Без поспіху обговоривши винагороду за свою роботу, Михальцьо пішов додому перевдягнутися. Повернувся аж за годину в тому самому лахмітті, та в руках тепер тримав каганця й мотузку. Він махнув Голоті, а тоді пошкандибав геть, навіть не оглядаючись, чи той іде за ним.
Сажотрус рухався повільно, а Голоту аж трусило від нетерплячки. Однак на всі ліценціатові прохання йти швидше, провідник і оком не змигнув. Врешті вони вийшли на стежку і тупцяли нею аж на околицю Кременця. Біля незамерзаючого струмка Куц закинув голову і з важким зітханням пішов угору. Як Михальцьо знаходив дорогу, Голота так і не зрозумів, проте після півгодинного дряпання скелями, той як укопаний зупинився в невеликій улоговині. Озирнувся, обережно присів, втупившись униз. Тоді відкинув одну каменюку, іншу, і Голота побачив невелику лисячу нору.
Оце вихід?здивувався Голота.
Або вхід, це дивлячись, як ото дивитись. Брама в підземелля,несподівано пофілософствував Михальцьо.
У ту браму вони ледь заповзли. Лізли рачки, та поступово нора ставала все більшою. Зрештою, можна було стояти, щоправда, зігнувшись у три погибелі. Отак вони й пішли, Голота міцно вчепився в Михальця й не відпускав його. Подорож не можна було назвати приємною. Ліценціату здавалося, що тим мурашиним переходам не буде й кінця і краю. Уже за хвилину після початку подорожі він був увесь у глині і важко хекав.
«Хоч я й не уявляв, що йтиму вимощеною цеглою та камінням дорогою, яку освітлюватиме пломінь безлічі смолоскипів, однак реальність виявилася надто жорстокою»,Голота подумки згадував лайки на всіх відомих йому мовах і тьопав далі вогкою діркою в землі, яку дивом не завалило за стільки років. Повсюди стікала вода, сипався пісок, під ногами було багно, з якого він інколи насилу міг витягнути ноги.
«Тепер хоч зрозуміло, чому Чорти називали підземелля норами, і Михальцьо дивився на мене, як на божевільного, коли я пафосом казав на них «тунелі»,згорбившись, Голота чимчикував у цілковитій темряві, яку розрізало лише світло від каганця Михальця. Голота все уважніше придивлявся на цього дивного чоловіка.
«Дивлячись на цього миршавого дядечка, і не скажеш, що його разом з братами називали Чортами і що вони наводили жах на всіх тутешніх багачів. Якщо вони й справді були Чортами, то цей у них був хіба якимось однорогим і безхвостим бісом-невдахою,розмірковував далі Голота, дивлячись на худеньку шию свого поводиря.Хоча, з іншого боку, вигадливі й підприємливі Микольцьо й Іванцьо вже років з десять як гниють у землі, а їхній обережний старший брат живий-живісінький. Тож ще незрозуміло, хто з них спритніший»,резонно заперечив сам собі Голота й знову зиркнув на Куца, який рухався підземеллям, пробуючи ногою кожен підозрілий виступ і вживу демонструючи прислівя «Festina lente».
Нарешті Михальцьо зупинився й підняв пальця догори. Голота загальмував, вгатившись йому у спину головою.
Це вже ми під тринітаріями,сказав старший Чорт, піднімаючи каганця до якоїсь позначки.Пішли покажу вихід до підвалу камяниці...
Хід розділявся на два рукави. Вони пірнули у лівий. До напівзаваленого камінням отвору, який підпирали залишки дубових дверей, ішли вже не в багні, а по мокрому, але ж пісочку. Михальцьо щось шепотів, та Голота не розумів і половини його слів.
Це підвал будинку, сюди ченці мало потикаються. Аби вийти, треба кілька камінців відкидати і двері прочинить. Через цей підвал ми до Джевецького колись залізли...
А далі куди нора йде? Отой, основний хід?
Він розділяється. Одна нора йде на Вишневецьку, іншадо василіанського монастиря.
