Вони з хвилину помовчали.
Ґеральте. Фольтест уперше звернувся до відьмака по імені.
Слухаю.
Скільки правди у балачках, що дитина виявилася саме такою, бо Адда була моєю сестрою?
Мало. Чари треба накласти, жодне закляття не накладається саме по собі. Але я вважаю, що ваш звязок із сестрою був причиною накладання чарів, а томуі кінцевого результату.
Так я і думав. Так говорив дехто з Відунів, хоча й не всі. Ґеральте? Звідки беруться такі справи? Чари, магія?
Не знаю, королю. Відуни вивчають причини цих явищ. Для нас, відьмаків, досить і знання, що сконцентрована воля може такі явища викликати. А ще знання, як їх перемагати.
Убиваючи?
Найчастіше. Зрештою, за це нам найчастіше й платять. Мало хто бажає знімати прокляття, королю. Як правило, люди хочуть просто вберегти себе від загрози. А якщо на совісті потвори є жертви, то зявляється ще й мотив помсти.
Король підвівся, зробив кілька кроків по кімнаті, затримався перед мечем відьмака, що висів на стіні.
Цим? запитав він, не дивлячись на Ґеральта.
Ні. Тойна людей.
Я чув. Знаєш що, Ґеральте? Я піду з тобою до крипти.
Виключено.
Фольтест повернувся, очі його заблищали.
Чи ти знаєш, чаклуне, що я її не бачив? Ані після народження, ані потім. Я боявся. Можу її вже ніколи не побачити, вірно? Я маю право хоча б подивитися, як ти станеш її убивати.
Повторюю: виключено. Це певна смерть. Для мене теж. Якщо я послаблю увагу, волю Ні, королю.
Фольтест відвернувся, рушив до дверей. Ґеральту якусь мить здавалося, що він вийде без слова, без прощального жесту, але король зупинився, глянув на нього.
Ти викликаєш довіру, сказав. Хоч я і знаю, який ти крутій. Розповіли мені, що сталося у корчмі. Я впевнений, що ти забив отих опришків виключно для розголосу, щоби вразити людей, мене. Мені зрозуміло, що ти міг угамувати їх без убивства. Боюся, я ніколи не дізнаюся, чи ти йдеш рятувати мою доньку, чи вбивати її. Але я на те погоджуюся. Мушу погодитися. Знаєш, чому?
Ґеральт не відповів.
Бо я вважаю, сказав король, що вона страждає. Правда?
Відьмак втупив у короля пронизливий погляд. Не погодився, не кивнув, не зробив ані найменшого поруху, але Фольтест знав. Знав відповідь.
V
Ґеральт востаннє визирнув у вікно замку. Швидко сутеніло. За озером ледь миготіли вогні Визіма. Навколо замку був пустирсмуга нічийної землі, якою місто за шість років відгородилося від небезпечного місця, не залишивши там нічого, окрім руїн, згнилих стовпів, балок та щербатого частоколу, що їх, мабуть, невигідно було розбирати та виносити. Якнайдалі, на протилежний бік маєтності, переніс свою резиденцію і сам корольгруба вежа його нового палацу чорніла на тлі неба, а те потроху насичувалося темною синявою.
Відьмак повернувся до запорошеного столу, за яким в одній із порожніх, обдертих кімнат він готувався: неспішно, спокійно, ретельно.
Знав: часу має чималостриґа не залишить крипту до опівночі.
На столі перед ним стояла невеличка кута скринька. Відчинив її. Усередині щільно, у вистелених сухою травою вічках, стояли флакони темного скла. Відьмак вийняв три.
З підлоги підняв довгий пакунок, ретельно загорнутий у смушок і оперезаний ремінцем. Розгорнув його, вийняв меча з оздобленим руківям, у чорних лискучих піхвах, укритих низками рунічних знаків та символів. Оголив лезо, те зблиснуло дзеркально. Клинок був з чистого срібла.
Ґеральт прошепотів формулу, випив одне за одним те, що містилося у двох флаконах, за кожним разом кладучи ліву долоню на руківя меча. Потім щільно загорнувся у свій чорний плащ і усівся. На підлогу. У кімнаті не було навіть стільця. Зрештою, як і в усьому замку.
Він сидів нерухомо, із заплющеними очима. Подих його, спочатку рівний, раптом зробився прискореним, хрипким, неспокійним. А потім зупинився. Суміш, яка допомагала відьмакові отримати повний контроль над усіма органами тіла, складалася переважно з чемериці, блекоти, глоду та молочаю. Інші її компоненти не мали назв у жодній з людських мов. Для особи, яка не була, як Ґеральт, призвичаєна до суміші з дитинства, та виявилася б смертельною отрутою.
