У гуртожитку будильники не потрібні. Тут життя розпочинається рано. І якщо тебе не розбудять грюкання дверей, човгання незліченних ніг, дзенькання посуду і гучні голоси, то вже, напевно, піднімуть звуки і запахи картоплі чи яєчні, що смажаться, аромати запашного чаю або кави. Отже, будильник, дбайливо куплений мені матусею, хоча і задзвенів сьогодні, як і завжди, вчасно, викликав у мене не почуття заслуженої подяки, а швидше відчуття прикрої непотрібності. Я давно вже не спав. Швидко заткнувши йому рота долонею, я продовжував лежати в ліжку. З голови не виходила розмова із однією немолодою хворою.
Вчора насамкінець робочого дня, коли я був в ординаторській один, у двері хтось боязко постукав.
Зайдіть!
Двері прочинилися, і в отворі з'явилася худорлява жіноча постать у запраному лікарняному халаті.
Можна до Вас, Василю Васильовичу?
Так, заходьте, будь ласка.
Вона підійшла ближче. Обличчя її було напружене, але не від хворобливого страждання, а швидше від якогось внутрішнього неспокою.
У Вас знайдеться трохи часу, щоб поговорити зі мною?
Вам, напевно, потрібно звернутися до Ігоря Петровича, він веде Вашу палату.
Ні, я хочу поговорити саме з Вами, Василю Васильовичу, можна?
Так, звичайно. Сідайте, будь ласка.
Вона автоматично сіла на краєчок стільця навпроти мене і почала, мабуть, заздалегідь підготовлену промову.
Чому я вирішила звернутися саме до Вас? Ви тут людина нова, молода і, бачу, сумлінна, незіпсована. Я не така вже й стара, як здаюся вам, молодим. Мені тільки шістдесят три. І здоров'я хоч і розхитане, але ще міцне. А тут я за наполяганням свого зятя. Ну та все по порядку. Живу я з дочкою та її чоловіком. Він у нас крутий, як зараз говорять. Не знаю, чим він займаєтьсякрутиться, як дочка пояснює, бо гроші у нього водяться. А мені він відразу не сподобався. Я й дочці казала, нехороший він. А вона: «Ну що ти, мамо, ти його зовсім не знаєш!». Загалом, не ладимо ми. А останнім часом зовсім залякав її, вона боїться і слово проти сказати. Я заступалася, знервувалася вся. Кілька разів «швидку» викликали, напади були. А зараз він щось дуже ласкавим став, у лікарню лягти умовлявсерце підлікувати. Та й донька підключилася. Мовляв, відпочинете один від одного. Але щось мені від цього лікування гірше стає. Напади почастішали, і сили спливають.
Ну що Ви! не витримав я. Це Вам не від ліків зле, просто вони неефективно діють, тому що Ви вся у своїх проблемах, у своїй хворобі, постійно думаєте про неї, накручуєте себе.
Я схопився, підійшов до шафи з історіями хвороб.
Як Ваше прізвище?
Пономаренко Віра Сергіївна.
Я узяв її історію хвороби, погортав.
Ось, лікування правильне, адекватне Вашому стану, Вашій хворобі. А Ігор Петровичдосвідчений, грамотний лікар.
Вона спокійно перечекала мою загалом обурену тираду і попросила:
Василю Васильовичу, а можна перейти у Вашу палату?
Я оторопів.
Ну, я не знаю. Треба із завідувачем погодити. Та й Ігор Петрович
Я взавтра з Віктором Тихоновичем переговорю. Аби тільки Ви погодилися.
Та я в принципі не заперечую
От і добре. Дякую Вам.
Вона подивилася на мене, і обличчя її розгладилося від теплої посмішки. Віра Сергіївна вийшла, прикривши за собою двері.
Відчуття якоїсь незручності не полишало мене до кінця дня. Поділитися і порадитися вже не було з ким, і я був змушений перетравлювати це в собі. Ніяково було перед Ігорем через те, що його хвора хоче лікуватися у мене, та й майбутня бесіда із завідувачем з цього питання не викликала у мене, чесно кажучи, відчуття радісного очікування. Камінь на душі не дав мені спокійно спати й уночі. Верзлося щось тягучо-важке, неприємне. Але ранок справді мудріший за вечір. «Нічого, подумав я, вона сказала, що сама переговорить з Віктором Тихоновичем, то хай він і вирішує, я тут до чого? А то понавигадувала собі жахів! Мало не вбити її тут збираються!». З цією щасливою думкою я зіскочив з ліжка і почав збиратися на роботу.
