Але ти підозрював, що хтось мені за тебе заплатив. Хто міг заплатити?
Лайдак, який захотів решти з мого підвалу, але не мав більше дочок, упевнено сказав Нівеллен. Людська зажерливість безмежна.
І ніхто інший?
І ніхто інший.
Вони помовчали, вдивляючись у нервове, мерехтливе полумя свічок.
Нівеллене, раптом сказав відьмак. Ти зараз сам?
Відьмаче, відповіло чудовисько, трохи затнувшись, думаю, саме зараз я повинен тебе обкласти лайкою, схопити за карк і спустити зі сходів. Знаєш, за що? За те, що маєш мене за дурника. Від самого початку я бачу, як ти нашорошуєш вуха, як поглядаєш на двері. Ти добре знаєш, що я живу не сам. Я правий?
Правий. Вибачаюся.
Зараза на твої вибачення. Ти її бачив?
Так. У лісі, біля брами. Це та причина, через яку купці із доньками тепер їдуть звідси ні з чим?
А, ти й про це, значить, знаєш? Так, це саме та причина.
Дозволиш запитати
Ні. Не дозволю.
Знову помовчали.
Що ж, воля твоя, сказав нарешті відьмак, устаючи. Дякую за гостинність, господарю. Час мені у дорогу.
Справедливо. Нівеллен також встав. Через певні обставини я не можу запропонувати тобі переночувати у замку і проводити ніч у навколишніх лісах не раджу. З того часу, як місцевість збезлюдніла, вночі тут недобре. Тобі треба повернутися на тракт до сутінок.
Матиму на увазі, Нівеллене. Ти впевнений, що не потребуєш моєї допомоги?
Чудовисько скоса глянуло на нього.
А ти впевнений, що міг би мені допомогти? Зміг би зняти це з мене?
Не лише про таку допомогу йшлося.
Ти не відповів на моє запитання. Хоча Можливо, й відповів. Не зумів би.
Ґеральт глянув йому просто в очі.
Вам тоді не пощастило, сказав. Зі всіх храмів Ґеліболю і долини Німнар ви вибрали саме храм Корам Аг Тера, Левоголового Павука. Щоб зняти прокляття, накладене жрицею Корам Аг Тера, потрібні вміння та здібності, яких у мене немає.
А у кого є?
Усе ж це тебе цікавить? Ти казав, що добре так, як є.
Як є, так. Але не так, як може бути. Я боюся
Чого ти боїшся?
Чудовисько зупинилося у дверях кімнати, повернулося.
Досить з мене, відьмаче, твоїх запитань, які ти ставиш замість того, щоб відповідати на мої. Мабуть, треба тебе інакше запитати. Слухай, з якогось часу мені сняться паскудні сни. Може, точнішим було б слово «потворні». Чи я слушно боюся? Стисло, прошу.
Прокинувшись після такого сну, чи ти ніколи не мав ніг у грязюці? Хвої на постелі?
Ні.
А чи
Ні. Стисло, прошу.
Ти боїшся слушно.
Чи можна тому зарадити? Стисло, прошу.
Ні.
Нарешті. Ходімо, проведу тебе.
На подвірї, поки Ґеральт поправляв вюки, Нівеллен погладив кобилку по ніздрях, похлопав по шиї. Пліточка, зрадівши пестощам, схилила голову.
Люблять мене тваринки, похвалилося чудисько. І я їх також люблю. Моя кицька Глитайка хоча й утекла спочатку, але повернулася потім до мене. Довгий час вона була єдиною істотою, яка товаришувала зі мною в нещасті. Вереена також
Він заткнувся, скривив пащу. Ґеральт посміхнувся.
Також любить котів?
Пташок, вишкірив зуби Нівеллен. Видав себе, зараза. А, що там мені. Це не чергова купецька донька, Ґеральте, і не чергова спроба пошуку дещиці істини у старих побрехеньках. Це щось важливіше. Ми кохаємо одне одного. Якщо ти засмієшся, я тобі пику натовчу.
Ґеральт не засміявся.
Твоя Вереена, сказав він, скоріше за все, русалка. Ти про це знаєш?
Підозрював. Худесенька. Чорнява. Говорить рідко, мовою, якої я не знаю. Не їсть людської їжі. Цілими днями пропадає в лісі, потім повертається. Це типово?
Більш-менш. Відьмак дотяг попругу. Напевно, ти думаєш, що вона не повернулася б, перетворися ти знову на людину?
Я в тому впевнений. Знаєш, як русалки бояться людей? Мало хто бачив русалку зблизька. А я і Вереена Ех, зараза. Бувай, Ґеральте.
Бувай, Нівеллене.
