Раптом барабанники змінили ритм. Їхні удари змусили Сета здригнутися: мовби чотири серця забилися в унісон, женучи кімнатою хвилі невидимої крові. Сетові господарі сиділи за окремими столами, адже жителі цивілізованіших королівств мали їх за дикунів. Їхня чорна шкіра була рясно поцяцькована червоними плямами. Здебільшого їх знали під імям паршенді, і вони доводилися ріднею покірнішим народам, відомим у більшості країн світу як паршмени. Дивина та й годі. Самі вони ніколи не називали себе паршендітак іменували їх алеті, і це слово можна було приблизно перекласти як «паршмени виду сапієнс». Але чомусь жодна зі сторін не вбачала в цьому образи.
Саме паршенді привели з собою музик. Спочатку світлоокі алеті сумнівалися, як розцінювати такий крок, адже для них барабани асоціювалися з музикою темноокої черні. Але вино швидко змусило їх забути про традиції та пристойність, і тепер алеті витанцьовували, нетямлячись від захвату.
Сет підвівся й потихеньку попрямував у потрібний йому закут кімнати. Гульба тривала вже довгонавіть король залишив гостей іще кілька годин тому. Але багато хто ще не нагульбанився. По дорозі йому довелося пройти повз Далінара Холіна, рідного брата короля, котрий у пяній знемозі завалився на невеличкий столик. Цей уже немолодий, але ще міцний чоловяга вперто відмахувався від тих, хто намагався спровадити його в ліжко. А де ж Джасна, донька короля? Елгокар, королівський син і спадкоємець трону, сидів за столом на помості та, з огляду на відсутність батька, перебрав на себе обовязки господаря. Він водночас вів розмову з двома співбесідниками: смаглявим азішем із дивною блідою плямою на щоці та якимось худорлявим чоловіком, на вигляд алетійцем, котрий раз по раз озирався через плече.
Горілчані брати престолонаслідника мало цікавили Сета. Він узагалі уникав його, намагаючись триматися ближче до стін, де сиділи барабанники. У повітрі довкола них зі свистом носилися музикузькикрихітні духи-спрени, які можуть прибирати подоби покручених прозорих стрічок. Коли Сет проходив повз музикантів, ті звернули на нього увагу. Незабаром вони залишать свято разом з іншими паршенді.
Вони не скидалися на ображених, не виглядали злими. Але водночас і збиралися порушити договір, який самі ж підписали всього кілька годин тому. У цьому не було ані найменшої логіки, проте Сет не ставив зайвих запитань.
Ближче до виходу із зали він пройшов уздовж плінтуса, інкрустованого кількома рядами блакитних вогників, що світилися рівним сяйвом. То були сапфіри, заряджені Буресвітлом. Яке блюзнірство! І як у жителів цих земель піднімалася рука використовувати таку святиню просто для освітлення? Ще й гірш од того: ходили чутки, ніби алетійські вчені впритул наблизилися до створення нових Сколкозбройців. Сет дуже сподівався, що то були звичайні хвастощі та намагання видати бажане за дійсне. Бо якби таке сталося, світ змінився б. Найвірогідніше, мешканці всіх країв, від далекої Тайлени й аж до гористого Джа Кеведу, навчали би своїх дітей алетійської.
Що правда, то правда: алеті були великим народом. Навіть крізь чад спяніння в них прозирала якась вроджена шляхетність. Їхні високі, статні чоловіки носили темні шовкові сюртуки, що застібалися не на грудях, а з боків та були майстерно розшиті золотом і сріблом. Кожен із них скидався на командувача у парадному мундирі.
Жінки мали ще імпозантніший вигляд. Вони носили пишні шовкові сукні, що облягали стан, а їхні яскраві кольори різко контрастували з темними тонами чоловічого одягу. Лівий рукав сукні обовязково був довший за правий і повністю вкривав руку. Алетійські уявлення про пристойність були доволі дивні.
Чорне, мовби воронове крило, волосся вгорі було зібране й заколоте шпильками, а нижче спадало або химерним плетивом кіс, або вільними пасмами. У нього нерідко вплітали золоті стрічки й інші прикраси, а також напоєне Буресвітлом коштовне каміння. І що тут скажешгарно! Так, нечестиво, але ж і красиво!
Бенкетна зала залишилася позаду. Одразу ж за нею Сет проминув двері, що вели до іншої зали, де тривала Гульба жебраків. Цього вимагав алетійський звичай: в окремій кімнаті накривалися столи, і найбідніші містяни пригощалися наїдками й напитками, що були незгірш від тих, якими частували королівських гостей. Якийсь чоловік із довгою чорною бородою, яку вже посріблила сивина, осів додолу просто на порозі, дурнувато всміхаючись. Сет не міг визначити, чи то від недоумкуватості, чи, може, й від вина.
