац Сангушка. І тоді я зрозумів. Зрозумів, як Мнішек виходив зі своїх покоїв і хто йому допомагав... От і все,стомлено проказав Голота.
У мене аж голова паморочиться від усього, що ви повідали! Підземелля під Кременцем?Хохриттер аж відкрив рота від здивування.
Та тут усю землю під містом наче шашіль поїв, лікарю! Сотні нір, які нарили, починаючи ще з часів короля Крака. І дійти ними звідси можна мало не до Шумська, Дубна й Острога.
І хто той знавець підземель? Бо я чув розповідь про братів, які грабували будинки, лазячи норами попід містом. Кажуть, навіть карту склали...
У того чоловіка немає карти. Але він достатньо знав, аби показати підземелля, якими мандрували й убивали отець Бернард і його підопічний.
Жахливо,покрутив головою Хохриттер.Смерть, що виходила з обителі Божої... Випємо?
Випити я завжди готовий, наливайте. Але ви знаєте, лікарю, мені все одно не дає спокою одна річ,задумливо потер лоба Голота й подивився на медика, що вже приготувався перехилити чарчину до рота.
Що саме, друже?
Як саме і коли ви збираєтеся нарешті мене труїти?проказав Голота голосом, в якому не відчувалося й крапельки алкоголю.Я вже, зізнаюсь чесно, трохи втомився від цих пустих балачок і від цієї вистави...
Розділ 24Що описує події, про які можна прочитати хіба в Mercure de France
Хохриттер дивився на Голоту своїм звичайним поглядом, та ліценціату медик уже не здавався милим добрим дідком в окулярах, що завжди заходився оксамитовим сміхом, розповідаючи свої недоладні історії. Німець сидів у кріслі, міцно вперши лікті у бильця й ховаючи посмішку за сплетеними довгими пальцями. Безслідно зникли завжди підняті кутики рота й безпомічні зморшки навколо очей. З подивом Голота дивився на спокійне лікареве лице, наче вперше помічаючи тевтонську ламану лінію жорсткого підборіддя. В очах Хохриттера ліценціат не міг угледіти жодного натяку на тривогу чи страх. Скоріше цікавість. Таку, як він колись бачив у болонського анатома Піреллі, який препарував перед студентами щойно викрадене ними з болонського цвинтаря Чертози тіло мерця.
Голота мовчав, чекаючи реакції лікаря. Той, одначе, спочатку протягнув руку до келишка, відпив трохи сливовиці й задумливо почухав перенісся. На одну-єдину мить перед Голотою знову зявився милий лікар з сонячним усміхом.
Милий Голото, я трохи шокований вашими словами й не можу підібрати власних. Визнаю це,промовив врешті Хохриттер, що, втім, не виглядав ані шокованим, ані здивованим.Труїти вас? Ви неначе чекаєте, що я відпиратимуся й захищатимуся? Але у чому ви мене звинувачуєте врешті-решт?
В убивстві сімох кременчан, зокрема Мільчека!відрізав Голота.У всіх тих звірствах, у яких ви ще лише кілька хвилин тому звинуватили отця Бернарда й Міхала Мнішека. Чи забули вже?процідив Голота.
Я? Убивав?ледаче здивувався магістр медицини.Ви, ліценціате, вже заморочили мені голову своїми версіями, ідеями та розповідями. Тільки не ображайтесь... І тепер ось це! Як старша й мудріша людина застерігаю: не розкидайтеся звинуваченнями так легко. Ви розумієте, що мене можуть позбавити голови через ваші вигадки?
Чесно кажучи, я надіюся на це.
Може, хоч поясните хід думок, які сновигають у вашій голові?! Бо інколи здається: їх тисячі, і вони виплигують зі свідомості ліценціата Голоти, як чортики з табакерки. Чи то, може, все сливовиця? Вона добре бє в голову.
