Кинг Стивен - Пiд куполом [укр] стр 21.

Бренда читала лист зі зростаючим здивуванням, і сльози висихали на її щоках. Перше, на що вона звернула увагу, було звертання: не Шановний шефе Перкінс, а Дорогий Дюк.

Хоча лист було складено не мовою Гові, а на юридичному жаргоні, деякі фрази просто впадали у вічі, немов їх було надруковано жирним шрифтом. Першанеправомірне присвоєння міських коштів і ресурсів. Наступнабільш ніж імовірна участь виборного Сендерса. Далісукупність посадових злочинів виявилися більш глибокою й широкою, ніж нам уявлялося три місяці тому.

А наприкінці, вже ніби не просто жирним шрифтом, а великими літерами: ВИРОБНИЦТВО І РОЗПОВСЮДЖЕННЯ НЕЛЕГАЛЬНИХ НАРКОТИКІВ.

Виглядало так, що молитву її було почуто і відповідь вона отримала, хоча абсолютно неочікуваним способом. Бренда сіла на стілець Гові, клацнула на файлі ПОТОЧНЕ РОЗСЛІДУВАННЯ в папці ВЕЙДЕР і продовжила спілкування зі своїм покійним чоловіком.

7

Промова Президентазадовге підбадьорення, обмаль інформаціїзакінчилася о 24:21. Расті Еверет подивився виступ по телевізору в кімнаті для відпочинку на третьому поверсі лікарні, востаннє проглянув папери з клінічними даними і вирушив додому. У його медичній кар'єрі траплялися й клопітніші дні, але ніколи ще він не відчував такого занепокоєння, такої зневіри щодо майбутнього.

Будинок стояв темний. Вони з Ліндою балакали на тему придбання генератора минулого року (і позаминулого теж), бо Честер Мілл кожної зими залишався без електрики, бувало, й на чотири-п'ять днів, те саме також траплялося разів по два щоліта; Електрокомпанія Західного Мейну не належала до найнадійніших постачальників послуг. Усі ті балачки закінчувалися однаково: вони не можуть його собі дозволити. Можливо, якби Лінда працювала в поліції на повну ставку, але ні вона, ні він цього не бажали, поки їхні дівчатка ще такі малі. «Принаймні в нас добра піч і до чорта дров. Якщо до цього дійде».

У бардачку лежав ліхтарик, але, коли він його ввімкнув, той видав бляклий промінь і вже через п'ять секунд умер. Расті пробурмотів гидке слово і нагадав собі, що завтра треба прикупити батарейкитобто сьогодні вдень. Звісно, якщо працюватимуть крамниці.

 Якщо після дванадцяти років життя в цім домі я не знайду дорогу, я мавпа.

Авжеж, так воно й є. Цього вечора він дійсно почувався мавпоютією, котру лише щойно зловили, привезли у звіринець і замкнули в клітці. І тхнув він, безперечно, як та мавпа. Мабуть, треба стати під душ перед тим, як лягати

Аякже. Нема електрикинема душу.

Ніч була безмісячна, але ясна, з неба на дім дивилися мільярди зірок, і виглядали вони такими ж, як одвіку. Може, там, нагорі, бар'єра нема? Президент на цю тему не висловився, тож, можливо, ті, хто вивчає цю справу, ще й самі не знають. Якщо Мілл опинився на дні чогось на кшталт колодязя, а не накритий якимсь ідіотським скляним ковпаком, то справи не такі вже й погані. Уряд зможе скидати сюди все необхідне з повітря. Безперечно, якщо країна може витрачати сотні мільярдів на забезпечення корпоративних боргів, то й сюди закинути на парашутах трохи зайвих смаколиків і кілька паршивих генераторів вона може собі дозволити.

Подолавши сходи ґанку, він уже витяг ключа, та тут помітив, що щось висить на дверній клямці. Нахилився ближче, роздивився й посміхнувся. То був міні-ліхтарик. На розпродажу Останній День Літа в Берпі Лінда купила їх таких шість штук за п'ять баксів. Тоді це здалося йому дурним марнотратством, він навіть пригадав, що подумав тоді: «Жінки скуповуються на розпродажах із тих же мотивів, що й чоловіки деруться на горипросто тому, що вони туди потрапили».

На задньому торці ліхтарика стирчала маленька металева петелька. Крізь неї було протягнуто шнурок від одного з його старих кедів. До шнурка було приклеєно записку. Він відірвав папірець і націлив на нього промінь ліхтарика.

Йому теж було боязко і не вельми радісно від того, що його дружині завтра доведеться працювати дванадцять годин в той час, як йому самому шістнадцять, а то й довше. Не радий він був і тому, що Джуді й Дженілл цілісінький день пробудуть з Мартою в той час, як їм, розуміється, також страшно.

Але найменше радості він відчував від того, що мусить вести на прогулянку собаку, тоді як надворі вже майже перша ночі. Він подумав, що вона дійсно могла відчувати наближення бар'єра; він знав, що в собак розвинене передчуття багатьох явищ, не лише землетрусів. Проте, якщо оте її дивне скиглення дійсно було пов'язане з цим, Одрі вже мусила б заспокоїтися, хіба ні? По дорозі додому він не чув міських собак, усі вони справляли гробову мовчанку. Жодна не гавкала, не вила. Не чув він також ніяких розмов про те, щоб якась скиглила перед цим.