Відьмак штурхнув кобилку у бік пятою і рушив до брами. Чудовисько пленталося збоку.
Ґеральте?
Слухаю.
Я не настільки дурний, як ти вважаєш. Ти приїхав услід за одним із купців, які були тут останнім часом. Щось із якимось трапилося?
Так.
Останній був у мене три дні тому. Із донькою, не найкращою, зрештою. Я наказав дому зачинити всі двері й віконниці й не подавав ознак життя. Вони покрутилися подвірям і поїхали собі. Дівчина зірвала одну троянду з куща тітоньки й приколола собі до сукні. Шукай їх десь інде. Але зважай, що це паскудні місця. Я казав тобі, вночі у лісі небезпечно. Чути й видно нехороші речі.
Дякую, Нівеллене. Буду памятати про тебе. Хтозна, може я знайду когось, хто
Може. А може, ні. Це моя проблема, Ґеральте, моє життя і моя кара. Я навчився це зносити, призвичаївся. Якщо погіршиться, я теж призвичаюся. А якщо стане геть кепсько, то не шукай нікого, приїдь сюди сам і закінчи справу. По-відьмацьки. Бувай, Ґеральте.
Нівеллен розвернувся і жваво закрокував у бік особняка. Уже не озирався ні разу.
ІІІ
Місця були відлюдні, дикі й зловісно-ворожі. Ґеральт так і не повернувся на тракт до сутінок, не хотів робити гак і поїхав навпростець, через бір. Ніч він провів на лисій верхівці високого пагорбу, із мечем на колінах, біля маленького вогнища, у яке час від часу підкидав жмутки борцю. Серед ночі він помітив далеко в долині відблиск вогню й почув божевільне виття і співи, а також щось, схоже на крик катованої жінки. Рушив туди, ледь посіріло, але знайшов тільки витоптану галявину й обгорілі кістки у ще теплому попелі. Щось, що сиділо у кроні гігантського дубу, верещало й сичало. Міг то бути лєший, але міг бути й звичайний лісовий кіт. Відьмак не зупинився, аби перевірити.
ІV
Близько полудня, коли він поїв Пліточку біля джерельця, кобила заіржала пронизливо й відступила, шкірячи жовті зуби й гризучи вудила. Ґеральт мимовільно заспокоїв її Знаком і тоді помітив правильне коло, утворене капелюшками червоних грибів, що виступали з-під моху.
Справжня з тебе стає істеричка, Пліточко, сказав він. Адже це звичайнісіньке відьомське коло. Навіщо ці сцени?
Кобила форкнула, повертаючи до нього голову. Відьмак потер чоло, спохмурнів і замислився. Потім застрибнув у сідло й повернув коня, швидко рушивши назад власними слідами.
«Люблять мене тваринки», пробурчав. Вибач, конику. Виявляється, що ти маєш більше розуму, аніж я.
V
Кобила притискала вуха, форкала, рвала підковами землю, не хотіла йти. Ґеральт не заспокоював її Знакомзіскочив з сідла, перекинув віжки через голову конячки. За спиною він вже не мав свого старого меча у піхвах зі шкіри ящіркиїх місце тепер займала блискуча, чудова зброя із хрестовим ефесом, добре збалансованим руківям, що закінчувалося кулястою голівкою білого металу.
Цього разу брама перед ним не відкрилася. Була відчиненою, як він її і лишив, коли виїжджав.
Він почув спів. Слів не розумів, не міг навіть ідентифікувати мову, з якої вони походили. Але не було у тому потребивідьмак знав, відчував і розумів саму природу, суть того співу, тихого, пронизливого, що розтікався по жилах хвилею нудотного, паралізуючого жаху.
Спів нагло урвався, й тоді він її побачив.
Вона притулялася до спини дельфіна у висохлому фонтані, обіймаючи вкритий мохом камінь маленькими ручками, настільки білими, що видавалися прозорими. З-під гриви чорного сплутаного волосся блищали витріщені на нього величезні, широко розплющені очі кольору антрациту.
Ґеральт поволі наблизився мяким, пружним кроком, йдучи півколом від сторони муру, повз кущ блакитних троянд. Створіння, тулячись до спини дельфіна, повертало за ним маленьке личко з виразом невимовної туги, сповнене такого чару, що йому весь час вчувалася пісняхоч маленькі бліді губоньки були стулені й крізь них не вилітало ні найменшого звуку
Відьмак зупинився на відстані десяти кроків. Меч, який він потроху витягав з чорних емальованих піхов, розжарівся і засяяв у нього над головою.
Це срібло, сказав він. Цей клинокзі срібла.
Бліде личко ні здригнулося, антрацитові очі не змінили виразу.