До василіянів?! З монастиря можна дійти на Вишневецьку?
Можна. До будинку старости.
До будинку старости?!
Так,відповів переляканий Голотиними криками Михальцьо.Від василіянів до кімнати у палаці Сангушків,ще раз підтвердив.
Голота механічно кивнув у відповідь, облизавши губи.
Туди йдемо, Чорте.
Підземна дорога від тринітаріїв до василіанського монастиря була широкою, неначе вулиця на поверхні. Над головоюхоч і низьке, але склепіння, під ногамисухо, а каганець Куца вихоплював із темряви шматки давньої цегляної кладки. Вони йшли так хвилин з пять, поки нора врешті не вперлася в глухий кут. Куц показав угору.
Ми до василіянів ніколи не ходили, бо то ж гріх великийцеркви обкрадати. Хіба колись Іванцьо заліз до єзуїтів, узяв маленького підсвічника срібного. Думаю, через той підсвічник нас Бог і покарав,зітхнув він.Он той камінь, його відсунути треба. Це хід, але куди він виходитья не знаю.
Голота подивився угору. Він узяв каганець із рук Куца й посвітив трохи, а тоді торкнувся пальцем свіжих подряпин на камені. Голота припідняв йогопочувся характерний звук. На відміну від Михальця Чорта, він знав, куди виходить хід. Прямо над ними стояв тапчан настоятеля василіянського монастиря отця Бернарда.
Розділ 22У якому розповідають легенди
Абат Бернард сидів у кріслі, заплющивши очі, а молодий послушник читав йому вголос якийсь із розділів «Дослідів» Монтеня. Закутаний у ковдру сивий настоятель лише кивав головою, коли чув якесь улюблене мудрагельство філософа, й аж мружився від задоволення, повторюючи пошепки сентенції великого француза, які знав напамять. Голота, який завмер на порозі, ввічливо кахикнувнастоятель відразу ж розплющив одне око, а за ним і друге. З відчутним зусиллям він таки вийшов із напівсну і, навіть не встигнувши стерти блаженну усмішку з обличчя, повернувся до ліценціата. Той підняв руку з шаблею і рукавом витер пошкрябану щоку.
Що з вами, мій милий друже? Чому ви такий стривожений?
Нічого страшного, отче. Єдине що: треба допомогти вашому охоронцеві. Отому брату Циклопу, що зараз лежить і пускає криваві бульки в кучугурі...
Господи! Яне, йди поклич братію й віднесіть пораненого... Чи мертвого?занепокоєно подивився настоятель на шаблю Голоти.
Живий,запевнив той.Напевне. Найімовірніше,виправився ліценціат.
І навіщо ви...
Він надто багато питав, святий отче. Але це я завжди терпів. А от коли торкаються мого обличчя, не люблю,провівши долонню по щоці, проказав Голота.
Забудемо про той прикрий випадок. Думаю, як брат очуняє, я вас швидко примирю,просто сказав Бернард і швидко змінив не надто приємну тему. Щоправда, згадав ще менш приємну.
Як здоровя мого милого Міхала?отець Бернард турботливо насупився, явно примусивши себе думати про сумну пригоду з небожем.Я вже збирався йти підтримати його святим словом, але Хохриттер відговорив. Сказав, треба дати хлопчику трохи підлікуватися...
Я думаю, уже можна. Він попрохав запросити вас до нього сьогодні ввечері. Я саме через це й прийшов.
О, дуже добре, дуже добре. Я навідаюся до нього... Йому потрібна підтримка, як нікому на світі. Господь завжди підтримує своїх дітей, навіть якщо діти вчиняють нерозумно...
