Це я.
Вибачте, будь ласка, яВасиль Васильович, лікар. У нашому відділенні лікувалася Ваша мама. Мені потрібно поговорити з Вами.
Говоріть.
Ні, не по телефону. Може, зустрінемося з Вами де-небудь? Це дуже важливо.
Важливо? Її вже немає, тому все інше не важливе.
Ось із цього приводу я б і хотів з Вами поговорити.
Вона зробила довгу паузу. Я її розумів і мовчки співчував.
Ну, добре, нарешті вимовила вона, мені о сімнадцятій годині сина забирати з садочка, зустрінемося за півгодини біля магазину «Каштан», там лавки є. Знаєте, де це?
Так, звичайно.
А як я Вас упізнаю?
Тут черга робити паузу настала за мною, тому що найвидатнішою моєю рисою, тобто такою, яка помітно видається, були, безумовно, вуха.
Ну, я високий, в окулярах, пустився я манівцями, буду у світлих джинсах, з дипломатом.
Гаразд, тоді до зустрічі.
До «Каштана» я дістався швидко, хвилин за двадцять, якраз підвернулася попутна маршрутка, але жінка мене вже очікувала сидячи на лавці. Що це саме вона, я навіть не сумнівався. Така ж щупленька, як і в матері, фігурка. На ній було темне щільне плаття, попри досить-таки теплий серпень, а на головічорна хустка. Коли я підійшов, вона піднялася.
ВиВасиль Васильович?
Так, а Вас як звуть?
Ніна.
А по батькові, вибачте?
Вона подивилася на мене і, мабуть, зрозумівши, що незважаючи на мою лікарську посаду, я все-таки досить молодий, додала:
Іванівна.
Ми сіли.
Ніно Іванівно, я Вашу маму не лікував. Її вів Ігор Петрович.
Вона закивала головою.
Так, я знаю.
Я це кажу не для виправдання. Просто вона приходила до мене того дня, розповідала про себе. Говорила, що не ладила з Вашим чоловіком, що це він поклав її в лікарню. Розкажіть про це.
Вона підняла на мене очі, повні сліз.
А навіщо це тепер? Зараз удома спокійно, тихо Мертва тиша.
Пробачте, Ніно Іванівно, Вам важко говорити про це, але вона просила мене їй допомогти. І я хочу в цьому розібратися. Чому Ви відмовилися від розтину?
Цим чоловік займався. Та я і сама не хотіла, щоб її різали. Кажуть, там голову пиляють. Це правда?
Загалом, так. Але ж це вже не людина, вірніше Це потрібно для уточнення діагнозу.
А що уточнювати? вона замислилася. Серце у неї було слабке, підірване. Все за мене з Микиткою хвилювалася. А ось з Віктором дійсно не ладила.
Ну а в чому була причина їхніх чвар?
Ніна Іванівна подивилася на мене. Вона була старшою, і мала сімейний досвід.
Мама абсолютно не сприймала його спосіб життя. У них, як вона говорила, були різні погляди на людські цінності. Та й він обтяжувався життям приймака.
Чому ж Ви тоді не роз'їхалися?
Мені маму жаль було залишати одну, хвору. А Віктор заощаджував гроші на пристойну квартиру, щоб була в центрі міста. Він непоганий чоловік, але, звичайно, жорсткий, любить, щоб все було так, як він хоче. Час зараз такий, слабкому важко виживати. Він не місцевий, з села. Говорить: «Не хочу більше в злиднях жити!».
А чим він займається?
Бізнесом. У якійсь фірмі. Хто зараз що-небудь розбере? Десь щось купити, потім дорожче продати.
Це він маму в лікарню поклав?
Так, сказав, що у нього є знайомий лікар.
А хто, він не говорив?
Не знаю. Я тільки чула одного разу, як він сказав по телефону: «Добре, докторе, як ми й домовилися».
Було вже близько п'ятої години пополудні, вона почала збиратися.
Спасибі Вам, Ніно Іванівно, що погодилися поговорити зі мною. І знаєте що, не розповідайте чоловікові про нашу зустріч, щоб його зайвий раз не дратувати, добре?
Добре, вона піднялася і повільно пішла, згинаючись під вагою свого горя.
