Любисток помилявся, як завжди, коли він був у чомусь упевнений. За спиною раптом щось блиснуло синім, поет відчув, як ноги терпнуть, клякнуть і мертвіють. Не зумів пригальмувати біля обертових дверей, ноги відмовилися слухатися. Крикнув і покотився по сходах, бючись об стіни коридору. Люк під ним відчинився із сухим стукотом, трубадур ринув униз, у темряву й сморід. Ще до того, як гепнувся він об тверду підлогу і знепритомнів, пригадав, що Матуся Лантіері щось натякала про ремонт хліву.
* * *
Опритомнів він від болю у звязаних запястках і ліктях, які жорстко виламувало із суглобів. Хотів закричати, але не міг, здавалося, що йому наче позаліплювало глиною ротову порожнину. Стояв навколішки на глинобитній підлозі, а мотузка, поскрипуючи, тягнула його руки вгору. Намагаючись дати полегшення рукам, він пробував підвестися, але ноги також були звязані. Давлячись і душачись, він усе ж зумів піднятися, у чому добряче допомогла мотузка, що безжально підтягувала вгору.
Ріенс стояв над ним, а його злі вологі очі блискали у світлі ліхтаря, що його тримав неголений двометровий бурмило поруч. Другий бурмило, напевне не менший, був позаду. Любисток чув його дихання і відчував сморід застарілого поту. Власне, той другий, смердючий, і тягнув мотузку, привязану до запястків поета й перекинуту через сволок.
Стопи Любистка відірвалися від підлоги. Поет писнув крізь ніс, нічого більше зробити він не міг.
Досить, сказав нарешті Ріенсмайже відразу, але Любистку здалося, що минули століття. Він торкнувся землі, але впасти навколішки, незважаючи на все його бажання, не мігнапята мотузка й далі тримала його натягненим наче струна.
Ріенс наблизився. На обличчі його не помітно було й сліду емоцій, сльозливі оченята і на йоту не змінили свого виразу. Також і голос, яким він заговорив, був спокійним, тихим, майже знудженим.
Ти, паршивий віршомазе. Вишкребок. Сміття. Самозакохане ніщо. Від мене хотів утекти? Від мене ніхто не втікав. Ми не закінчили розмову, комедіанте, довбешка ти бараняча. Я про дещо тебе розпитував, за кращих умов. Тепер ти відповіси на мої запитання, але за умов куди менш приємних. Ти ж правда відповіси?
Любисток квапливо закивав. Ріенс тільки тепер усміхнувся. І дав знак. Бард заскавчав розпачливо, відчуваючи, як мотузка напинається, а викручені за спину руки тріщать у суглобах.
Ти не можеш говорити, констатував Ріенс, масно усміхаючись. А воно болить, вірно? Знай, що оце зараз я підтягую тебе заради власної приємності, бо страшенно люблю дивитися, якщо комусь боляче. Ну, ще трохи вище.
Любисток мало не вдушився вереском.
Досить, скомандував нарешті Ріенс, наблизився і схопив поета за жабо. Слухай, півнику. Я зараз зніму закляття, аби до тебе повернулася мова. Але якщо спробуєш підвищити свій гарненький голос над необхідне, то пожалкуєш.
Зробив долонею жест, торкнувся перснем обличчя поета, й Любисток відчув, як повертаються відчуття у щелепі, язиці та піднебінні.
Зараз, продовжував тихо Ріенс, я поставлю тобі кілька запитань, а ти на них відповідатимеш: плавно, швидко й вичерпно. А якщо ти хоча б на мить завагаєшся чи затнешся, якщо даси мені хоча б найменший привід, аби я засумнівався у твоїй правдивості, то Глянь униз.
Любисток послухався. Зі страхом побачив, що до мотузки на його кісточках привязаний короткий шнур, другим кінцем припятий до цеберка, повного вапна.
Якщо я накажу підтягти тебе трохи вище, жорстоко посміхнувся Ріенс, а разом із тобою і те цеберко, то ти напевне не володітимеш руками. Сумніваюся, аби після чогось подібного ти зберіг можливість грати на лютні. Насправдісумніваюся. Тож я вважаю, що ти говоритимеш. Я правий?
Любисток не підтвердив, бо зі страху не міг ані ворухнути головою, ані видобути з себе голос. І не схоже було, що Ріенс чекав на підтвердження.