Бє,погодився Голота.Але я почну з самого початку. З отої історії про Мнішека і його вовкулацтво. Історії недоладної й дивної. Ні, звичайно,запевнив ліценціат Хохриттера, що, протестуючи, підняв долоню,першим моїм відчуттям, коли я почув її, був паралізуючий жах. Не кожного дня магнат розповідає, що стає вовкулакою і їсть людей на вечерю. І не щодня його лікар каже, що той магнат просто несповна розуму, та при цьому не заперечує його людожерство... Та, трохи заспокоївшись, я таки почав роздумувати...
Це робить вам честь...з посмішкою кинув Хохриттер.
Але ж історія ваша й справді була... надміру фантастичною, вам не здається? «Лікар та його підопічний із впливової родини їздять Європою, залишаючи після себе трупи, бо хворий на голову аристократ вважає себе вовкулакою». Це ж якась химерна казка, вам не здається?
Чому ж. «Є багато чого на світі, друже Гораціо, що й не снилося нашим мудрецям». А тут усе досить банально, мій друже Голото. Душевнохворий убиває, його лікар, аби не було розголосу, замітає сліди... У Mercure de France й не таке прочитаєш...
Згоден, паризькі писаки вмілі на вигадки, з ними можуть позмагатися хіба баби з київського базару на Подолі. І розповідали ви доладно. Та от розказаному віриш завжди більше, коли не знаєш, як було насправді.
О, Господи, Голото! Давайте, здивуйте мене. Скажіть, що ви були свідком нашої з Міхаелем пригоди в Пємонті, коли він убив дівчину!реготнув Хохриттер.
Ні, звичайно. Та я загадав. Ви забули, що я в цей час теж був в Італії. Навіть більшемав приятеля з Турина і про вбивство молодої дівчини після карнавалу в Казале-Монферрато чув від нього, а той від свого дядькамісцевого судді. Вся ота драма,Голота заговорив трагічним і пафосним голосом,«Мнішек прокинувся біля закривавленої мертвої юнки, розпач і сльози, але тут зявився благородний лікар, який врятував молодого пана від неминучої розправи розлючених городян»...дещо не відповідає дійсності. Мені розповідали, як усе було насправді,вів далі Голота,дівчину не вбивав якийсь там вовкулак чи душив душевнохворий. Її отруїли. А я відзначив, що ви нащось збрехали. І це була перша дивина. Далі ви почали розказували все фанатичніші й фанатичніші оповідки. Мандри Європою, напади хворого Мнішека, каліцтва людей... У Парижі, князівствах... Я розумів, що ви брешете, але не зрозумів, навіщо.
Безперечно.погодився Хохриттер.Ви мало що можете зрозуміти.
Так,погодився Голота,я повільно запрягаю. Але коли вже стосується життя моїх близьких, то добре прискорююсь. Про цю мою особливість знають у Варшаві й Болоньї. Тож повторюся: я допетравусі ці вигадки про вовкулака зявилися через те, що вам потрібно було маніпулювати Мнішеком. Вертіти молодим спадкоємцем величезного статку, мабуть, досить вигідна річ, чи не так?
Ви просто неймовірний, ліценціате! Буря й наступ, як у справжнісінькому суді,вдавано захоплено відповів Хохриттер.Лавина звинувачень, не знаєш навіть, на що відповідати. Довершений хаос, що має, мабуть, збити обвинуваченого з пантелику. Я розумію, що в Болоньї ви таки вчилися недарма... Але, Голото... Відверто скажу... Ваші висновкину просто курям на сміх.
Вигадані убивства, охоплений жахом і каяттям молодий граф. Ви, кому він довіряє, як рідному батьку... Щось змінилося, коли ви приїхали до Кременця. Почали зникати люди,Голота не звернув уваги на глузування Хохриттера.Мнішек був, як і раніше, упевнений, що вбиває під час своїх нападів, але убивали ви, прикриваючись хворим, як щитом. Але чому і головне як?
Як?луною відгукнувся Хохриттер.
