Це неможливо.
Навіщо б мені брехати? крикнула вона й застогнала, хапаючись за обличчя.
Висогота дивився на неї спокійно.
Не знаю навіщо, сказав прохолодно. Але я колись був лікарем, Цірі. Дуже давно, але і досі вмію відрізнити рану, яку завдано десять годин тому, від рани, яку завдали чотири дні як. Я знайшов тебе двадцять сьомого вересня. Тож пораненою ти була двадцять шостого. Третього дня Велена, якщо ти вважаєш за краще рахувати, як ельфи. Через три дні після Еквінокції.
Я була поранена на саму Еквінокцію.
Це неможливо, Цірі. Ти помиляєшся з датами.
Напевне ні. То ти маєш якийсь застарілий пустельниковий календар.
Ну й нехай. Чи воно аж таке має значення?
Ні. Не має жодного.
* * *
Трьома днями пізніше Висогота зняв останні шви. Мав усі причини, аби бути задоволеним і гордитися своєю роботою, лінія шву була рівною і чистою, можна було не боятися бруду, що вріс би татуюванням у рану. Втім, задоволення хірургу псував вид Цірі, яка у похмурому мовчанні вивчала шрам у дзеркальці, що вона його крутила на всі боки, намагаюсьбезрезультатнозакривати шрам волоссям, зачісуючи те на щоку. Шрам спотворював. Це було фактом. І ради на те не було. Нічим не могло допомогти удавання, що все добре. Шрам, усе ще червоний, напухлий, наче мотузка, у пунктирі слідів від голки й позначений відтисками ниток, виглядав жахливо. Такий стан мав шанс поступовоа може, навіть і швидковиправитися. Утім, Висогота знав, що не було жодних шансів, аби шрам зник і перестав спотворювати обличчя.
І хоча Цірі почувалася значно краще, на здивування і задоволення Висоготи, про відїзд говорити перестала. Вивела з сараю свою чорну КельпіВисогота знав, що на Півночі назву «кельпі» носила грізна морська потвора, яка, згідно з віруваннями, могла набувати вигляду чарівного жеребчика, дельфіна чи навіть вродливої жінки, але насправді завжди виглядала наче купа трави. Цірі осідлала кобилу й кілька разів обїхала навколо подвіря і хати, після чого Кельпі повернулася до стодоли, аби складати товариство козі, Цірі ждо хати, аби складати товариство Висоготі. Навіть допомагала йомускоріше за все, через нудьгузі шкірами. Коли він сортував нутрій відповідно до розмірів і кольорів, вона розділяла ондатр на хребетики й черевця, розтинаючи шкірки вздовж по вставленій всередину дощечці. Пальці вона мала аж занадто вправні.
Власне, за тим заняттям відбулася між ними досить дивна розмова.
* * *
Ти не знаєш, хто я така. Навіть не здогадуєшся, хто я така.
Вона кілька разів повторила те банальне твердження і трохи його роздражнилайого образило б, якби довелося виказати свої почуття такій ото шмаркачці. Ні, цього він допустити не міг, не міг видати й цікавості, яка його дражнила.
Цікавості, по суті, безпідставної, бо ж він легко міг здогадатися, ким вона була. Молодіжні банди не були рідкістю й у часи Висоготи. Роки, що минули, не могли б зняти привабливу силу, із якою шайки притягували цуценят, жадібних до пригод і сильних вражень. Чи не завждина їхню погибель. Шмаркачі, які відбулися шрамом на морді, могли вважати себе за щасливчиківна менш щасливих чекали тортури, мотузка, гак чи паля.
Ха, від часів Висоготи лише одне, мабуть, піддалося деяким змінамнаступ емансипації. До банд тяглося не тільки юнацтво, а й подурілі дівчата-підлітки, які бажали коня, меч і пригоду більше, ніж кужіль, вязальний гачок та очікування сватів.
Висогота не сказав того їй прямо. Сказав манівцями. Але так, аби вона знала, що він знає. Аби дати їй зрозуміти: якщо вже хтось тут і є загадкою, то напевне не вонамолода розбійниця з банди молодих розбійників, яка чудом втекла від облави. Знівечена шмаркачка, яка намагається оточити себе німбом таємничості
Ти не знаєш, хто я така. Але не бійся. Я скоро поїду. Не стану наражати тебе на небезпеку.
Висоготі те набридло.