Я, зрозуміло, заявив він, відразу ж дізнаюся, чи говориш ти правду, тієї ж миті зорієнтуюся щодо кожного твого виверта, не дам себе обманути поетичними фокусами чи мутною ерудицією. Це для мене дрібязок, як дрібязком було паралізувати тебе на сходах. Тож я раджу, гультяю, зважай на кожне слово. Ну, шкода часу, починаймо. Як ти знаєш, мене цікавить героїня однієї з твоїх чудових балад, онука королеви Каланте із Цінтри. Княжна Цірілла, пестливо називана Цірі. Згідно з доповідями безпосередніх свідків, особа та зникла під час здобуття міста два роки тому. Натомість у баладі ти образно й зворушливо описуєш її зустріч із тим дивним, майже легендарним чоловіком, отим відьмаком, Ґеральтом чи Ґеральдом. Опускаючи поетичну дурню про призначення і вироки долі, з балади випливає, що дитина вийшла з битви за Цінтру цілою. Чи це правда?
Не знаю застогнав Любисток. Боги, я ж лише поет! Чув те чи інше, а решту
Ну?
Решту я вигадав. Склав сюжетно до купи! Я нічого не знаю! завив бард, бачачи, що Ріенс подає знак смердюку, й відчуваючи, що мотузка напинається сильніше. Я не брешу!
І справді,кивнув Ріенс. Не брешеш прямо, це я відчув би. Але щось крутиш. Ти б не вигадував баладу просто так, без причини. А отого відьмака ти знаєш. Не раз тебе бачили в його товаристві. Ну, кажи, Любистку, якщо суглоби тобі потрібні. Все, що ти знаєш.
Та Цірі,видихнув поет, була відьмакові призначена. Так зване Дитя-Несподіванка Ви напевне чули, то відома історія. Батьки поклялися віддати її відьмаку
Батьки мали би віддати дитину в руки шаленого мутанта? Того найманого вбивці? Брешеш, віршомазе. Такі балачки можеш бабам розповідати.
Так і було, душею матері присягаюся, заплакав Любисток. Я це знаю з певного джерела Відьмак
Кажи про дівчинку. Відьмак мене поки що не цікавить.
Я нічого не знаю про дівчинку! Знаю лише, що відьмак їхав за нею до Цінтри, коли вибухнула війна. Я тоді його зустрів. Від мене він довідався про різанину, про смерть Каланте Питав мене про ту дитину, про онуку королеви Але ж я знав, що в Цінтрі загинули усі, що в останньому бастіоні жодна душа не вціліла
Кажи. Менше метафор. Більше конкретики!
Коли відьмак довідався про падіння Цінтри й про різанину, то відмовився від подорожі. Ми обидва втекли на північ. Я розпрощався з ним у Генґфорсі і з тієї самої пори його не бачив Але оскільки в дорозі він говорив трохи про ту Цірі, чи як там її і про призначення Тож я і склав баладу. Більше я нічого не знаю, присягаюся!
Ріенс подивився на нього спідлоба.
А де зараз отой відьмак? запитав. Той найманий убивця потвор, поетичний різник, що любить патякати про призначення?
Я казав, востаннє бачив його у
Я знаю, що ти говорив, урвав Ріенс. Я пильно слухав, що ти говориш. А ти пильно слухай мене. Відповідай точно на поставлені тобі запитання. Запитання звучало таким чином: якщо ніхто не бачив відьмака Ґеральта чи Ґеральда вже більше року, то де він ховається? Де він звик ховатися?
Не знаю, де воно є,швидко сказав трубадур. Я не брешу. Насправді не знаю
Надто швидко, Любистку, надто швидко. Ріенс зловісно усміхнувся. Швидесенько. Спритний ти, але необережний. Не знаєш, кажеш, де воно є. Але я готовий закластися, що знаєш, чим воно є.
Любисток стиснув зуби. Від злості і з розпачу.
Ну? Ріенс подав знак смердюку. Де ховається відьмак? Як зветься те місце?
Поет мовчав. Мотузка напялася, болісно викрутила руки, стопи втратили контакт із землею. Любисток завив, уривчасто й коротко, бо чародійський перстень Ріенса зараз же його заткнув.
Вище, вище! Ріенс стояв руки в боки. Знаєш, Любистку, я міг би магічно визондувати тобі мозок, але таке потребує зусиль. Окрім того, я люблю дивитися, як у людей очі вилазять з орбіт від болю. А ти все одно скажеш.
Любисток знавскаже. Мотузка, привязана до його кісточок, напнулася, наповнене вапном цеберко зі скреготом посунулося по долівці.
Пане, сказав раптом другий бурмило, заслоняючи ліхтар опанчею і визираючи крізь шпарину в дверях сараю. Хтось сюди йде. Якась дівка.
Ви знаєте, що робити, просичав Ріенс. Загаси ліхтар.
Смердюк випустив мотузку, Любисток безвладно звалився на землю, але так, щоб бачити, як той із ліхтарем устав перед дверима, а смердючий, із довгим ножем у руці, причаївся з іншого боку. Крізь шпарини в дошках світилися вогні борделю, поет чув гамір та співи, що лунали звідти.