Тут шинок. Або замовляй щось, або геть звідси, буркнув бульдог, доводячи, що може говорити.
Торговець сягнув до кишені й, не знайшовши там жодного пфеніга, повернув до виходу.
Гей-но! пожвавішав Мокк. Я цього пана запрошую. Будь ласка, ще по ялівцівці.
Торговець скинув пальто, поставив коробку на підлозі й підсів до Мокка. Бармен виконав свій обовязок. За мить по чарках залишилися хіба що мокрі сліди на псевдомармуровій стільниці.
Це й справді чудові ножі,торговець повернувся до перерваної теми. Ними можна швидко й добре порізати цибулю, хліб і ковбасу, а також, тут чоловік змовницьки підморгнув Моккові,пошаткувати тещу на дрібні кавалки!
Ніхто не засміявся, навіть сам жартівник. Мокк заплатив ще за дві чарки й нахилився до свого сусіда.
Нічого я у вас не куплю. Ви мені розкажіть, як ваша торгівля, як до вас ставляться люди й таке інше. Я письменник, і мене цікавлять різні історії.Мокк говорив правду, бо й справді занотовував характеристики осіб, з якими часто зустрічався. Не один мешканець Бреслау дорого заплатив би за інформацію з Моккового «життєпису славетних людей».
Я розповім вам історію, як ці ножі крають залізо, торговець не на жарт захопився.
Але ж ніхто не різатиме ними заліза, гаркнув люто бармен. Навіщо комусь такі ножі?! Приходять, зарази, впихають усілякий непотріб. Твоє щастя, що цей пан тебе запросив, бо в мене ти давно б дістав копняка під зад.
Торговець спохмурнів. Мокк підвівся, одягнувся й підійшов до бармена.
А я кажу, що такі ножі вам можуть знадобитися, сказав він.
Продавець ножів аж почервонів від задоволення.
Це ще навіщо? запитав спантеличений бармен.
Ними можна зробити харакірі,і бачачи, що бармен не зрозумів, докинув, або вичистити бруд з-під нігтів.
Привітний бульдог перестав бути привітним.
Ще менш привітною була погода. Сильний вітер шарпав будки екіпажів, що стояли на Вахт-пляц, і шмагав по них дощем зі снігом. Притримуючи капелюха, Мокк ускочив до екіпажа й звелів їхати на Редіґер-пляц, 2. Візник послинив олівця й повільно записав адресу в брудному зошиті. Тоді натяг на голову старомодного циліндра і вйокнув на коня. Мокк відчував, що настав той момент, коли алкоголь стає найбільш підступним, людина аж не тямиться від ейфорії, водночас почуваючись тверезою, думає чітко, не белькоче і не хитається. Налий-но собі ще, підказує демон. Мокк помітив у кутку екіпажа троянду на короткому стеблі. Нахилився по неї і наче скамянів: то була чайна, ледь привяла троянда. Тоді роззирнувся навколо в пошуках аркушика з написом «Ніколи більше, Ебергард». Не знайшовши нічого, Мокк по-дружньому поплескав візника по плечу.
Гей, пане, гарно тут у вашому екіпажі. Навіть квіти є.
Візник щось відповів, але його слова заглушив вітер і трамвай, що сунув гомінкою вулицею біля Фрайбурзького вокзалу. На подив візника, Мокк сів біля нього.
Ви завжди так прикрашаєте квітами екіпаж? белькотів він, удаючи пянішого, аніж був насправді.Мені це подобається, я гарно заплачу за таку їзду.
Я сьогодні віз двох клієнток з кошиком тих троянд. Одна, значить, випала, гречно відповів візник.
Зупини-но цю буду, Мокк тицьнув своє посвідчення під ніс здивованому візникові. Екіпаж звернув праворуч, перекриваючи вїзд на внутрішнє подвіря вокзальних приміщень на Зібенгуфенер-штрасе. Звідки й куди ти віз цих жінок? Мокк зовсім протверезів і почав розпитувати.
У район Борк. А звідки? Авжеж звідти, куди ми їдемоз Редіґер-пляц.
Точну адресу маєш?
Так. Мені треба звітувати перед шефом, візник витяг брудного зошита й слинячи пальці, змагався з листками, що їх шарпав вітер. Атож, Айхен-алеє, район Борк.
Як виглядали ці жінки? Мокк швидко записував адресу до нотатника.
Одна чорнява, друга білявка. У вуальках. Файні кобіти.
