Мільва обурилася. Цілителька славилася нелюбовю до балачок. Але Мільва вже встигла вислухати збуджені розповіді дріад зі східних рубежів Брокілону, вже знала вона все про події, що відбулися кілька тижнів тому. Про каштанововолосу чародійку, яка зявилася у Брокілоні у блиску магії, про принесеного нею каліку зі зламаними рукою та ногою. Про каліку, який виявився відьмаком і який був відомий дріадам як Ґвинблейдд, Білий Вовк.
Спочатку, розповідали дріади, не зрозуміло було, що робити. Скривавлений відьмак то кричав, то зомлівав, Аґлаїс накладала такі-сякі повязки, чародійка лаялася. І плакала. У те останнє Мільва не вірила абсолютнобо ж хто бачив коли магічку, яка плаче? А пізніше прийшов наказ з Дуен Канеллу, від Срібноокої Ейтне, Пані Брокілону. Чародійку відіслатизвучав наказ володарки Лісу Дріад. Відьмака лікувати.
Його лікували. Мільва знала. Він лежав у печері, у заглибленні, наповненому водою з магічних брокілонських джерел, його кінцівки, знерухомлені у шинах та на витяжках, були сповиті густим кожухом лікувальних вюнів конингелі й паростками пурпурного живокосту. Волосся він мав біле, наче молоко. Був притомним, хоча ті, кого лікують конингеллю, зазвичай лежать без свідомості, марять, магія крізь них тоді промовляє
Ну? незворушний голос цілительки вирвав її з роздумів. Як воно буде? Що я маю йому сказати?
Шоб до дідька йшов! гарикнула Мільва, підтягуючи пояс, обтяжений саквами та мисливським ножем. Та й ти йди до дідька, Аґлаїс.
Твоя воля. Я тебе не примушу.
Тут ти права. Не примусиш.
Вона пішла у ліс, між рідкі сосни, не оглядаючись. Була злою.
Про події, що сталися у перший новий місяць липня на острові Танедд, Мільва знала, скойатаелі говорили про те без упину. Під час зїзду чародіїв на острові дійшло до бунту, пролилася кров, полетіли голови. А армії Нільфгарду, наче по сигналу, вдарили по Едірну та Лирії, почалася війна. А у Темерії, Реданії та Кедвені усі зосередилися на білках. По-перше, тому що на допомогу чародіям, які збунтувалися, прийшла начебто командо скойатаелів. По-друге, бо це якийсь ельф чи напівельф начебто штрикнув стилетом та вбив Візіміра, реданського короля. Тож розізлені люди притиснули білок добряче. Всюди кипіло ніби у казанку, ельфійська кров текла рікою.
Ха, подумала Мільва, може, й вірно воно, шо жереці балакають, шо кінець світу й день суду близькі? Світ у вогні, людина нє тіки ельфу, а й людинівовк, брат на брата ніж підіймає А відьмак до політики лізе й до бунту стає. Відьмак, який тіки для того і є, шоб світом лазити і монстрів, шо людям шкодять, убивати! Від світу початків, ніколи жоден відьмак анє до політики, анє до війни втягувати себе не давав. Ано, навіть казка така є, про дурного короля, шо решетом воду носив, зайця гінцем хтів зробити, а відьмакавоєводою. А туточкимаєш: відьмак у рокоші проти королів порубаний, у Брокілоні від кари критися мусить. І справді кінець світу!
Привіт, Маріє!
Вона здригнулася. Невисока дріада, яка сперлася на сосну, мала очі й волосся кольору срібла. Західне сонце оточувало голову ореолом на тлі строкатої стіни лісу. Мільва впала на коліно, низько схилила голову:
Привітання тобі, Пані Ейтне.
Володарка Брокілону застромила за ликовий пояс золотий ножик у формі серпа.
Устань, сказала вона. Пройдемося. Я хочу з тобою поговорити.
Вони довго йшли разом крізь сповнений тінями ліс, мала срібноволоса дріада й висока попелястоволоса дівчина. Жодна не переривала мовчання.
Давно ти не зазирала до Дуен Канеллу, Маріє.
Часу нема, Пані Ейтне. До Дуен Канеллу від Стрічки дорога далека, а я Ти ж знаєш.
Знаю. Ти заморилася?
Ельфам допомога тре. Я ж їм на твій наказ допомогаю.
На моє прохання.
Авжеж. На прохання.
І я маю ще одне.
Я так і думала. Відьмак?
Допоможи йому.
Мільва зупинилася і відвернулася, різким рухом зламавши гілочку жимолості, що зачепилася за одяг, покрутила її у пальцях, кинула на землю.
