За іншим столом, одному з двох біля стіни зліва, сидів молодий чоловік років тридцяти з приємною посмішкою на обличчі. Темне волосся акуратно зачесане назад. Під халатомбіла сорочка з чорною краваткою.
Наша поява перервала їхню бесіду.
Доброго ранку, сказав Віктор Тихонович. І ми утрьох, в один голос, побажали йому того ж. Дозвольте представити вам нашого нового співробітника Василя Васильовича е-е-е завідувач зробив невеличку паузу, мигцем глянувши на мої руки, і відступив на безпечну відстань. Він з нами працюватиме. А цеНадія Миколаївна Риндіна й Ігор Петрович Вербовий.
Я кивнув головою, в думках дякуючи лікарю за те, що він не подав мені руки (ми розташовувались все-таки далекувато один від одного). Не вистачало мені погрому ще й в ординаторській.
Віктор Тихонович вирішив, що з офіційною частиною покінчено, і відразу перейшов до повсякденних справ.
Надіє Миколаївно, як пройшло чергування?
Хвора з палати 12а померла.
Що, знову?
Ні, вона перший раз померла.
Я кажу, знову палата 12а? З яким діагнозом лежала померла?
Гіпертонічна хвороба другої стадії. Стан погіршився, її перевели в палату 12а, я Вам доповідала. А сьогодні вночі був гіпертонічний криз. Врятувати не вдалося.
Документи оформили?
Так, все як годиться.
На розтин направили?
Хвора похилого віку, хронічна, родичі просять не розтинати. Думаю, головний підпише.
Що ще?
А так все нормально. Поступило троє хворих.
Добре, готуйтеся до обходу.
І завідувач вийшов. З обличчя лікарів відразу спала маска ділової офіційності, і вони зацікавлено втупилися у мене.
Ну, розповідайте, хто Ви і що Ви?
Викачавши з мене потрібну їм інформацію, вони трохи заспокоїлися. Ігор Петрович дружньо поплескав мене по спині:
Нічого, спрацюємося.
А Надія Миколаївна оглянула мене по-жіночому, оцінюючи, прикидаючи подумки, напевно, наскільки багато я не дотягую до її уявлення про справжнього чоловіка.
Щопонеділка у відділенні проводився обхід із завідувачем, і цей день був дійсно важким.
Хвилювалися лікарі, метушилися медсестри, наводили лад санітарки, гримаючи прибиральним інвентарем.
Віктор Тихонович у свіжому накрохмаленому халаті, з чорною змійкою фонендоскопа на шиї на чолі свити з лікарів і медсестер почав обхід ввіреного йому відділення. Лікар доповідав про хворого, його діагноз, перебіг хвороби, лікування. Завідувач іноді оглядав хворого, вносячи корективи до плану обстеження і лікування, частішепогоджувався з думкою колеги.
Як у Вас справи? запитав він у немолодого хворого, що скривив страждальну міну при появі медиків і тяжко, зі стогоном почав дихати.
Погано.
Що«погано»?
Все погано, дихати нічим.
Віктор Тихонович послухав декілька секунд його грудну клітку й упевнено сказав:
Ні, Вам краще, краще.
Погано, докторе.
Ні, що Ви? Краще, краще. Я ж бачу. Вам краще. На виписку його, Ігорю Петровичу, і перейшов до наступного хворого.
Приголомшений чоловік взагалі перестав дихати на якийсь час. Потім, зрозумівши, що його доля вирішена остаточно, улігся зручніше і спокійно почав дихати.
А ось ці хворі,звернувся шеф до мене, будуть тепер під Вашим наглядом, Василю Васильовичу. Ну, що Ви скажете про цю хвору?
Мене кинуло в жар. Я схопив хвору жінку за руку в пошуках пульсу, але, окрім гучних ударів власного серця, нічого не почув.
Послухайте її,підказав завідувач.
Хвора підняла сорочку, а я гарячково тикав фонендоскопом у грудну клітку, намагаючись не дивитися на її ще молоді груди. І, незважаючи на те, що вона, допомагаючи мені, посилено дихала, я абсолютно нічого не чув. «Німа легеня!» «Ексудативний плеврит!»пульсували в голові страшні діагнози.
Голос шефа був спокійний:Василю Васильовичу, не хвилюйтеся. Вставте фонендоскоп у вуха. Так Вам буде зручніше.
РОЗДІЛ 2
За тиждень я вже відчував себе більш-менш упевнено на своїй роботі. Ігор Петрович, тобто Ігор (так він запропонував називати його в неробочий час), узяв наді мною шефство, і ми навіть подружилися. Він був старшим на вісім років, але тримався на рівних і ввів мене в курс усіх місцевих подій.
