Вїжджаючи у Світанкову столицю серед пообіддя, князь рухався верхи на білій кобилі широким проспектом Сурї, позадусотня челяді, ліворучрадник Стрейк; князева шаблюка була за широким поясом, а дещиця його скарбівна вючних конях.
На тюрбани спадала спека, омивала їх і відбивалася від дороги.
Назустріч неквапно проїхала колісниця, погонич якої покосився на стяг, що його ніс старший челядник; при вході до свого павільйону стояла, вивчаючи потік подорожніх, куртизанка; слідком за кіньми бігла, гавкаючи, зграя вуличних собак.
Князь був високий, вуса мав димчасті. Темні, мов кава, руки були помережані набряклими тугими жилами. Але постава його була пряма, а очініби в старого птаха, іскристі та ясні.
Попереду зібрався натовп охочих повитріщатися на процесію. На конях їздили лише ті, кому це було по грошах, а таких багатіїв було мало. Найчастіше сідлали буреплазівлускатих і зубатих створінь непевного походження зі зміястою шиєю, коротким життям і лютим темпераментом; коні в останніх поколіннях чомусь плодилися дедалі гірше.
Князь просувався Світанковою столицею, витріщакивитріщалися.
З названого на честь сонця проспекту звернули на вужчу вулицю. Вони проминали низькі торгові будівлі, великі крамниці великих купців, банки, Храми, готелі й борделі. Їхали-їхали, аж доки дісталися межі ділового кварталу, де був гідний князів заїзд Гокани Найгостелюбнішого. Спинили коней при брамі, бо ж сам Гокана стояв іззовні, убраний по-простому, по-модному опасистий, з усмішкою на вустах, бажаючи особисто завести білу кобилу всередину.
Ласкаво прошу, владарю Сіддгартхо!гучно виголосив він, щоб усі, хто міг це чути, знали, що за гість до нього завітав.Ласкаво прошу до сеї пресоловїної місцини, до напахчених садів і мармурових покоїв цього скромного закладу! І вершників твоїх ласкаво прошу, що вони чимало з тобою проскакали й, поза сумнівом, прагнуть вишукано перекусити й гідно відпочити не менше, ніж ти сам. Усередині знайдете ви все, що вам до вподоби, переконаний я, як уже знаходили безліч разів у минулому, коли зупинялися в цих покоях разом з іншими високородними пожильцями й шляхетними відвідувачами, надто численними, щоб згадати всіх, такими як...
І тобі добридень, Гокано!обірвав його князь, бо довго слухати господаря було ризиковано: промови його завжди могли линути без кінця, наче річки, а день же був спекотний.Швидше впусти нас у свої стіни, де, окрім інших вигод, надто численних, щоб згадати всі, ще й прохолодно.
Гокана жваво закивав і, узявши кобилу за вуздечку, провів її крізь браму у двір; там він притримав князеві стремено, поки той спішувався, відтак передав коней під опіку стайничим і відправив хлопя прибрати вулицю перед брамою, де гості перед цим чекали.
У заїзді подорожніх омили слуги, поливши їм на плечі воду в мармуровій купальні. Тоді вони понамащували свої тіла за звичаєм воїнської касти, вдяглися у свіже вбрання та перейшли до їдальні.
Обід тривав до вечора, аж доки воїни згубили лік кількості перемін. Праворуч від князя, який сидів у голові довгого низького дощатого стола, плели складний танцювальний узір три танцівниці, клацаючи крихітними цимбалами на пальцях і змінюючи вирази обличчя в потрібну мить; акомпанувало їм четверо музик за завісою, граючи традиційні на цю пору доби мелодії. За скатертину правив розкішний гобелен, де синім, коричневим, жовтим, червоним і зеленим вишиті були численні мисливські та бойові сцени: вершники на буреплазах і конях списами й луками відбивалися від нападів пернатої панди, вогнекогута й рослини-велителя, у стручках якої замість бобівкоштовності; зелені мавпи боролися на верхівках дерев; птах Ґаруда, схопивши в пазури небесного демона, бив його дзьобом і крилами; із морських глибин виповзало військо рогатих риб, затиснувши в зімкнених плавцях рожеві коралові гостряки, а дорогу на суходіл перетинали їм люди в туніках і шоломах зі штихами й смолоскипами.
