Навіщо ти це зробила? закричав він.
Кіт зістрибнув на землю і вигнувся дугою, люто зиркаючи на хлопця.
Бо твоя музика звучала саме так! відповіла Ґвендолен. Я не могла більше її терпіти ані секунди. Ходи сюди, котику!
Але Ґвендолен котові також не сподобалася. Він подряпав їй руку, яку вона до нього простягла. Ґвендолен у відповідь вдарила його. Кіт кинувся навтьоки, а Кет погнався за ним із криком:
Зупиніть його! Це моя скрипка! Зупиніть його!
Але кіт бігав прудкіше за Кета, і це поклало край його музикуванню.
Місіс Шарп настільки вразив цей вияв таланту Ґвендолен, що вона вийшла на подвіря, вилізла на стілець, і, перехилившись через паркан, розповіла усе містеру Ностраму. Ця історія швидко ширилася околицею й незабаром про неї знала кожна відьма і чаклун. Бо, як відомо, люди, що захоплюються однією справою, люблять обєднуватися. Коли Кет виходив із парадного входу будинку місіс Шарп та повертав праворуч по Ковент-стріт, він проминав будинок трьох Акредитованих відьом, двох чоловіків, що називали себе чаклунами, Провісника, Віщуна й Чоловіка, що вважав себе Чарівником. Повернувши ліворуч, Кет ішов біля помешкання з вивіскою «Навчаю чаклувати», де жив містер Генрі Нострам, оселю ворожки, будинок із написом «Закляття на усі випадки життя», дім Ясновидця й нарешті, крамничку містера Ларкінса. Навіть повітря на цій та прилеглих вулицях було насичене чаклунством. Усі маги справді щиро й по-дружньому цікавилися Ґвендолен. Історія з котом справила на них величезне враження. Скрипка (так його назвали) став їхнім улюбленцем, і попри свою погану вдачу нестачу в їжі не відчував ніколи. А Ґвендолен мешканці їхньої вулиці любили ще дужче. Містер Ларкінс дарував їй подарунки. Маг, який хотів стати чарівником, бородатий молодик щоразу виходив зі свого будинку їй назустріч, а інші чарівниці не шкодували для неї простих чарів. Ґвендолен ставилася до них зверхньо. «Вони вважають мене дитиною чи що? Я вже давно перестала займатися такими нісенітницями!» зазвичай казала вона, відкладаючи вбік черговий подарунок. Місіс Шарп, яка навпаки, була вдячна за будь-яку допомогу у відьмацтві, збирала їх і ховала. Кет кілька разів знаходив якісь усіма забуті закляття і не міг втриматися від спокуси їх випробувати. Він мріяв бути хоча б трохи таким талановитим, як Ґвендолен, і завжди сподівався, що якесь із цих заклять йому вдасться Але жодне не працювало. Навіть те, що перетворювало мідні ґудзики на золото (цього Кетові хотілося найбільше). Провісники майбутнього також обдаровували Ґвендолен. Вона одержала стару кришталеву кулю від Віщуна й пачку гральних карт від Ворожки. А Головний Провісник Майбутнього розповів їй, яка доля її чекає. Після розмови з ним Ґвендолен прийшла збуджена й осяйна. «Я стану знаменитою. Він сказав, що я зможу володарювати, якщо правильно візьмуся за цю справу», сказала вона Кетові. Хоч Кет не мав жодного сумніву, що Ґвендолен стане відомою, та не міг собі уявити, як вона правитиме світом, тому сказав:
Ти зможеш правити лише однією країною, і то якщо вийдеш заміж за короля. А правитель Велсу торік одружився.
Існують інші способи володарювати, тупий йолопе! відповіла Ґвендолен. Містер Нострам має кілька варіантів для досягнення моєї мети. Зрозумій, на цьому шляху безліч перешкод та труднощів. Я повинна подолати навіть занепад та зустріти могутнього Чорного Чужинця. Мої пальці заціпеніли, коли Провидець говорив, що я зможу володарювати, і я зрозуміла, що це правда!
Та-а-к, самовпевненості Ґвендолен, здавалося, не було меж! А наступного дня Ясновидиця міс Ларкінс покликала Кета до свого дому й запропонувала провістити його долю.
2
Те, що вона сказала, неабияк стривожило Кета. Міс Ларкінс, як Ви уже здогадались, була дочкою містера Ларкінса, власника крамниці мотлоху. Вона була молода, вродлива, з яскраво-рудим волоссям, яке збирала в акуратний хвостик на маківці, залишаючи поодинокі руді пасма, що тяглися до її сережок, немов сідала для папуг. Це була надзвичайно талановита провидиця й, поки не стала відомою історія про кота, улюблениця всього їхнього кварталу. Навіть його мати надсилала їй подарунки.
Кет знав, що міс Ларкінс пропонує провістити його майбутнє із заздрощів до Ґвендолен.