Дєто з півроку, сказала тихо, дивлячись у сріблясті очі дріади, я головою ризикую, ельфів з розбитих командо до Брокілону веду Як відпочинуть і від ран оклигають, назад їх виводжу Мало того? Нє досить я зробила? Кожного молодика на шлях нічкою темною вирушаю Сонця я вже шо нетопир або пугач який лякаюся
Ніхто лісових стежок краще за тебе не знає.
У хащах я нічого нє взнаю. Відьмак наче хоче, шоб я вісті збирала, межі люди єхала. А він же бунтівник, шодо імені його в angivare вуха нашорошені. Та й мені самій ніяк у містах показуватися. А як упізнає мене хто? Память про тих жива ще, нє висохла ше тамта кров Бо задуже тоді крові було, Пані Ейтне.
Чимало, срібні очі старої дріади були чужими, холодними, непроникними. Чимало, це правда.
А як упізнають менена палю посадять.
Ти розважлива. Ти обережна і пильна.
Аби вісті, про які відьмак просить, позбирати, тре пильність відкинути. Питати тре. А зара цікавість виявляти небезпечно. Як схоплять мене
У тебе є контакти.
Замучать. Закатують. Або у Дракенборзі згноять
А до мене ти борг маєш.
Мільва відвернулася, закусила губу.
Айно, маю, сказала гірко. Про те мені нє забути.
Прикрила очі, обличчя її раптом скорчилося, губи затремтіли, зуби зціпилися сильніше. Під повіками ледь-ледь засвітився спомин, примарним, місячним блиском тієї ночі. Повернувся раптом біль у кістці, впійманій у ремінну петлю пастки, різкий біль у суглобах, коли її шарпнуло було з землі вгору. У вухах почувся шум листя від дерева, що розпрямилося раптом Крик, стогін, дика, шалена, перелякана мотанина й огидне відчуття страху, який огорнув її, коли зрозуміла, що не вивільниться Крик і страх, скрип мотузки, рухливі тіні, нестійка, неприродна, перевернута земля, перевернуте небо, дерева із перевернутими верхівками, біль, кров, що пульсує у скронях А на світанку дріади навколо, тісненько Далекий сріблястий сміх Лялечка на мотузці! Плигай, плигай ти, лялечко, голівонькою в землю І її власний, але такий чужий, переляканий крик. А потім темрява.
Справді маю борг, повторила вона крізь стиснуті зуби. Справді, бо я тіки повішеник, від мотузки відтятий. І знаю, до смерті мені того боргу нє сплатити.
У кожного є якийсь борг, сказала Ейтне. Таке вже воно, життя, Маріє Баррінг. Борги й заборгованості, зобовязання, удячність, плата Зробити щось для когось. А можедля себе? Бо насправді ж ми завжди платимо собі, а не комусь. Кожен борг, що віддаємо, сплачуємо ми собі. У кожній з нас є кредитор із боржником заразом. Справа у тому, аби рахунок той у нас зійшовся. Приходимо ми у світ як крихта даного нам життя, а потім усе отримуємо й платимо борги. Собі. Для себе. Для того, аби рахунок наприкінці зійшовся.
Близький він тобі, Пані Ейтне, той чоловік? Той відьмак?
Близький. Хоча й сам про те не знає. Повернися до Коль Серрай, Маріє Баррінг. Іди до нього. І зроби те, що він попросить.
* * *
У котловинці хруснув хмиз, тріснула гілка. Забриніло голосне й гнівне «чек-чек» сороки, зяблики злетіли, мигнувши білим пірям на крильцях. Мільва стримала дихання. Нарешті.
Чек-чек, крикнула сорока. Чек-чек-чек. Знову тріснула гілка.
Мільва підправила заслужений, до блиску витертий шкіряний наруч на лівому передпліччі, поклала кисть руки на петлю, причеплену до руківя. З плаского сагайдака на стегні вийняла стрілу. Рефлекторно, за звичкою перевірила стан вістря й оперення. Пера вона купувала на ярмаркахвибираючи десь одне з десяти, які їй пропонували, але ставила на стріли їх завжди сама. Більшість готових стріл на торгах мали короткі льотки, поставлені просто вздовж оперення. Мільва ж користувалася виключно стрілами, оперення яких йшло спірально, із льотками, не коротшими за пять дюймів.
Вона наклала стрілу на тятиву і вдивлялася тепер у вихід з котловини, у пляму барбарису, що зеленів між стовбурамиіз важкезними гронами червоних ягід.
Зяблики не відлетіли далеко, відновили своє дзеленчання. Іди, кізко, подумала Мільва, піднімаючи й натягуючи лук. Іди. Я готова.
Але сарни пішли балкою, у напрямку болота й джерел, що живили струмки, які вливалися у Стрічку. А з яру вийшов козлик. Ладний, як на окодесь фунтів на сорок. Підняв голову, застриг вухами, потім розвернувся до кущів, скубнув листки.