Князь майже не їв. Він бавився з їжею, слухав музику та раз у раз сміявся з дотепів котрогось зі своїх підданих. Потягував шербет, поклацуючи перснями об келих.
Поруч із ним постав Гокана.
Чи все гаразд у тебе, владарю?поцікавився він.
Так, добрий Гокано, усе гаразд.
Ти не їси разом зі своїми людьми. Трапеза тобі не до смаку?
Річ не в їжі, яка пречудова, і не в кухарях, які приготували її бездоганно, достойний Гокано. Річ радше в тім, що останнім часом я щось не маю апетиту.
А!тямущо мовив Гокана.Маю дещо, саме те, що треба! Лише хтось із таких, як ти, може по-справжньому це оцінити. Давно чекало воно своєї миті на особливій полиці мого льоху. Бог Крішна якимсь чином зберіг його з незапамятних часів. Він дав його мені багато років тому, бо аж ніяк не залишився невдоволений своїм перебуванням тут. Зараз я це принесу.
Він уклонився й позадкував із зали.
Вернувся він із пляшкою. Ще й не побачивши папірця на ній, князь упізнав форму.
Бургундське!вигукнув він.
Достоту так,підтвердив Гокана.Давним-давно привезене із загиблої Земли.
Він понюхав напій і всміхнувся. Потім трохи налив у грушоподібний бокал і поставив його перед гостем.
Князь підняв його та вдихнув букет. Повільно відпив. Заплющив очі.
У залі запанувала тишаусі вшанували його насолоду.
Тоді він поставив бокал, і Гокана підлив туди ще продукту лози піно-нуар, виростити яку в цьому краї було неможливо.
Та князь не торкнувся бокала. Натомість повернувся до Гокани й запитав:
Хто найстаріший музика в цьому заїзді?
Отой, Манкара,мовив господар, показуючи на сивого чоловіка, який відпочивав за столиком у куточку.
Не тілом, а роками,уточнив князь.
А, тоді Делеякщо таки вважати його за музику. Каже, ніби колись ним був.
Деле?
Хлопець на стайні.
А, он як... Пошли по нього.
Гокана плеснув у долоні й наказав слузі, котрий зявився, піти на стайні, привести малого конюха до ладу й притягти його перед очі їдців.
Будь ласкав, не гай часу, щоб привести його до ладу,просто приведи сюди,мовив князь.
Потому він відкинувся й став чекати, заплющивши очі.
Коли конюх постав перед ним, князь запитав:
Скажи мені, Деле, яку музику ти граєш?
Ту, що більше не тішить слуху брамінів,відказав хлопець.
А інструмент який був?
Фортепіано.
На чомусь із цього зіграти зможеш?князь показав на інструменти, що саме стояли без діла на підставочці при стіні.
Хлопець зиркнув туди, схиливши голову набік.
Гадаю, із флейтою впорався б, якби мусив.
Вальси знаєш?
Так.
Зіграєш «Голубий Дунай»?
Похмурий вираз хлопця зник, його замінила невпевненість. Він озирнувся на Гокану, і той кивнув.
Сіддгартхакнязь серед людей, один із Перших,ствердив господар.
«Голубий Дунай»? На котрійсь із цих флейт?
Якщо твоя ласка.
Хлопець знизав плечима.
Спробую. Давненько я вже не грав... Не суди суворо.
Він підійшов до інструментів і щось пробурмотів власнику вподобаної флейти. Той кивнув. Тоді хлопець підніс її до губ і видув кілька пробних нот. Призупинившись, повторив спробу, а тоді розвернувся.
Знову підняв інструмент і почав тремтливу вальсову мелодію. Слухаючи, князь посьорбував вино.