Мені не давало це спокою. Та коли я лиш почув про кременецькі підземелля, то зрозумівось найзручніший шлях убивати й залишатися непоміченим. Але ж тунелі під містом, то легенда, ніхто з місцевих ніколи їх не бачив. Усі згадували ту незрозумілу розповідь про братів-розбійників, які грабували з-під землі. Але брати, яких прозвали Чортами, давно на тому світі. Для вбивці була лише одна можливість...
Яка ж?
Знайти мапу підземель розбійника Микольці-каменяра.
Як же її знайти, ту мапу?
Голота з огидою подивився на дурнувату масну посмішку лікаря.
Ви ж, мабуть, чули про те, що жовнір порубав розбійника Микольцю, а його брата замучив Болиць?
А їхню хижу спалили разом з усім мотлохом...підхопив Хохриттер.
Так-так, спалили. Але ж жовнір перед цим попорпався в речах Микольці і знайшов шматок паперу, у якому так нічого й не зрозумів. Але про всяк випадок сховав, а тоді продав. Знаєте, хто той жовнір?
А ви?
Добре знаю. Нещодавно розквасив йому носа. Після служби його взяли в палац до одних магнатів.
Мірек, камердинер?!удавано здивувався медик.Але як ви дізналися?
Іноді моя прихильність до шинків і розмов зі слугами дуже допомагає. Те, що Мірек був жовніром у Кременці й ловив розбійників, мені розповів Мнішек. Я зустрів Мірека «У Павла», де збираються всі місцеві слуги. Ледве теліпаючи язиком, він хвалився, як спалив хижу Микольці, як знайшов і продав папери з його рундука...
Кому?
Настоятелю василіянів. Отцю Бернарду. Той дурень з радістю віддав Бернарду справжній скарб за відріз полотна на нові штани.
То вона весь час була у Бернарда?
Так, увесь цей час вона була у старого настоятеля василіянів...
Вам би, Голото, менше по шинках було швендяти. Може б, не забивали собі голову розповідями місцевих пияків.
Це правда. І ви прекрасно це знаєте. Як і те, що старий усе життя шукав у підземеллях могилу святого апостола Матфея. Про це мені, як і вам, розповів Мнішек. Ви дізналися, як саме він її шукає, як орієнтується під землею... А тоді видурили в нього карту й почали вбивати.
Чому я?
Я міг би й далі перераховувати суперечності у ваших брехливих розповідях... Але то все було непевно, самі натяки, марево...
Так, і химерне марево,вставив Хохриттер.І що раніше ви це зрозумієте, то краще...
Так думав би і я, якби отець Бернард не розповів мені...промовив Голота, дивлячись на Хохриттера.
Він не назвав вам жодного імені, бо ви б оце зараз не плели бозна-що!
Так, він не сказав мені імені, але я й так здогадався. Бернард усе життя бігав за своєю мрією і легко став вашою жертвою. Ви знали, що є метою усього життя старого настоятеля. Осяяти Кременець, зробити його другим Римом. Знайти могилу святого Матфея. Ви показали йому книгу, де були натяки на те, де шукати раку з мощами апостола. А він упустив вас під землю. Скоро, дуже скоро старий зрозумів, що допустив у підземелля потвору, але навіть тоді йому здавалося, що ці жертви не марні. Що знайдені рештки Матфея зроблять Волинь твердинею християнського світу. Але, знаєте, абат таки мучився від докорів сумління. Недарма він замовив оту картину...
Яку картину?підняв брови Хохриттер.
Ваша біда, Хохриттере, що ви багато цікавилися медициною і маломистецтвом. Це згубило вас. Отець боявся вас. Він знав, що ризикує, тож хотів навіть із могили вказати на справжнього Кременецького Звіра і заспокоїти своє сумління. Ви памятаєте ту копію картини Боутса, що висить у старого в вітальні?
Якісь муки якогось святого! Яке це має відношення?!вибухнув зовні спокійний медик.