Ні, ні, дуже тобі дякую, сказав він, відступаючи від маленького столу міс Ларкінс, на якому було безліч предметів для пророкувань. Зі мною все гаразд. Я не хочу знати своє майбутнє.
Але міс Ларкінс підійшла й ухопила його за плечі. Кет пручався. У ніс вдарив запах парфумів, які аж кричали: «ФІАЛКИ!», її сережки важко теліпалися у вухах, а корсет сукні тріщав щоразу, коли вона робила наступний крок до нього.
Дурненький! сказала міс Ларкінс своїм густим мелодійним голосом. Я не зроблю тобі боляче. Я тільки хочу знати.
Але я не хочу, сказав Кет, не перестаючи пручатися.
Стій спокійно, сказала міс Ларкінс і спробувала зазирнути Кетові глибоко у вічі.
Кет швидко заплющив очі. Він опирався з усіх сил і, напевно, міг би уникнути цього, якби міс Ларкінс раптом не опанувало щось на кшталт трансу. Він відчув, що всі його рухи сковує якась невідома і дивна сила. Розплющивши очі, Кет побачив, що міс Ларкінс дивиться на нього тупим, невидющим поглядом. Вона тремтіла, а корсет її сукні тріщав, наче старі двері під потужним натиском вітру.
О, будь ласка, відпусти мене! попросив Кет.
Але схоже, міс Ларкінс його не чула. Тоді він ухопився за пальці, що стискали його плечі й спробував їх розчепити. Але намарно. Скорившись, він лише безпорадно дивився на невиразне обличчя міс Ларкінс. Вона відкрила рота, й звідти донісся зовсім інший голос. То був чоловічий голос, уривчастий і приємний.
Ти заспокоїв мене, хлопче, задоволено сказав він. У твоєму житті настав час великих змін. Та ти цього не зауважив. Чотири життя ти втратив, і у тебе залишилося всього пять! Будь уважнішим, адже тобі загрожує небезпека принаймні з двох сторін. Тобі це відомо?
Голос замовк. Кет був такий наляканий, що не наважувався й ворухнутися. Він міг тільки чекати, поки міс Ларкінс повернеться до свого звичного «я». Вона позіхнула, елегантно затуливши рот долонею, й відпустила його.
Ось так, сказала вона уже своїм звичним голосом. Усе минулося? То що я сказала?
Коли міс Ларкінс зізналася, що не памятає жодного сказаного слова, тіло Кета від жаху вкрилося гусячою шкірою. Тепер він мріяв лише про те, щоб дременути звідси геть. І вибравши зручний момент, прожогом кинувся до дверей. Міс Ларкінс побігла за ним, знову схопила його за руки й трусонула.
Скажи мені! Скажи мені! Що я тобі сказала? Вона теліпала ним так енергійно, що її руде волосся розсипалося по плечах. Тепер корсет звучав так, наче хтось згинав і розгинав дошки. Це було жахливо.
Яким голосом я говорила? запитала вона.
Чоловічим голосом затинаючись, відповів Кет. Голос був приємний, і ти не говорила жодної нісенітниці.
Міс Ларкінс здалася приголомшеною.
Чоловічим голосом? Не так, як базікають Боббі або Доддо? Тобто, я хотіла сказати, не дитячим голосом?
Ні, сказав Кет.
Як дивно! мовила міс Ларкінс. Я ніколи не уявляла себе чоловіком. Що він сказав?
Кет повторив те, що сказав йому чоловічий голос устами дівчини. Про себе він відзначив, що ніколи його не забуде, навіть якщо доживе до девяноста років. Єдине втішало, міс Ларкінс була не менш ошелешеною, ніж він.
Я думаю, це було застереження, у її голосі вчувався сумнів. Здавалося, вона була розчарована. І більш нічого? Нічого про твою сестру?
Ні, відповів Кет.
Що ж, нічого не вдієш, невдоволено сказала міс Ларкінс, відпустила Кета і почала поправляти своє волосся.
Кет скористався моментом, коли вона обома руками почала приколювати причесане волосся, і кинувся на вулицю, почуваючись геть приголомшеним. Майже відразу його впіймали двоє людей.
Ага, ось він де, юний Ерік Чант, сказав містер Нострам, перегороджуючи йому дорогу. Ти знайомий із моїм братом Вільямом, юний Чанте?
Кета знову схопили за руку. Він спробував усміхнутися. Не те, щоб він ставився до містера Нострама неприязно, але йому не вельми подобалася його манера жартувати та постійно називати його «юним Чантом». Адже це неабияк ускладнювало Кетові підбір форми звертання до нього. До того ж містер Нострам був маленьким, кругленьким чоловічком із двома крилами сивого волосся та травмованим лівим оком, яке дивилося кудись убік. Отож Кет ніколи не знав напевне, чи він дивиться на нього й слухає його, чи його розум витає деінде, вдивляючись туди цим мандрівним оком.