«Ми з тобою бува не знайомі?»поцікавився жебрак, ледь ворушачи неслухняним язиком. Потому засміявся й забелькотів якусь тарабарщину, знову тягнучись до бурдюка з вином. Отже, все-таки пяний. Сет швидко пройшов повз нього і далі вздовж шеренги статуй, ще зображували Десятьох Вісників із прадавніх воринських вірувань: Джезерезе, Іші, Келек, Таленелат. Він перелічив усіх і раптом усвідомив, що їх лише девять. Як не крути, а однієї бракувало. Чому прибрали статую Шалаша? Усі знали, що король Ґавілар був ревним послідовником воринського культу. Дехто навіть сказав би, що аж надто ревним.
У цьому місці коридор повертав направо, по периметру огинаючи увінчаний куполом палац. Це був третій, королівський, поверх, стіни, стеля й підлога якого були змуровані зі скельного каменю. І тут блюзнірство! На камінь не годиться ступати ногами. Але що він міг удіяти? Він був Заблудлим і чинив так, як наказували господарі.
Сьогодні вони наказали йому вбратися в білеу широкі білі штани, підперезані мотузкою, і тонку сорочку з довгими рукавами та глибоким вирізом. Одягати вбивцю в біле було однією з традицій паршенді. І хоча Сет не запитував, господарі пояснили чому.
Біле додає відваги. Вбраний у біле не зливається з ніччю. Біле попереджає.
Адже якщо ти йдеш убивати людину, вона має право знати, що ти наближаєшся.
Сет повернув праворуч, пірнувши в коридор, який вів прямо до королівських покоїв. На стінах горіли смолоскипи, проте їхнє світло його не вдовольняло: так по-справжньому зголодніла людина навряд чи насититься ріденькою юшкою. Довкола танцювали вогнекузькисхожі на комах спрени, чиї крихітні тільця утворені самим лишень загуслим світлом. Факели були йому ні до чого. Він простягнув уже руку до капшука зі сферами, як раптом передумав, запримітивши попереду блакитні вогні: на стіні висіла пара світильників із Буресвітлом, усередині яких горіли сяючі сапфіри. Сет підійшов до однієї з них і простягнув руку, благально підставивши долоню під коштовний камінь, прихований за склом.
«Гей, ти!»долетів до нього окрик алетійською. На утворюваному коридорами перехресті стояло двоє вартових. Тієї ночі кількість охорони подвоїли, адже в Холінар навідалися дикуни. Так, тепер вони нібито було союзниками, але ж яка це непевна річсоюзи.
Конкретно цей, наприклад, не протримається навіть години.
Сет спокійно спостерігав, як двоє вартових наближалися до нього. З озброєння в них були лише списи: стражі не були світлоокими, а тому не мали права носити мечі. Однак їхні пофарбовані в червоне нагрудники були вигадливо оздобленітак само як і шоломи. Темноокі чи ні, але вони були іменитими громадянами й обіймали значні посади в рядах королівської варти.
Зупинившись за кілька кроків від нього, перший з охоронців махнув списом: «Геть звідси! Тобі тут не місце!». У нього була смаглява шкіра алетійця та ріденькі вуса, що обрамовували рот, спускалися вниз і там утворювали борідку.
Сет стояв, як укопаний.
«Ну?! повторив охоронець. Зі слухом погано?»
Сет зробив глибокий вдих, викликаючи Буресвітло. Воно хлинуло в нього, струменіючи з двох сапфірових світильників на стінах, немов і справді всотувалося разом із потоком вдихуваного повітря. Буресвітло бушувало в ньому, і в коридорі раптом стало темнішемовби на верхівці пагорба, яку вкрила тінь від хмарки, що набігла на сонце.
Сет відчував тепло Буресвітла, його шалненаче буря бур завирувала у його венах. Ця сила була життєдайною, але й небезпечною. Вона штовхала до дії. До руху. До бою.
Затамувавши подих, він щосили намагався не розплескати Світла. Та все одно відчував, як воно поступово полишає його. Буресвітло можна втримати на якийсь часщонайбільше на кілька хвилин. Воно просто витікало: адже людське тілоце занадто пориста ємність. Подейкували, начебто Спустошувачі могли втримувати його як завгодно довго. Та чи ж існували вони взагалі? Висновуючи з його покараннянічого подібного. Виходячи з його уявлень про честьвони не могли не існувати.