Бреслау,
понеділок 28 листопада,
шоста година пополудні
Мокка розбудили радісні дитячі вигуки. Він засвітив торшер біля ліжка. Протер очі, пригладив волосся й озирнувся по спальні наче в пошуках дітей, які порушили його неспокійний сон після жирного, ситного обіду. Глянув у темне вікно: сипав перший сніг, який немов заохочував дітей погратися на майданчику єврейської народної школи. Зачувши голос Софі, Мокк скинув пікейну хатню куртку, сірі грубі вовняні брюки і знову вдягнув костюм і краватку та шкіряні туфлі, що блищали від крему. Тоді придивився в дзеркалі до свого обличчя із двоповерховими зморшками під очима й сягнув по кухоль з нецукрованою мятою, яка, за словами Адальберта, була найкращими ліками від похмілля. Освіжив привялі щоки одеколоном і з кухлем у руках вийшов до передпокою, де зіштовхнувся з Мартою, яка несла тацю з кавовим сервізом. Мокк пішов за служницею до вітальні. Софі в блакитній сукні сиділа біля столу. Її майже біле волосся, всупереч моді, сягало до плечей, і було таким густим, що для того, аби перевязати його стрічкою, треба було докласти чимало зусиль. Невеликі зелені очі надавали її обличчю рішучого й ледь іронічного виразу. «Очі шльондри», подумав Мокк, коли його вперше представили їй на карнавалі в Сілезькому Регентстві три роки тому. Тоді він насилу примусив себе відірвати погляд від її повних грудей. Зараз у Софі були очі змученої жінки, стомленої і розчарованої. Синець навколо одного з них був трохи темнішим, аніж світлі плями голубих тіней для повік. Мокк стояв у дверях і намагався не дивитися на її обличчя. Споглядав вроджену вишуканість її рухівколи вона граційно нахиляла молочник, дивуючись, як молоко руйнує чорний колір кави, коли граційно підносила до вуст філіжанку, коли з ледь помітним нетерпінням крутила ручку радіо, шукаючи в ефірі улюбленого Бетховена. Мокк сів біля столу й пильно глянув на Софі.
Більше ніколи, промовив чітко. Пробач.
Ніколи більшечого? Софі поволі провела вказівним пальцем туди-сюди по вушку молочника. Ніколи більшечого? Пияцтва? Насильства? Намагання зґвалтувати? Вдавання перед братом справжнього чоловіка, який командує власною дружиною?
Так. Ніколи більше цього всього, щоб не дивитися на Софі, Мокк розглядав картину, яку він подарував дружині на день народження, коли їй виповнилося двадцять чотири. Це був делікатний пейзаж Еуґена Спіро, із присвятою митця: «Всього найкращого меланхолійній Софі».
Тобі сорок чотири роки. Ти гадаєш, що можеш змінитися? у погляді Софі не було й сліду меланхолії.
Ми ніколи не змінимося, якщо житимемо самі, удвох, Мокк був радий, що Софі взагалі з ним розмовляє. Налив собі мяти й сягнув до буфета, витяг звідти скриньку із сандалового дерева. Металічний брязкіт щипчиків для обтинання сигар і шерхіт сірника. Мокк намагався мятою й ароматним димом сигари від Пшедецького прогнати останні прояви похмілля. Ми обоє змінимося, коли нас стане троє, коли ти нарешті народиш дитину.
Я від початку нашого шлюбу мрію про дитину, Софі провела пальцем по носику молочника. Потім встала і, злегка зітхнувши, притулилася до пічки. Мокк підійшов до неї й упав навколішки. Притис голову до її живота й прошепотів: «Віддаватимешся мені щоночі й зачнеш. Побачиш, щоночі». Софі не відповіла на його обійми. Мокк відчув, як її живіт здригається. Підвівся й поглянув Софі в очі, які від сміху стали ще меншими, аніж завжди.
Навіть якщо ти питимеш м'яту цистернами, ти не зможеш щоночі мною оволодівати, Софі витирала сльози сміху з підбитого ока.
А що, мята добре діє на чоловічу силу? спитав.
Та начебто, Софі все ще сміялася.
Мокк повернувся до своєї сигари. Широке кільце диму спустилося на пухнастий килим.
Звідки ти знаєш? спитав раптово.
Десь читала, Софі перестала сміятися.
Де?
У якійсь книжці з твоєї бібліотеки.
Може, то був Ґален? Мокк, якому не судилося стати філологом-класиком, мав майже всі видання античних авторів.
Не пригадую.
Напевно, це була книга Ґалена.
Можливо, Софі сіла й крутила чашкою на блюдечку. У її очах зблиснув гнів. Що ти собі дозволяєш? Не досить того, що ти знущаєшся з мене фізично, то ще й намагаєшся мучити психічно?
Пробач, голос Мокка став покірним. Я просто хотів покласти край будь-яким непорозумінням. Де ти сьогодні була?