Енергійно потрусив термосом. Усередині щось закалатало.
Боротьба між цікавістю та почуттям обовязку тривала недовго, тремтячими руками відгвинтив ковпачок термоса і витягнув з нього щось, що на дотик нагадувало гладенький різьблений шматок мармуру.
Дістав запальничку, кільканадцять разів мусив енергійно крутнути коліщатко, поки зміг викресати слабеньку іскру. Вологий ґніт якусь мить іскрився, врешті запалав. Роман наблизив до невеликого вогника камінь із термоса, що виявився блискучим шматком бурштину, вирізьбленим у формі листя аканту. Внизу хтось невправно видряпав свастику.
Здивування Романа Клосовича було таке велике, що він на мить забув про свою ситуацію.
На дуже коротку мить.
Сховав бурштин, термос заховав за якийсь камінь, переконуючи себе, що повернеться по нього, тільки-но трохи відпочине, й одразу відчув полегкість. І хоча теоретично у повній вузьких відгалужень печері не мав шансу знайти дорогу до виходу, по кількох хвилинах безвольно зісковзнув крижаними язиками ледве живим закривавленим віхтем, вириганим потворою, якій жертва не припала до смаку.
О восьмій десь над хмарами зійшло сонце, але в лісі, що вкривав узбіччя долини Бистрої, все ще панувала ніч. Плачучи, сопучи й спльовуючи кров, Роман подерся навкарачки угору, в бік розташованих на високій морені Калятівок. Нарешті вийшов із лісу, вітер якраз дмухнув сильніше, відкидаючи сніг убік, і перед Романовими очима постала важка брила готелю. Величезні вікна кавярні та ресторану світилися жовтим на знак того, що в Берґхаус Кракау прокидалося життя.
Роман, замість того, щоб скрикнути від щастя, тільки сильніше зайшовся риданням, цього разу від радості. Він був занадто ослаблений, щоб підвестися, однак зрозумів, що опинився так близько, що спокійно добреде до будинку. Перестав несамовито тремтіти, перестав відчувати біль і оніміння, відчув навіть щось на зразок тепла та приємну сонливість.
Від готелю його відділяло кілька десятків метрів, уже чув брязкіт посуду, що долинав із кухні, коли руки занурились у глибокий, навіяний вітром замет. Не мав сили підвестися. Але це нічого, подумав, хвильку перепочине. Пишався, що пригадує татранські тренування, на яких дізнався, як поводитись у випадку, коли накриває лавина. Тоді у снігу слід вирити трохи місця біля обличчя, щоб мати чим дихати, і чекати, коли надійде допомога.
Тож вигріб маленьку ямку біля рота, зітхнув з відчуттям добре виконаного обовязку і помер.
Надворі погода змінилася так швидко, як це буває тільки в Татрах. Сніг перестав падати, вітер розвіяв хмари, сонце освітило прямокутну брилу Берґхаус Кракау і сліпуче відбилося від незайманої снігової пустелі, залишеної нічною хуртовиною. У долині відлунювали звуки автомобілів, що підїжджали до готелю, було чутно голоси польської обслуги, німецьке ґелґотання та сміх гвардії посіпак Ганса Франка.
Сам губернатор прокинувся після трьох годин сну з відчуттям неприємного присмаку в роті, наче там побувала онуча, та з почуттям добре виконаного обовязку. Як і щоранку, його першим заняттям було укладання залишків рідкого волосся. Зачесане назад і змащене брильянтином, воно ще мало якийсь вигляд, натомість коли жалюгідно стирчало в усі боки, він скидався на кумедного антагоніста з творів Діккенса чи Андерсена. З укладеним волоссям стояв біля вікна кімнати й дивився на білий світ. Гарно, однак уже сумував за своїми Альпами. На щастя, якщо все піде добре, незабаром буде вдома, а там з американцями вестиме вже іншу розмову. Мав для них і батіг, і пряник, разом вони абсолютно гарантуватимуть йому безпеку та спокійний сон.
Губернатор не міг знати, що в кімнаті якраз над ним тим самим краєвидом милується його вірний приятель, завдяки якому батіг для американців, так само як і пряник для них, перетворяться на марні вигадки. Самого Франка буде висміяно і визнано на історичному процесі воєнним злочинцем, не мине й двох років, як його повісять у Нюрнберзі, тіло спалять, а попіл розвіютьзгідно з офіційним американським повідомленням«над однією з річок на території Німеччини».