То муки святого Еразма, якому кати виймають нутрощі. Її намалювали у Львові цього літа. В оригіналідвоє катів жорстоко вбивають святого. У своїй же копії Бернард велів зобразити одного мучителя сивим ченцемто був він. Інший кат зображений високим хлопцем з лицарськими шпорами.
Міхал Мнішек. Це ж очевидно.
І я спочатку гадав, що то він так натякає на свого племінника. До того ж, Бернард сказав: Міхаель. Я тоді навіть трохи здивувався, бо чому б то дядько кликав племінника німецькою, і лише потім зрозумівто він говорив про васПауль Міхаель Райнер Хохриттер. То ви були тим високим («hoch») лицарем («ritter»), зображеним на картині старого настоятеля...
Далі. Ваша фантазія просто фонтанує, мій дорогий.
Далі? А далівсе. Заманювали, вбивали, позбувалися тіл. Убивали, скоріш за все, саме тут,оглянувся Голота.У підвалі, а то й у цій самій кімнаті. Як саме? Думаю, отрута. Тіла ви шматували пізніше, а рештки тягли по підземних переходах і викидали в ущелину в горах. Але мене не полишають питання: навіщо так жорстоко й дивно? Навіщо ви робили все, аби підставити свого вихованця, за яким змалечку доглядали?
Давайте нарешті докази, бо таку історію я можу розповісти про будь-кого,у голосі медика почувся метал, він уже не посміхався.Хоч би й про вас, ліценціате. Хоча, можливо, у мене й не вийде так яскравоадже у вас справжній літературний дар.
Голота відпив сливовиці й закашлявся. За мить віддихався й продовжив здавленим голосом.
Після смерті Бернарда я поліз у підземний хід в його будиночку. Дійшов підземеллям до підвалу монастиря тринітаріїв. І знаєте, що я там угледів? У старому покинутому підвалі, в який ніхто не заходив років із десять? Ще один лаз, магістре. І той лаз за хвилину привів мене до вашого будинку. І вже у вашому підвалі я знайшов це,Голота нахилився до своєї торбини й кинув на коліна лікарю гострі залізні пазурі.Ви таки любитель зовнішніх ефектів, отрут і моторошних убивств...
Голота провів руками по обличчю. Хохриттер подивився на свою склянку, в якій виблискувало відображення язиків вогню і трохи похитав нею, розплескавши ракію.
Не отруту, Голото,несподівано промовив він.Ні, не отруту, бо то надто вульгарно. Це макаронники люблять сипати один одному в келихи різну гидоту, ми, німці, не такі передбачувані,вишкірився він.Ніякої отрути, звичайне снодійне. Так-так. Лише снодійне, мій милий друже. Ви маєте рацію, кожен з тих, хто приходив сюди нишком уночі, отримував порцію снодійного, а вже тоді я...
Хохриттер помовчав, відпивши трохи сливовиці, і цмокнув губами.
Дуже смачно, аромат просто magnifique. У дитинстві я навіть не думав, що матиму власний будинок, носитиму багатий одяг, їстиму вишукані страви, питиму такі напої. Ви знаєте, Голото, що за життя у малого, батько якого має корову, поганий характер і здоровенні кулаки? Хоча звідки вам таке знати? Ви ж із тих, хто спав на перині, підтирався шовком. Що, здивовані? Я про вас дізнався багато чого цікавого, залишений без спадку, милий князику... Але повернімося до наших із вами справ. Так-от, дитинство. Хтозна, чи вижив би той малий, якби не місцевий хірург, якому потрібен був підручний. Хлопчик, якого б не нудило від вигляду кишок та відрізаних пальців. У лікаря жилося йому не надто добре, але ж це було краще, ніж втрачати свідомість від ударів здоровенного селюка... Та й помер той лікар вчасно, щойно виявилося, що хлопчина має неабиякий талант.
Убивати,тихо підказав Голота.