З шефом жити можна, говорив він мені в ординаторській, коли ми закінчили оформлювати історії хвороб після обходу. Головне, не забувай, що він начальник. А то він цього не любить. За нагоди, звичайно, може вгатити клізму по самівін подивився на мої вуха, але, побачивши, як я спалахнув, пожалів мене і додав:По самі ніздрі! Та я бачу, що ти не нахаба, тому з цим у тебе проблем не буде. А з хворими впораєшся, в медінституті чомусь же навчили. Хоча основне навчання буде тут. Запам'ятай, він усміхнувся, переходячи на жартівливий тон, дві речі можуть зіпсувати молодого неодруженого доктора: спирт і жінки.
Ні, мені цього не потрібно.
Не зарікайся. Краще вже відразу і потихеньку. А то такі, як ти, тишком-нишком, та як почнуть галабурдити, що просто дивом дивуєшся. Спирт тебе пити змусять, а жінки в нашому житті невідворотні, як світлі свята і сірі будні.
А Надія Миколаївна давно тут працює? тонко, як мені здалося, я перевів розмову в дещо іншу площину.
Та років десять вже, напевно.
Ну і як вона?
Взагалі-то вона непогана, але, як і всі жінки, непередбачувана. То добра, хоч до хворих прикладай, то невитримана, як після клізми. Хочу дати тобі пораду. З жінками поводься тільки чемно, тому що кожна друга з них або стерво, або відьма. Якщо їх образиш, обов'язково напаскудять, помстяться. А Надія, вонарозлучена. Живе з матір'ю і маленькою донькою. Такіначе чорна скринька з капканом усередині. Поживешпобачиш.
Надія ж Миколаївна у подібній ситуації, заклавши ногу за ногу, оголивши їх до верхньої третини стегна, в розкритому халаті, під яким були спідниця і кофтина, попихкуючи незмінною сигареткою і скрививши отруйно губи, чи то від гіркого диму, чи то від внутрішнього стану, наставляла мене зі своєї дзвіниці:
Тут Вам, Василю Васильовичу, не інститут, «двійку» потім не відпрацюєш. Як щось не такможуть і пикою об стіл. Як Вам, до речі, наші лікарі?
Нічого, нормально ставляться.
Ну-ну, осягайте, докторе, навчайтеся суворій правді життя. А Ігор Петрович що тут Вам про мене наспівав?
Так, у загальних рисах. Хвалив.
Вона подивилася на мене. Я зашарівся.
Вам, Василю Васильовичу, ще треба навчитися брехати жінкам. У житті це здорово допомагає. А втім, можливо, Ви й не навчитеся.
Я не брешу, сказав я і ще більше почервонів.
Ви молодий, Вас ще ліпитимуть. Але не дозволяйте нікому робити з себе млинця, закінчила вона серйозно.
Напевно, зовнішність у мене така, що привертає до себе увагу, бо всі при зустрічі зі мною вважають своїм обов'язком учити мене жити. І в мою голову через наївні вуха вливають цілі системи власного сприйняття навколишнього світу, на які вже чекають завали подібної інформації, від дикого коктейлю яких я гублюся і не знаю, що мені робити в конкретній ситуації.
Іноді до нас зазирав Вадим Миколайович, лікар приймального відділення. Було йому років тридцять п'ять. Жилавий, високий, він постійно сутуливсязовсім не цінував своєї чоловічої перевагизросту. Його чорнява із залисинами голова була непропорційно великою по відношенню до тонкої худої шиї з рухомим грубим кадиком. Ходив Вадим Миколайович широко розставляючи ноги, недаремно Ігор позаочі звав його Циркулем.
Приходив Вадим Миколайович поспілкуватися з нами, цікавився хворими, яких він оформлював до нас на лікування. Був Циркуль небагатослівним, але іноді (під настрій) розповідав цікаві історії про хворих. Мені запам'яталася одна.
Привозить «швидка» хвору. Я бачу: несуть на ношах бабусю, а зверху на ній похоронний вінок! О Господи! Говорю: «Колеги, це ж не морг!». А вони мені: «Бабуся ще жива!». Виявляється: йшла бабця на похорон своєї подруги, купила їй вінок, а по дорозі потрапила під машину. Ну, викликали «швидку». У бабціудари, рана. Треба в лікарню. А вінок куди? З бабцею, звичайно. А я думав, що вона вже заздалегідь підготувалася. Коли виписалася, то люди озиралися, бо йшла з лікарні з вінком.