Мені не загрожує жодна небезпека, сказав сухо. Бо ж яка б то? Навіть якщо зявиться тут погоня, що поганого може статися зі мною? Надання допомоги злодіям-утікачам карається, але не у випадку пустельника, бо пустельник щодо світських справ несвідомий. Привілеєм моїм є приймати будь-кого, хто потрапить у цю пустинь. Ти добре сказала: я не знаю, хто ти така. Звідки я, пустельник, можу знати, ким ти є, що вчинила й за що саме переслідує тебе закон? Адже я навіть не знаю, чий закон у цих місцях править, яка й чия тут юрисдикція. І немає мені до того діла. Я пустельник.
Трохи забагато говорив він про пустельництво, відчував те. Але не зупинився, люті зелені очі її кололи його, наче остроги.
Я вбогий пустельник. Померлий для світу й для справ його.
Я людина проста й ненавчена, речей мирських несвідома Перебрав.
Та авжеж! крикнула вона, жбурляючи шкурку й ніж на підлогу. Ти за дурну мене маєш, чи що? Я не дурна, не думай собі. Пустельник, ереміт убогий! Як не було тебе, я розглянулася. Зазирнула отуди, оно, до кутка, за ту не дуже чисту завісу. Звідки взялися там на полицях учені книжки, га, людино ти проста й несвідома?
Висогота відкинув шкуру нутрії на купу шкір інших.
Мешкав тут колись митар, сказав безтурботно. То є кадастри й бухгалтерські книжки.
Брешеш. Цірі скривилася, помасажувала шрам. Брешеш, в очі дивлячись!
Він не відповідав, удаючи, що оцінює стан наступної шкіри.
Може, ти думаєш собі,продовжила за хвилинку дівчина, що як маєш білу бороду, зморшки й сто років на карку, то не напружуючись обдуриш наївну молодку, га? Так я тобі скажу: першу-ліпшу ти, може б, і надурив. Але я не перша-ліпша.
Він високо звів брови, у німому, але провокаційному запитанні. Вона не змусила його чекати довго.
Я, мій пустельнику, вчилася у місцях, де було багацько книжок, у тому числі і з тими самими назвами, що є на твоїх полицях. Чимало з тих назв мені відомі.
Висогота ще вище задер брови. Вона дивилася йому просто в очі.
Дивні речі,вицідила, бовкає брудна мацапура, обірвана сирота, злодійка чи бандитка, знайдена у кущах із розваленою мордою, га? А втім, треба б тобі знати, пане пустельнику, що я читала «Історію» Родеріка де Новембра. Переглядала, причому не раз, твір із назвою «Materia medica». Знаю я «Herbarius», такий само як на твоїй полиці. Знаю я також, що означає горностаєвий хрест на червоному щиті. То знак, що книжку видав університет в Оксенфурті. Вона замовкла, уважно на нього дивлячись. Висогота мовчав, намагаючись, аби обличчя його нічого не видало.
Тому я думаю, сказала вона, підносячи голову звичним для неї гордовитим і трохи різким рухом, що ти аж ніяк не простак і не пустельник. Що ти аж ніяк не помер для світу, а втік від нього. І ховаєшся тут, на пустці, замаскований видимістю і безкрайнім очеретом.
Якщо воно так, посміхнувся Висогота, то й насправді дивно сплелися наші долі, моя ти начитана панно. Дуже загадковим чином збратало нас оте призначення. Бо і ти ж щось приховуєш. Бо і ти ж, Цірі, вміло плетеш навколо себе вуаль видимості. Але ж я людина досить стара, сповнена підозр і гіркої старечої недовіри
Недовіри до мене?
До світу, Цірі. До світу, у якому шахрайська видимість надягає маску правди, аби обдурити правду іншу, фальшивуствердимо ми при тому, й таку, що теж пробує шахраювати. До світу, де герб університету в Оксенфурті малюють на дверях публічних домів. До світу, де поранені розбійниці видають себе за бувалих, учених, а може, і шляхетно народжених панн, інтелектуалок і ерудиток, які читали Родеріка де Новембра і яким знайомий герб Академії. Не зважаючи на усілякі видимості. Не зважаючи на те, що самі вони носять інший знак. Бандитське татуєвання. Червону троянду, наколоту в паху.
Ти і справді маєш рацію. Вона закусила губу, а обличчя її вкрив румянець настільки глибокий, що лінія шраму видавалася чорною. Ти розчарований старигань. І мерзотний дідуган.
На полиці моїй, за завісою, вказав він рухом голови, стоїть «Aen Nog Mab Taedhmorc», збірка ельфійських казок і віршованих оповісток. Є там історійка, що надто вже пасує до нашої розмови: про сивого ворона й молоденьку ластівку. Оскільки я, як і ти, Цірі, є ерудитом, то я дозволю собі нагадати відповідний фрагмент. Крук, як ти, безсумнівно, памятаєш, докоряє ластівці легковажністю та непристойною непосидючістю.