Коли виконавець зупинився віддихатись, князь показав йому, щоб музичив далі. Він виконував одну заборонену мелодію за одною, і лиця фахових музикантів фахово виражали зневагу, але кілька ніг під їхнім столиком повільно притупувало в такт музиці.
Кінець кінцем князь допив вино. До Магартхи наближався вечір. Князь жбурнув хлопцеві повний монет гаманець і навіть не глянув, як той, виходячи, плаче. Тоді звівся на ноги й потягнувся, прикриваючи позіхання долонею.
Я йду спочивати,мовив він підданим.Не програйте лишень своїх спадків, поки мене не буде.
Вони розреготалися й побажали йому доброї ночі, а самі замовили міцного трунку й солоного печива. Услід князеві донісся стукіт гральних костей.
Князь пішов рано, щоб устати вдосвіта. Він звелів слузі чатувати перед його дверима весь наступний день і не пускати нікого, кажучи, ніби пан нездужає.
Ще не розгорнулися перші квіти перед першими ранковими комахами, як князь уже вийшов із заїздуі бачив це тільки старезний зелений папуга. Вийшов він не в розшитих перлами едвабах, а в лахах, як завжди в таких випадках. Ніхто не сурмив перед ним у мушлі й не бив у барабанилише тиша провіщала його ходу тьмяними міськими вулицями. Вулиці ті були безлюдні, хіба що верталися з нічних викликів лікарі та повії. За ним увязався бродячий пес, який біг назирці крізь увесь діловий квартал аж до гавані.
Князь усівся на ящик при одному з пірсів. Ранок прийшов звільняти світ від темряви; князь дивився, як прибій рухає кораблі зі спущеними вітрилами, обплетені павутинням канатів, із вирізьбленими почварами або красунями на носі. Відвідуючи Магартху, він щоразу ненадовго заходив до порту.
Рожева парасолька ранку розгорнулася над скуйовдженим волоссям хмар, їдоками пронісся прохолодний вітерець. Птахи-сміттєїди з хрипкими криками здійнялися серед башт із вузькими вікнами-бійницями, а тоді заходилися пікірувати над водами затоки.
Він дивився, як виходить у море корабель, як наметоподібні парусинові крила злітають у височінь, де їх надимає солоне повітря. На решті суден, міцно втримуваних якорями, заворушилися вже залоги, готуючись завантажувати чи вивантажувати пахощі, корали, олію та всілякі тканини, а також метали, худобу, дерево й прянощі. Він дихав запахами торгівлі й дослухався до моряцької лайки. І від того, і від цього він був у захватіперше відгонило багатством, друге поєднувало в собі два інші головні предмети його зацікавленості, а саме теологію й анатомію.
Згодом він побалакав із чужоземним капітаном, що наглядав був, як вивантажують лантухи збіжжя, а тепер саме перепочивав у затінку ящиків.
Доброго ранку!привітався князь.Ні шторму тобі, ні скелі! Хай прихистять тебе боги й пошлють добрих купців на вантаж.
Той кивнув, усівся на ящик і заходився набивати невелику глиняну люльку.
Дякую, старигане!відказав він.Хоч молюсь я богам тих Храмів, що їх сам обираю, та благословення приймаю від усіх і кожного. Благословення ніколи не завадить, а надто мореплавцеві.
Тяжка мандрівка була?
Могла б бути й тяжча. Ота димна морська гора, Ніррітіна Гармата, знову стріляє в небо.
А, то ти приплив із південного заходу!
Так. Із Чатістану, з Іспара-при-Морі. Вітри цієї пори року добрі, але саме тому вони й порозносили попіл із Гармати значно далі, ніж хтось міг би собі уявити. Шість днів валив на нас цей чорний сніг, а ще нас переслідував сморід підземного царства, від якого харчі й вода псуються, очі сльозяться, а горлянку дере. Коли ми нарешті втекли, то принесли багато жертв подяки. Бачиш, як забруднилися борти? А бачив би ти вітрилачорнісінькі, наче волосся в Ратрі!