Голота ввічливо слухав стандартні форми, які священик, мабуть, тисячі разів промовляв на проповідях. Схилившись перед настоятелем, він бачив, як рухаються губи отця Бернарда, відкриваючи червоні пусті ясна василіянина, й не розумів ні єдиного слова. У голові в нього роїлися купа думок, що їх ліценціат ніяк не міг упорядкувати. Голота аж напруживсятак намагався заспокоїти й утихомирити цей вулик, що дзижчав у макітрі, й отямився, лише коли помітив погляд отця Бернарда,він завершив своє святенницьке ґелґотання й тепер дивився на ліценціата, якийсь чомусь не поспішав відкланюватись, натомість стояв із застиглою ввічливою усмішкою, то стискаючи, то відпускаючи руківя карабели.
Отче Бернарде, хотів спитати вас... Я чув, ви цікавитеся підземеллями,обережно почав Голота.
Що? Кажіть голосніше,абат високо підняв брови й приклав до вуха руку, вдаючи, що не розчув, хоч Голота й бачив, як здригнулися кутики Бернардового рота. Отець-настоятель явно зрозумів, що каже Голота.
Підземеллями, високопреподобний отче,із задоволенням голосно гаркнув Голота у вухо абату.
Господь святий, не кричіть так, я ж не глухий, ліценціате.
Вибачте, високопреподобний отче.
Це вам хто казав? Знають про те небагато людей... Так, із самого дитинства мене не полишає мрія знайти підземне місто з легенд,не надто ласкаво почав василіянин.
Яке місто з легенд?здивувався Голота.Всі кажуть хіба про тунелі, що лежать під Кременцем...
Тунелі, тунелі. То все полова, мій юний друже. Ті нори нічого не варті. Головнекуди вони ведуть.
І куди ж?
Настоятель пильно подивився на Голоту, схрестивши руки на грудях. Він роздратовано пожував трохи своїм беззубим ротом, а тоді проказав.
Якщо ви з тих жартівників і вирішили собі кепкувати, то йдіть собі геть, молодий чоловіче. Я нічого вам не скажу. І можете передати привіт тим, хто вас підіслав!
Зовсім ні, високопреподобний отче. Я й не чув про те місто. Чесно кажу вам.
Голота виглядав ошелешеним, тож чоло настоятеля, вкрите зморшками, врешті розгладилося. Ще з секунду він порозглядав ліценціата, наче очікував, що той вибухне реготом, та зрештою почав говорити.
Ті, кому я, старий дурень, розповів історію, вважають мене схибленим дідом, що любить казочки.
Я не вважатиму...
Може. А можливо, й ні. Але в будь-якому разі я вирішив, що розповім вам, то слухайте й не перебивайте дурними питаннями!
Мовчу,схилив голову Голота.
Це все забута історія цього міста. Все своє життя я по клаптиках збирав...
Що збирали?
Уривки літописів, речення в старих фоліантах, легенди. Колись давно місце, де ми з вами стоїмо, було звичайною долиною річки. Люди тут не жили. Воліли селитися в гірських печерах, а не в низині, яку часто топило розливами повноводдя. Але з часом річка обміліла й відступила, а люди потроху почали спускалися сюди, де був плодючий ґрунт і добрі врожаї. Тут горяни будувалися так, як звикли робити це сотні років: копали глибокі землянки, схожі на печери, зєднували їх переходами, а вже пізніше над ними ставили будинки. Так почався Кременець.
Старий пожував беззубим ротом і подивився на свої вкриті плямами руки.
Незабаром на горі виріс замок, і місто почало процвітати, бо стояло на перехресті важливих шляхів, якими йшли сотні купецьких валок. Так було до того, як прийшли кочівники з далекого сходу, що нищили все на своєму шляху. Монголи кілька разів намагалися взяти замок, і щоразу наші відбивалися. Та 1287 року орда Бурундая, великого отамана Чингізхана, посунула сюди. У битві Бурундай переміг князя, і це був кінець Кременця, він був знищений. Те, що не зруйнував монгол, довершила стихія. Того ж року місто накрило величезним потоком грязюки, що зсунулася з гір. Однак Кременець помер на поверхні, але вижив під землею. Адже зсув хоч і знищив надбудови, не зачепив величезного підземного лабіринту підвалів старого міста.
І що, ним таки користувалися?