«А може, вона собі зараз спить спокійно на своїм лежбищі біля печі?»подумав він, відмикаючи двері.

Одрі не спала. Вона одразу підійшла до нього, не стрибаючи радісно, як то бувало зазвичай: «Ти вдома! Ти вдома! О, дяка Богові, ти вдома!»а підволочилася, ледь не крадькома, з винувато підібганим хвостом, ніби замість ласкавого пещення по голові очікувала на удар (яких вона ніколи не отримувала). А таки й справді, вона знову скиглила. Тобто продовжувала робити те саме, що розпочала ще до появи бар'єра. На пару тижнів вона було перестала, і Расті тоді гадав, що це в неї назовсім минулося, а потім виття почалося знову, подеколи стиха, подеколи голосно. Зараз вона робила це голосночи, може, так лише здавалося в темній кухні, де не горіли цифрові табло на печі й мікрохвильовці і світло над мийкою, яке зазвичай залишала ввімкнутим для нього Лінда, теж.

 Перестань, дівчинко,  попросив він.  Ти перебудиш усіх в хаті.

Але Одрі не послухалася. Вона ласкаво штовхнулася головою в його коліно і підняла очі проти вузького яскравого променя ліхтарика, котрий він тримав у правій руці. Він готовий був поклястися, що в неї благальний погляд.

 Гаразд,  промовив він.  Гаразд, гаразд. На прогулянку.

Її поводок висів на цвяху біля дверей комори. Він зробив крок у тому напрямку (перед тим перекинувши через голову шнурок, повісивши собі на шию ліхтарик), але Одрі стрімко забігла поперед нього, наче не собака, а кішка. Якби не ліхтарик, він би об неї точно перечепився і впав. Імпозантне було б завершення для такого паскудного дня.

 Зачекай лише хвильку, зачекай.

Але вона гавкнула на нього й позадкувала.

 Цить! Одрі, тихо!

Замість замовкнути, вона знову загавкала, у сплячому домі це прозвучало шокуюче лунко. Він аж смикнувся від здивування. Одрі метнулася вперед, вхопила зубами його за холошу і почала задкувати до передпокою, намагаючись тягти його за собою.

Заінтригований Расті дозволив їй себе вести. Побачивши, що він іде, Одрі відпустила його штани і побігла до сходів. Подолала пару сходинок, озирнулася й гавкнула знову.

Нагорі, у їхній спальні, ввімкнулося світло.

 Расті?  голос Лін звучав сонно-похмуро.

 Так, це я,  відгукнувся він, намагаючись промовляти якомога тихіше.  Хоча насправді це Одрі.

Він рушив услід за собакою вгору по сходах. Одрі не промчала їх одним духом, як звичайно вона це робила, а раз у раз зупинялася, озираючись на нього. Для собачників міміка їхніх тварин є часто цілком зрозумілою, і зараз Расті бачив її велику тривогу. Одрі притиснула вуха до голови, хвіст так і залишався підібганим. З тихого скиглення вона перейшла на вищий рівень. Раптом Расті подумав, а чи, бува, не ховається десь у хаті злодій. Кухонні двері були замкнуті, Лін зазвичай завжди замикала всі двері, коли залишалася вдома сама з дівчатками, проте

Лінда вийшла на сходовий майданчик, підперізуючи білий махровий халат. Побачивши її, Одрі знов гавкнула. Прозвучало це, як «геть-з-мого-шляху».

 Ану перестань, Одрі!  прикрикнула жінка, але Одрі промчала повз неї, штовхнувши її в ногу так сильно, що Лінда аж поточилася на стіну.

А собака побігла коридором у бік дитячої спальні, де все ще було тихо.

Лінда теж видобула з кишені халата ліхтарик.

 Що це тут таке коїться, заради всього святого

 Гадаю, краще тобі повернутися до спальні,відповів їй Расті.

 Чорта з два!

Вона побігла по коридору, випереджаючи його, тонкий яскравий промінь стрибав перед нею.

Дівчаткам було сім рочків і п'ять, вони нещодавно увійшли в той період, що його Лінда називала «фазою жіночої секретності». Одрі вже стала на задні лапи перед їхніми дверима й почала шкрябати їх пазурами.

Расті наздогнав Лінду в ту мить, як вона прочиняла двері. Лінда влетіла всередину, навіть не кинувши погляд на ліжко Джуді. Та їхня п'ятирічна донька спала.

Не спала Дженілл. Але й не прокидалася. Тієї ж миті, як два промені зійшлися на ній, Расті все зрозумів і вилаяв себе за те, що не второпав раніше того, що відбуваєтьсятого, що, либонь, триває вже від серпня, а може, й від липня. Бо те, чим дивувала їх Одріоте скиглення,  було добре задокументовано. Він просто не помічав правди, хоча вона зирила йому прямісінько у вічі.