* * *
«Отже, що ми маємо? роздумував я, лежачи на ліжку в гуртожитку. Віра Сергіївна була не в ладах зі своїм зятем. Цілком імовірно, що той хотів позбутися її. Але як і де? Бабця-то, напевно, й з дому не виходила. Гарний привідпокласти її в лікарню, а там Ця його двозначна фраза: «Докторе, як ми і домовилися,»про що? Про ефективне лікування тещі? Навряд чи. Старенька в це не вірила. Далі. Хто цей таємничий доктор? Та ні! А як же заповідь: «Не нашкодь!»? від обурення я навіть сів на ліжку. Такого не може бути!»але факт був фактом, його не заперечиш.
Історію її хвороби мені потім усе-таки вдалося проглянути. Там чітко були розписані й стадії кризу, й етапи лікування. Все правильно. Звичайно, і повинно бути написано правильно. А раптом робили не те, що потрібно, або не робили того, що потрібно? Але хто міг на таке піти?
В одному детективі мені запам'яталася фраза знаменитого сищика: «Я отримую гроші за те, що підозрюю тих, кого ні в чому запідозрити не можна». Отже, будемо підозрювати всіх. Хто у нас є з лікарів? ЗавідувачВіктор Тихонович, Ігор Петрович, я, ну себе я відразу викреслюю. Надію Миколаївну теж, вонажінка, а мова йшла про чоловіка. Хоча смерть настала саме на її чергуванні. Та й звернутися «докторе» можна і до жінки-лікаря! Ні, як підозрювати всіх, так усіх. Почнемо, мабуть, з Ігоря, з ним я більше спілкуюся, адже це була саме його хвора. Вирішено: збираю досьє на наших лікарів.
РОЗДІЛ 5
Слушна нагода трапилася вже наступного дня. Після роботи Ігор, виходячи зі мною з лікарні, запитав:
Чим плануєш сьогодні займатися?
Не знаю, особливих планів немає.
Тоді гайда пива поп'ємо. З рибкою, а? і, помітивши, що я знітився, поспіхом додав:Я пригощаю. Почнеш зароблятирозрахуємося.
Взагалі-то, пива я не люблю, воно гірке якесь, та і пити його треба багато. Але якщо перетерпіти, то потім настає приємне сп'яніння. Головнене переборщити. Гіркий досвід з цього вже був, на жаль, у моєму житті. Але це була непогана можливість поспілкуватися з Ігорем у невимушеній обстановці, промацати його, як говорять детективи, і я погодився.
Ми розмістилися за виносним столиком біля кафе. Ігор узяв по келиху світлого пива, трохи сушеної риби. Він закурив сигаретку. Запропонував мені, а я ж не палю. Відпивши відразу півкелиха, мій колега відкинувся на стільці і, затягнувшись димом, задоволений, вимовив:
Як добре!
Я погодився.
Ти знаєш, почав він застільну бесіду, на роботіхворі, хворі Здається, весь світ хворий: того нудить, того судомить. У гості до кого-небудь прийдеш, як дізнаються, що ти лікар, відбою від скаржників немає. То печінка у них болить, то тиск скаче! Тампече, тамтече. Амбулаторний прийом. Я вже пробував відбуватися жартами. Скаржаться: «Голова крутиться!». Запитую: «У який бік?». Одні губляться, а деякі, щось там прикинувши, відповідають: «У правий». «А ви в лівий бік крутіть, кажу, вона і врівноважиться». А як хочеться іноді вирватися абикуди від проблем, від болячок, подивитися на світ здоровими очима. Адже, дійсно, добре! Сонце світить, небо блакитне, дівчата симпатичні ходять! він підморгнув мені по-свійському. А? Як у тебе на особистому фронті? Он хоч би Вікторія у нашому відділенні. Гарненька, жвавенька та розумненька. І нерозпанькана ніби.
Я мовчки цідив пиво. Коли п'єш, можна не відповідати. Та він не став мені більше дошкуляти.
Слухай, а поїхали зараз до мене. Дружина вже повинна прийти зі школи. Наталка буде рада.
Вона що у тебе, ще школярка?!
Ні, вчителька.
Чинити опір було марно, і ми, допивши по другому келиху, відправилися до Ігоря додому. Він жив у старій «хрущовці»облупленій п'ятиповерхівці з брудним під'їздом, без ліфта. Ми піднялися на четвертий поверх. Двері відчинила миловидна молода жінка у квітчастому домашньому халаті. Чорнява, кароока, з короткою стрижкою.