Ну от, сказав Овенс, це батьки малюка, прийшли забрати його в родинне гніздечко. Облиш малого, додав він, бо пані Овенс заходилася обіймати, пестити й гладити дитинча.
На що вона відказала:
Той, коло воріт, геть не схожий на батька.
Чоловік у темному пальті дав спокій головним воротам і тепер оглядав маленьку бічну хвіртку. Її теж було замкнено: міська рада вжила заходів після кількох випадків вандалізму за останні роки.
Нумо, пані Овенс. Поклади його. Отак, розумниця, додав пан Овенс, а тоді побачив привида й застиг з відкритим ротом, бо він так і не знайшовся, що ж сказати.
Ви могли подумати (і мали б рацію), що пан Овенс не повинен був так реагувати на появу привида, зважаючи на те, що пан і пані Овенс самі впродовж кількох століть уже були мертві, і, з урахуванням цього, все їхнє спілкування, чи то майже все, відбувалося з такими ж, як і вони. Але те, що він побачив, різнилося від мешканців кладовища: тремтливе, невизначене щось мерехтливого сірого кольору (ніби картинка неналаштованого телеканалу) випромінювало жах і неприховану паніку, які виповнювали Овенсів, мов настрашені були вони самі. Три постаті, дві великі й одна менша, проте лише одна з них була чіткою, чимось більшим за обрис і мерехтіння. І вона кричала: «Мій малюк! Він хоче завдати шкоди моєму малюкові!»
Почулося деренчання. Чоловік підтягав важкий металевий смітник з протилежного боку провулка до високого цегляного муру, що оточував тамтешню частину кладовища.
Захистіть мого сина! вигукнув привид, і пані Овенс подумала, що це жінка. Звісно ж, мати малюка.
Що він вам зробив? запитала пані Овенс, але не була певна, що привид її почув. «Нещодавно померла, сердешна», подумала вона. Завжди простіше тихо померти, в належний час прокинутися в місці свого поховання, усвідомити свою смерть і познайомитися з сусідами. А це створіння було всуціль зіткане з метушні й переляку за долю дитини, і її жах, який пані Овенс відчувала, як притлумлений крик, привертав увагу, бо зусібіч кладовища до них линули бліді постаті.
Хто ви? запитав Кай Помпей. Нині його надгробок був лише вивітреним камінчиком, але дві тисячі років тому Кай забажав, щоб його лишили спочивати навіки тут, на пагорбі, поряд із мармуровим храмом, замість відправити тіло до Риму, і тепер був одним із найстарших мешканців кладовища. Він надзвичайно відповідально ставився до своїх обов'язків. Вас тут поховано?
Звісно, що ні! Судячи з вигляду, щойно померла, пані Овенс обійняла жіночу постать і щось їй зашепотіла, спокійно й розсудливо.
З боку високого муру, що межував з провулком, щось гупнуло й грюкнуло. Упав смітник. Чоловік видерся на вершечок мурувиразний силует на тлі розсіяного туманом світла ліхтарів. Він зупинився на мить, а потім зачепився руками за край стіни, повис на ній, відпустив, пролетів останній метр і приземлився на території кладовища.
Але, люба, мовила пані Овенс до постаті, останньої з трьох, що з'явилися на кладовищі.Він живий. А мині. Як ти собі уявляєш
Дитина з подивом глипала на них. Простягла руку до однієї жінки, до другої, але вхопила лише повітря. Постать-привид швидко танула.
Так, відповіла пані Овенс на прохання, якого більше ніхто не почув. Якщо ми зможемо, ми так і вчинимо. І вона обернулася до чоловіка, що стояв поруч. А ти, Овенсе? Чи будеш ти батьком цьому юному паничеві?
Чи буду я ким? перепитав Овенс, здійнявши брови.
У нас так і не було діточок, розтлумачила йому дружина. А його мати хоче, щоб ми захистили малюка. Чи погодишся ти?
Чоловік у чорному пальті перечепився за плетиво плюща й напіврозвалених надгробків. Підвівся і пішов далі обережніше, сполохавши сову, що безгучно здійнялася в небо. Джек бачив немовля, і в його очах спалахнув тріумф.
Овенс знав, що дружина має на думці, коли говорить таким голосом. Двісті п'ятдесят років у шлюбі, за життя і смерті, не минули марно.
Ти впевнена? запитав він. Цілковито впевнена?
Я ще ніколи не була така впевнена, повідомила пані Овенс.
Тоді так. Ти будеш йому матір'ю, а ябатьком.
Ти чула? звернулася пані Овенс до мерехтливої тіні, тепер лише обрису, силуету жінки, розмитому, наче далека літня блискавка. Вона щось відповіла, хоча ніхто, крім пані Овенс цього не почув, і зникла.