Тимчасом унизу польська обслуга Берґхаус Кракау накривала столи до сніданку. Анеля сервірувала стіл у кутку заскленої веранди. Робила це автоматично, не думаючи про тарілки, столові прибори та чашки, не помічаючи штовханини колег, не відчуваючи запаху кави чи навіть дискомфорту, який зазвичай бував від вигляду величезної свастики, намальованої на стіні. Була розлючена, що Роман укотре пошив її в дурні; Позавчора злякався, нехай, відомо ж, які ці чоловіки, тим паче міські. Була певна, що йому вистачить доби, щоб наважитися. Аж ні, цього разу зник назовсім. Їй здавалося, що ніколи нікому так не дошкуляла цнота, як отепер їй. Ніби ж окупація, ніби всі можуть загинути будь-якої миті, а раптом що, то ховаються по кімнатах. Усі дівки нагорі говорять тільки про одне, кожна або має свого хлопця тут, або в місто ходить, лише вона дозволяє безкінечно голубити свою косу.
Випросталася, машинально погладила заплетене волосся, задивилася на запорошені снігом вапнисті скелі Гевонту, на Сухий Жлеб, який саме перетинало сімейство сарн, на галявину перед готелем, сніжно-білу, як глазур на весільному торті.
Вона перша помітила мертве тіло.
Свято праці, 1946-й
Тимоті Біґлі стояв якраз на тому самому місці, з якого молода ґуралька Анеля кілька місяців тому помітила у снігу труп свого майже коханця. На противагу їй Біґлі не милувався краєвидом за вікном. По-перше, була глупа ніч, і єдине, що можна було побачити в шибах, відбиток жовтих ліхтарів, які тьмяно освітлювали інтерєр кавярні на Калятівках. По-друге, мав значно цікавіші речі для оглядання: спрямоване в його бік дуло британського «Енфілда», худу руку, що тримала револьвер, і фрагмент табірного татуювання, яке визирало з-під рукава грубого вовняного светра.
Повторюю, повільно проказав англійською. Мене звати Тимоті Біґлі, я рядовий Американської армії, рота Бейкер, пятсот шостий піхотний полк, сто перша бригада
Чоловік з пістолетом зітхнув.
Ви знаєте, промовив досконалою англійською, я сидів у таборі тільки рік, мене визволила родина. Але відтоді інакше дивлюся на час. Зауважую кожну хвилину, намагаюся її використати, оцінити, посмакувати нею на випадок, якщо вона буде останньою. А ви безсоромно марнуєте мої хвилини. Це правда, що ваше імя Тимоті Біґлі і що ви американець. Але ви не рядовий у якійсь бригаді, а офіцер відділу секретних операцій Управління стратегічних служб у званні лейтенанта, якщо вірити моїм джерелам. І якщо вірити тим-таки джерелам, не якийсь там офіцер, а права рука пана Шепардсона, шефа Таємної служби розвідки. Одне слово, ви не просто шпигун, а велике цабе серед шпигунів. Супершпигун.
На якусь мить Біґлі замислився, чи розігрувати виставу далі. Його співрозмовник видавався доброю людиною і не був схожий на комуніста.
Наші британські друзі мають задовгі язики, сказав він нарешті.
Наші британські друзі просто сплачують старі борги. Навряд чи зараз хтось іще так робить, чи не так?
Знизав плечима. Не знав, чи вдалося їм, окрім нього та Денієлса, захопити ще тих двох, що залишалися. Якщо ні, то, вміло використовуючи елемент несподіванки, вони повинні впоратися з цим худим екс-табірним поляком в окулярах і його супроводом, що складався з трійки бороданів, які мали такий вигляд, ніби останні кілька років просиділи в лісі.
Вирішив тягнути час.
Ви хочете поговорити про борги? запитав глузливо. Ми саме привезли до Кракова цілий потяг національних памяток, що їх у вас поцупили фрици. Вівтар Віта Ствоша, Леонардо, Рембрандт. А на додачу двадцять шість вагонів, по самісінький дах заповнених безцінними скарбами. Мало?
Чоловік завагався.
І про що ви думали, лейтенанте Біґлі, коли їхали через Польщу своїм потягом, наповненим скарбами?
Уперше побачили юрби в Дзедзицях. Потім люди були вже скрізь. На станціях, на залізничних переїздах, навіть біля колій, прокладених посеред лісу. Здебільшого схвильовані діти, жінки, вбрані як до танцю, трохи сумних і виснажених чоловіків, беззубі старенькі, що хотіли побачити прибульців із країни справжньої свободи. Звичайнісінькі люди. Жодних офіційних осіб, жодного війська, жодної міліції. На пероні у Тшебіні потяг сповільнив рух, тут-таки перед його носом підстрибував на одній нозідругої не мавхлопець симпатичної простої вроди Орсона Веллса. Усміхався так, ніби це був найщасливіший день у його житті. Біґлі помахав йому рукою, і тоді хлопець повернувся, демонструючи американський прапор, досконало вишитий на сорочці. Знав, що приїдуть, і попросив когось, може, матір, може, сестру, щоб приготувала до приїзду янкі сорочку із зірчастим прапором.