Князь подався вперед, щоб ліпше роздивитися судно.
Але ж води не були надто збурені?спитав він.
Моряк покрутив головою.
Біля Солоного Острова перегукнулись ми з крейсером і довідались, що акурат на шість днів спізнилися до найгіршого виверження. Тоді Гармата палила хмари та здіймала величезні хвилі. На крейсері точно знали про два потоплені кораблі, але, можливо, був і третій,моряк відхилився, покурюючи люльку.Тож я й кажу: мореплавцеві благословення ніколи не завадить.
Я от шукаю одного морехідця. Капітана. Звуть його Ян Ольвеґґабо, може, він тепер відомий як Олваґґа. Знаєш такого?
Знав. Але він давно вже в море не ходить.
Он як? І що ж із ним сталося?
Моряк повернув голову, уважно вивчаючи співрозмовника.
А ти хто такий, що питаєш?зрештою поцікавився він.
Мене звуть Сем. Янмій дуже давній приятель.
Дуже давнійце ж відколи?
Багато-багато років тому, в іншому місці, я знав його як капітана корабля, що по цих океанах не ходив.
Моряк раптом нахилився, підібрав якусь деревинку й пошпурив нею в пса, що саме оббіг палю з протилежного боку пірса. Тварина дзявкнула й помчала ховатися до складів. Це був той самий пес, котрий тюпав за князем від Гоканиного заїзду.
Стережися бісових псів!мовив капітан.Є собаки одні, є другі, а є треті. А в цьому порту будь-якого слід гнати подалі.
Тоді він знову глянув на бесідника, немов оцінюючи.
На пальцях твоїх,показав він на них люлькою,недавно було багато перснів. Від них позалишалися сліди.
Сем глянув на руки й осміхнувся.
А від твого ока, моряче, ніщо не сховається. Тож я визнаю очевидне. Нещодавно я носив персні.
Отож ти, як ті пси, не той, ким здаєшся, і прийшов розпитати за Олваґґу, назвавши його найдавніше імя. А твоє імя, кажеш, Сем. Ти часом не один із Перших?
Сем не відповів одразу, натомість роздивлявся моряка, буцім чекав, що той скаже ще щось.
Либонь, збагнувши це, капітан додав:
Олваґґа, знаю, належав до Перших, хоч ніколи про це й не казав. Чи й сам ти з Перших, чи ти з кармовладців, тобі це однак відомо. Тож мої слова його не викажуть. А все ж таки бажаю дізнатися, до друга говорю чи до ворога.
Сем нахмурився.
Ян ніколи не славився хистом заводити ворогів. А ти говориш так, ніби тепер він їх маєсеред тих, кого ти назвав кармовладцями.
Мореплавець і далі не спускав з нього очей.
Ти не з кармовладців,врешті мовив він,і ти здалеку.
Маєш рацію,підтвердив Сем,але скажи-но, як ти це знаєш?
По-перше,почав моряк,ти старий. Якийсь кармовладець теж міг би носити старе тіло, але не став бипринаймні не охочіше, ніж довго пробув би собакою. Він надто боявся б умерти наглою справжньою смертю, як це буває зі старими. Тож він не пробув би в такому тілі аж стільки, щоб на пальцях зосталися такі глибокі сліди від перснів. У багатих тіла ніколи не відбирають. Якщо їм відмовили в переродженні, вони доживають віку сповна. Якби хтось такий сконав не по-природному, кармовладцям міг би загрожувати збройний заколот його прибічників. Тож такого тіла, як у тебе, цим способом не здобути. А в тіла з життєдайних баків не було б слідів на пальцях. Отже,підсумував він,я вважаю, що тиможновладець, але не кармовладець. Якщо ти віддавна знаєш Олваґґу, то ти, як і він, з Перваків. А з того, що ти прагнеш дізнатися, я висновую, що ти здалеку. Був би ти з Магартхи, то знав би за кармовладців, а знаючи за кармовладців, знав би, чому Олваґґа не може ходити в море.