Дженілл, з розплющеними очима, в яких виднілися лише білки, не билася в конвульсіях (слава Богу й за це), але тремтіла всім тілом. Вона зіштовхнула з себе ковдру ногами, мабуть, на початку приступу, і в подвійному світлі ліхтариків він побачив вологу пляму на її піжамних штанцях. Пальці в неї ворушилися так, ніби вона розминалася перед тим як заграти на роялі.

Одрі сіла біля ліжка, захоплено-уважно дивлячись на свою малу хазяєчку.

 Що це з нею?  скрикнула Лінда.

 На іншому ліжку заворушилася Джуді.

Мамуню? Вже сніданок? Я запізнилася на автобус?

 У неї епілептичний припадок,  промовив Расті.

 То допоможи їй!  заплакала Лінда.  Зроби що-небудь! Вона помирає?

 Ні,відповів Расті, та частина його мозку, що зберегла здатність до аналізу, підказувала, що це майже напевне тільки малий епілептичний припадокяк і всі, що могли траплятися в неї раніше, інакше б вони про це вже дізналися. Але все сприймається по-іншому, коли таке відбувається з твоєю рідною дитиною.

Джуді сіла в ліжку, розкидавши навсібіч свої м'які іграшки. Очі в неї були широко розплющені від переляку, дитина не вельми зраділа, коли Лінда вихопила її з постелі й притиснула собі до грудей.

 Нехай вона перестане! Зроби щось, аби вона перестала, Расті!

Якщо це малий припадок, він сам собою припиниться.

«Прошу Тебе, Господи, нехай він припиниться сам собою»,  подумав він.

Він обхопив долонями дрібно тремтячу голову Джен і спробував Легенько її підвести й покрутити, щоб перевірити, чи чисто в дихальних шляхах. Спершу йому це не вдалосязаважала чортова поролонова подушка. Він скинув її додолу. Та, падаючи, вдарила Одрі, але собака, не відриваючи від дитини закоханого погляду, тільки здригнулася.

Тепер Расті вдалося трохи відхилити назад доньчину голівку і він почув її дихання.

Не прискорене, і не чутно брутальної рвучкості, як при нестачі кисню.

 Мамуню, що трапилося з Джен-Джен?  запитала Джуді крізь плач.  Вона збожеволіла? Вона захворіла?

 Не збожеволіла, лише трішечки хвора,  Расті сам здивувався, як спокійно він говорить.  Чому б тобі не попросити маму віднести тебе вниз до нашої

 Ні!  скрикнули обидві разом перфектно гармонійним двоголоссям.

 Гаразд,  погодився він.  Тоді поводьтеся тихенько. Не налякайте її, коли вона прокинеться, бо їй і так буде страшно.

 Трохи страшно,  виправився він.  Одрі, наша люба дівчинко. Ти наша дуже-дуже гарна дівчинка.

Зазвичай такі компліменти викликали в Одрі пароксизми радощі, але не цієї ночі. Вона навіть хвостом не вильнула. Раптом собака видала короткий рик і лягла, впустивши морду на лапи. Буквально за кілька секунд Джен припинила тремтіти і очі в неї заплющилися.

 Хай мені грець,  промовив Расті.

 Що?  перепитала Лінда з ліжка Джуді, на краєчку якого вона сиділа з меншенькою на руках.  Що?

 Минулося,  відповів Расті.

Але ж ні. Не зовсім. Дженні знову розплющила очі, і вони виглядали нормальними, але нікого й нічого не бачили.

 Великий Гарбуз!  скрикнула Дженілл.  Це Великий Гарбуз у всьому винен! Треба зупинити Великого Гарбуза!

Расті її легенько струснув.

 Дженні, тобі щось привиділося. Мабуть, поганий сон наснився. Але все минулося і з тобою тепер все гаразд.

Якусь мить вона ще не приходила до тями, хоча очі рухалися, і тому він зрозумів, що дочка його бачить і чує.

 Припини Гелловін, тату! Ти мусиш припинити Гелловін!

 Гаразд, донечко, зараз же. Гелловін відміняється. Цілком.

Вона моргнула, підняла руку, щоби прибрати з лоба жмут просякнутого потом волосся.

 Що? Чому? Я ж хотіла убратися в костюм принцеси Леї! Отак все пішло прахом в моєму житті?  заплакала вона.

Підійшла Лінда (слідом дріботіла Джуді, тримаючись за поділ матусиної спідниці) і, примовляючи: «Ти обов'язково виступиш принцесою Леєю, любонько, я тобі обіцяю», взяла Дженілл на руки.

Джен дивилася на своїх батьків здивовано, підозріливо, дещо перелякано.

 Що ви тут робите? А вона чому не спить?  показала дівчинка на Джуді.

 Ти обпісялась у постелі,радісно повідомила Джуді, а коли Джен зрозуміла, що так воно й є, заридала ще сильніше.

Расті ледь утримався, щоб не дати меншій добрячого ляпаса.

Він завжди вважав себе доволі цивілізованим батьком (особливо в порівнянні з тими, котрі подеколи нишком приводили до амбулаторії своїх дітейкого з поламаною рукою, кого з підбитим оком), але сьогодні він себе таким не відчував.