Відьмак різко повернув голову. Слух його, тепер надмірно загострений, із легкістю виловив у тиші шелест кроків по зарослому кропивою подвірю. Це не могла бути стриґа. Було ще занадто світло. Ґеральт закинув меча на спину, сховав клунок у попелі у зруйнованому комині й тихо, мов нетопир, збіг сходами.
На подвірї було ще настільки світло, аби чоловік, який наближався, зміг побачити обличчя відьмака. Чоловікбув то Острітрізко відсахнувся, гримаса відрази та страху мимоволі викривила його уста. Відьмак посміхнувся кривознав, як виглядає. Якщо випити суміш беладони, аконіту та очанки, обличчя стає крейдяним, а зіниці розширюються на всю райдужку. Але мікстура дозволяла бачити і в найглибшій темряві, а відьмаку того й треба було.
Остріт швидко опанував себе.
Вигляд такий маєш, наче ти вже труп, чаклуне, сказав він. Напевно, з переляку. Не бійся. Я несу тобі помилування.
Відьмак не відповів.
Ти не чуєш, що я кажу, рівійський знахаре? Ти врятований. І багатий. Остріт зважив у руці чималу торбину й жбурнув її Ґеральту під ноги. Тисяча оренів. Бери, сідай на коня і забирайся звідси!
Рівієць мовчав.
Не витріщайся на мене! сказав Остріт голосніше. І не марнуй мого часу. Я не хочу стояти тут до опівночі. Чи ти не розумієш? Не бажаю, аби ти знімав закляття. Ні, ти не вгадав. Я не разом із Велерадом та Сеґеліном. Я не бажаю, щоб ти її вбивав. Тобі просто треба забратися геть. Усе має лишитися як є.
Відьмак не ворухнувся. Не хотів, щоби вельможа зрозумів, наскільки прискорені зараз його рухи та реакції. Швидко сутеніло, і те було йому на користь, бо навіть напівтемрява була занадто яскравою для його зіниць.
І чому ж, пане, все повинно залишитися як є? запитав він, намагаючись повільно вимовляти кожне слово.
А це, Остріт пихато задер підборіддя, до дідька мало тебе обходить.
А якщо я вже знаю?
Цікаво.
Фольтеста буде легше усунути з трону, якщо стриґа дошкулятиме людям іще сильніше? Якщо королівський безум достобіса остогидне вельможам і простому люду, вірно? Я їхав через Реданію, через Новіград. Чимало подейкують про те, що у Визімі дехто дочекатися не може короля Визіміра як визволителя та істинного монарха. Але мене, пане Остріте, не обходять ані політика, ані наслідування тронів, ані палацові перевороти. Я тут, щоби виконати роботу. Ти ніколи не чув про почуття обовязку і звичайну чесність? Про професійну етику?
Зважай, до кого мовиш, волоцюго! розлючено гарикнув Остріт, поклавши долоню на руківя меча. З мене досить, я не звик дискутувати із невідомо ким. Гляньте на нього: етика, кодекси, мораль! Хто б говорив? Розбійник, що тільки-но зявився, так і повбивав людей? Той, хто уклінно гнувся перед Фольтестом, а за його спиною торгувався із Велерадом, наче найманий рубака? І ти насмілюєшся дерти носа, пахолку? Вдавати Відуна? Мага? Чародія? Геть звідси, поки я тобі плазом по пиці не дав!
Відьмак навіть не зрушився, стояв спокійно.
Це ви йдіть звідси, пане Остріте, сказав. Темнішає.
Остріт відступив на крок, вихопив меча.
Ти сам цього забажав, чаклуне. Я тебе вбю. Анітрохи не допоможуть тобі твої штучки. Я маю при собі черепаховий камінь, агат.
Ґеральт посміхнувся. Балачки щодо сили черепахового агату були настільки ж розповсюдженими, наскільки й безпідставними. До того ж відьмак і не думав витрачати сили на закляття, ба, більше, наражати срібний клинок на зустріч із лезом Остріта. Він прослизнув під «вісімки», які виписувало вістря меча, й вигином запястка, сріблястими шипами на манжеті, вдарив вельможу у скроню.
VІ
Остріт прийшов до тями швидко, поводив навколо очимау цілковитій темряві. Помітив, що звязаний.
Ґеральта, який стояв поруч, не бачив. Але зорієнтувався, де перебуває, і завив: протяжно, розпачливо.
Мовчи, сказав відьмак. Бо приволочеш її передчасно.
Ти клятий убивцю! Де ти? Розвяжи мене зараз же, негіднику! Будеш за те висіти, сучий сине!