Ранкова п'ятихвилинка була в кабінеті завідувача. Віктор Тихонович сидів за своїм робочим столом, а його підлегліна стільцях уздовж стін. Ігор, не підозрюючи ніякої каверзи, звично мені посміхався, ми з ним перекинулися навіть декількома незначними вранішніми фразами. Надія ж Миколаївна відбула нічне чергування, тому обличчя мала пом'яте, хоча й підфарбоване. На п'ятихвилинці були також і середні медпрацівники: нічні медсестриПоліна Аркадіївна (огрядна, трохи похмура жінка років п'ятдесяти) та моложава струнка Валентина; а також медсестри, що заступали на зміну. Обидвімолоді, симпатичні. Одна з них була струнка і спритнаВікторія, а іншаповненька, повільнаСвітлана. Мені більше сподобалась Вікторія.
Старша медсестра відділення Людмила Миколаївна на п'ятихвилинках завжди стояла біля дверей з розгорнутим журналом, у якому містилися всі необхідні відомості. Це була жінка застиглого віку з симпатичним, вдало підмальованим обличчям. Суворо стиснуті губи й окуляри в золотій оправі робили її, не дивлячись на медичну уніформу, більше схожою на вчительку, на класну пані, що, може, так і було за самою суттю.
Ну що? Почнемо, мабуть, закінчивши розглядати якісь папери у себе на столі, сказав завідувач, і гамір у кабінеті вщух. Надіє Миколаївно, доповідайте.
Хвора в палаті 12а померла.
Цього разу Віктор Тихонович відреагував спокійно.
З чим лежала?
Ішемічна хвороба серця. Коронарна недостатність.
У грудях моїх щось йокнуло і стиснулося від недоброго передчуття. Несподівано для всіх і самого себе я вигукнув:
Як прізвище хворої?!
Всі поглянули до мене. Надія Миколаївна тоном досвідченого медика, що бачив не одну смерть, сказала:
Не переживайте так, Василю Васильовичу, це не Ваша хвора, і, витримавши нестерпно довгу для мене паузу, додала:ПОНОМАРЕНКО ВІРА СЕРГІЇВНА.
РОЗДІЛ 4
Після п'ятихвилинки я відразу ж підійшов до Риндіної.
Надіє Миколаївно, як вона померла?
Лікар після нічного чергування, тим більше важкого і безсонного, була роздратована. Затримуватися у відділенні вона особливого бажання не виявляла. Але все таки пояснила:
Їй ще звечора стало зле. Я її перевела в палату інтенсивної терапії 12а. Що тільки не кололикупірувати криз не вдалося. Дихали, качалибезрезультатно А що Ви за неї так переживаєте? Знайома чи що?
Та ні. Я з нею вчора розмовляв.
Риндіна посміхнулася моїй наївності.
Ми зі всіма розмовляємо, але, на жаль, вони все одно можуть померти.
Ігор Петрович теж спокійно (принаймні зовні) поставився до цієї події.
Розумієш, говорив він мені,ми працюємо у такій сфері, де хворі вмирали і вмиратимуть. На перших порах це, звичайно, шокує, але потім не те що звикаєшхіба до смерті можна звикнути? а ставишся до цього спокійніше, чи що.
Але ж вона відчувала себе добре, я бачив її!
І я бачив. Ну й що? Розвинувся кризі ми її втратили, як говорять зараз у кіно. Хіба це від нас залежить за великим рахунком? Я знав багато хворихмолодих, міцних, яким що ми тільки не робили, а нічого не допомагало. А були важкі хворі, хроніки, які повільно, але упевнено виповзали з критичного стану. Від чого це залежить? Від організму, від природи, від Бога? Як хочеш, так і розумій. Наше завданнявиштовхнути хворого з ями хвороби, а далі організм повинен справлятися сам. Ось ти обурений смертю як фактом. Так роби все можливе, щоб уникнути її. На те ти й лікар.
Усе так. І мають рацію, напевно, мої колеги, але щось бентежило мене в усій цій історії. Перед очима стояло напружене обличчя покійної нині Віри Сергіївни та її погляд, що благав мене про захист.
«Треба буде переговорити з її донькою! промайнула розумна думка. Та й до палати 12а уважніше придивитися».
Я відразу заспокоївся і відчув себе упевнено. Зі мною завжди так буває, коли я знаю, що конкретно треба робити.
* * *
Дізнатися номер телефону дочки Пономаренко взагалі-то не склало великих труднощів, адже вони жили разом. На мій дзвінок відповів утомлений, а вірнішезнесилений голос:
Так.
Це квартира Пономаренко?
Що? А, так.
А можна покликати до телефону дочку Пономаренко Віри Сергіївни?