Так. У руїнах замку знайшли прихисток жменька містян, що вижили після навали. Вони почали відбудовуватися. Поволі народився нинішній Кременець. Та це вже було місто над містом. Старий же Кременець нікуди не подівся. Величезний підземний мурашник, поритий ходами, він і досі там, під землею, хоч про нього всі й забули. Сотні тунелів, про які нинішні городяни дізнаються, лише коли після дощу їхні подвіря сунуться в чергове бездонне провалля. Та загалом підземне місто вважається дідівською казкою, яку, до речі, також забули.
То ви його знайшли?
Якби ж то. Я шукаю загублений Кременець ось уже пятдесят років, та лише приблизно знаю, де він.
А хто вам розповів про це? Звідки ви знаєте про все це?
Колись давно мені, як і вам я, розповіли цю історію. І з того часу я шукаю...
Але, що ж ви знайшли за ці пятдесят років?
На жаль, небагато,чернець відкинувся на спинку крісла.Всі тунелі, які я знаходив, засипані, зруйновані або ж повні води. Ходити ними неможливо. Всі ті розповіді про кілометри підземних переходів під землею... Я не знайшов нічого.
Голота несподівано піднявся, отець Бернард лише провів його здивованим поглядом. Ліценціат підійшов до тапчана отця і, впершись ногою на бильце, посунув ліжко. Тоді так само мовчки витяг шаблю і запхав між камінцями, що вкривали підлогу, натиснув, і одна з плит піднялася. Голота схопив її за край і відсунув убік, відкриваючи порожнечу. У кімнату війнуло сирістю з підземного ходу, що темною пащекою дивився на ліценціата. Голота встав із колін, обтрушуючи руки.
От вам і пусті балачки, високопреподобний отче...
Як ви...
Як я дізнався? А простопройшов із гір до вашого будинку, отче. Під землею. Шляхом отого Кременецького Звіра, що шинкує місцевих, як овець. І побачив ось цей камінець, що лежить прямісінько під вашим ліжком. Ляду, яку ви відкривали, аби впустити до підземель убивцю. Як вам відчувати себе помічником диявола, святий отче?несподівано запитав Голота.
Що? Ви забуваєтесь...
А по-моєму, це ви забули про закони людські й Божі, отче!глухим голосом проказав ліценціат.
Чи ви збожеволіли, Голото?ошелешено проказав василіянин.
Я можу запитати це й вас,спокійно проказав Голота, дивлячись на висохле обличчя настоятеля так, наче намагався угледіти на ньому якісь ознаки божевілля.Увесь час ви покривали вбивцю, святий отче. Увесь час ви давали поживу хворій істоті, що вбивала людей, як свиней, показували йому дорогу до жертв. Підземну дорогу зі святої обителі.
Сивий настоятель мовчав, судомно вчепившись за бильця свого крісла. Його зморшки, здавалося, ще глибше врізалися в шкіру, очі розкрилися, стиснені губи побіліли. Він хапав ротом повітря.
Ти не розумієш,зненацька прошепотів він.То були необхідні жертви. І я змирився, бо саме такою була дорога до знахідки. Вона б осяяла все місто святою благодаттю. Завдяки їй люди б вийшли з тіні нинішнього убозтва та забобон, що століттями тримають їх, наче диявольські пазурі. Всі ці відьми, вовкулаки, лісовики й мавки, в яких вірять ці темні дурні люди. Я б приніс їм спасіння, я б приніс їм світло. Боже світло.
Яке світло, отче Бернарде? Про що ви?Голота з опаскою дивився на старого василіянина, а той, вирячивши очі, повернув голову до вікна.
«Дід явно здурів на старості років. Зараз почне пророкувати й розповідати про Апокаліпсис і Божий суд з піною на губах»,про всяк випадок Голота трохи відійшов від ченця.
Бо тут свята земля,мовив настоятель.Саме тут, у підземеллях старого Кременця, заховали мощі святого апостола Матфея.
Кого?Голота аж відкрив рота від здивування.