Більше вона не повернеться, мовила пані Овенс. Наступного разу вона прокинеться на кладовищі, де її поховають, чи де ще опиниться її тіло.
Вона нахилилася до малюка, простягла до нього руки й ніжно мовила:
Ну, ходи до мами.
Чоловікові на ім'я Джек, який наближався до них уже з ножем у руці, здалося, що осяяного місяцем хлопчика огорнув вихор туману, і малий зник, а на його місці лишилися тільки вологий серпанок, місячне світло й колихання трави.
Він кліпнув і втягнув носом повітря. Щось сталося, але він і гадки не мав, що саме. Переслідувач загарчав, мов розчарований і розлючений хижак.
Агов? покликав чоловік на ім'я Джек у надії, що дитину просто щось затуляє. Голос мав похмурий і хрипкий, і чулося в ньому ще щось дивне, схоже на подив чи ніяковість від власного звучання.
Кладовище не розкривало своїх таємниць.
Ти тут?
Він сподівався, що малюк заплаче, чи хоч якось гукне, чи порухом видасть себе. І аж ніяк не чекав почути те, що насправді почувголос лагідний, мов шовк:
Вам чимось допомогти?
Чоловік на ім'я Джек був високий. Цей чоловік був ще вищий. Чоловік на ім'я Джек був одягнений у темний одяг. Вбрання цього чоловіка було ще темнішим. Люди, які звертали увагу на Джека, коли той порався коло справ, а він не любив, коли на нього звертають увагу, відчували неспокій, ніяковіли чи навіть безпідставно лякалися. Чоловік на ім'я Джек глянув на незнайомця, і неспокій відчув саме чоловік на ім'я Джек.
Я шукаю декого, сказав Джек, ковзнувши правицею до внутрішньої кишені пальта, де сховав ніж, який за потреби легко було витягти.
Уночі, на замкненому кладовищі? здивувався незнайомець.
Немовля, пояснив чоловік на ім'я Джек, я йшов собі повз кладовище, почув дитячий плач і побачив малого крізь ворота. Хіба хтось учинив би інакше?
Я в захваті від вашої громадянської свідомості,мовив незнайомець, але навіть якби ви знайшли малюка, як ви планували вибиратися звідси? Не полізете ж ви на мур з дитиною на руках.
Я покликав би когось, щоб мене випустили.
Почувся брязкіт важких ключів.
Значить мене, повідомив незнайомець. Випускати вас мав би я.
Відшукавши у зв'язці великий ключ, він сказав:
Ідіть за мною.
Чоловік на ім'я Джек пішов за незнайомцем. Витяг ножа з кишені.
То ви доглядач?
Я? У певному сенсі, безумовно, відповів незнайомець.
Вони простували до воріт і, як був упевнений чоловік на ім'я Джек, ішли в протилежний від малюка бік. Але ключі були в доглядача. Усе, що треба зробитипорух ножем у темряві, і він вільний шукати малого хоч усю ніч до ранку, якщо знадобиться. Він підніс ніж.
Якщо ви чули дитину, сказав незнайомець, не озираючись, то вона була не на кладовищі. Можливо, вам здалося. Навряд чи сюди забрела дитина, дуже навряд. Імовірніше, що ви чули нічного птаха, а побачили кота, може, навіть лисицю. Після останнього похорону, який відбувся років із тридцять тому, це місце оголосили природним заповідником. А зараз подумайте ще раз і скажіть, чи впевнені ви, що бачили малюка.
Чоловік на ім'я Джек подумав.
Незнайомець відімкнув бічну хвіртку й додав:
Це лиси. Вони видають незвичні звуки, які можна сплутати з людським плачем. Ні, пане, зайти на кладовище було помилкою. Десь на вас чекає дитина, яку ви шукаєте, але не тут.
Він дав цій думці хвилину, щоб та оселилась у голові чоловіка Джека, і тільки потім розчахнув хвіртку.
Радий був познайомитися, мовив він, думаю, що зовні ви знайдете все, що шукали.
Чоловік на ім'я Джек стояв за огорожею кладовища. Незнайомець стояв з іншого боку; він знов замкнув хвіртку і сховав ключ.
Куди ви? запитав Джек.
Тут є й інші ворота, відповів незнайомець. Моє авто на протилежному боці пагорба. Не зважайте на мене. Ви навіть не пам'ятатимете цієї розмови.
Не пам'ятатиму, погодився чоловік на ім'я Джек. Він пам'ятав, що піднявся пагорбом, що лисиця видалася йому дитиною, що доброзичливий доглядач кладовища вивів його назад на вулицю. Він засунув ножа в піхви й сказав: