Я ж тобі кажуне лякайся, прорік на те мрець і виклав на стіл торбу.
Порився в ній і видобув відти книгу та ще жменьку якихось маленьких кульок, що випромінювали тьмяне мерехтливе сяйво.
А ще ж пак довгий згорток із чорної матерії з чимось важким усередині.
Ось, мовив мрець, важко зітхнувши. Оце моя справа до тебе. На Чернігівщині в одному з отаких, як цей, тихих хутірців мешкає одна знайома нам обом особа, котрій треба все це передати. І приглянути за тою особою на тяжких путях життя.
Хто ж це? Хтось із побратимів? кинувся я перебирати в памяті живих і неживих друзів юності, котрі були якимось чином повязані із мерцем.
Майже, перервав він мої роздуми. Імя Наталя Максимівна Безрідна тобі про щось говорить?
Я закляк.
Наталкадочка покійного отамана Максима, маленький теплий вузличок на руках у покійної пані Галини; я не знав, де вона, як вона, знав тільки, що забрали її отого злополучного літа рештки козаків Безрідного кудись, невідомо куди.
Перед очима проплили, наче воскреслі, молоді літа.
Отож бо, Хведько. Туди тобі й дорога. Вийшов уже час нам, мерцям, наглядати за нею. Тепер живим пора, прорік ще мрець. А я піду.
Куди, Степане Івановичу?
За Калинів міст. Там мене вже ждуть.
І він піднявся з-за столу.
Коли вирушати? спитав я.
Зараз же. Дорога сама тебе приведе.
Зараз? В ніч?
В ніч. Давай, Хведько. І не озирайся на прожите.
Мрець одягнув шапку, і в цю ж хвилю заспівав перший півень.
З тим він і зник з моєї хати і з мого життя.
ІІ. Їхав козак полем, містом
З Києва до Ніжина немала доріженька.
Але рання тиха українська весна вела мене саме туди.
Я не знав, у якому хуторі жила Наталка, але мені, либонь, і не треба було знати.
Я їхав, куди їхалось, а на шляху мені то річка розлилась (казали місцевічорт греблю зірвав сеї ночі); я прицмокував, бо зроду не вірив у чортів, і смикав коня за повід в обїзд; там ліскажуть мені: не їдьте, добрий пане, через ліс, там розбійників зграя завелась, та такі люті, що он у братового (або сватового) кума підводу з волами одібрали, а позавчоріш дівчата йшли з вечорниць з одного хутора в інший навпростець, так усі повтікали, а одну, що накульгувала, розбійники ті спіймали
Я кивав, не дослуховував, а все ж розвертав коня їхати через поле, і так мене дорога виводила куди мені треба.
А на полях же хіба не зустрічав я чого чудного?
Наче кишіли ці землі та в цю весну всілякою нечистю!
Ото заночував я раз у полі коло якоїсь дібровки, там же до дерева коня припнув та й приліг на торішньому листі.
І дрімалось, і не дрімалось, а святий Великдень пройшов же, то ж я од туги незносимої за своє життя, а разом з тим і од чогось світлого, яскравого, що підіймалось у душі, чим дужче я підїжджав до славного полкового містечка, отак затіг неголосно:
Добрий вечір тобі,
зелена діброво,
Переночуй хоч ніченьку
мене молодого.
Не переночую,
Бо славоньку чую,
Вже ж на твою, козаченьку,
Голову буйную.
Добрий вечір тобі,
Та темний байраче!
Переночуй хоч ніченьку
Доленьку козачу.
Не переночую,
Бо жаль мені буде:
Щось у лузі сизий голуб
Жалібненько гуде.
Ой як крикнув козаченько, заволав уже я натужно од тих думок:
До гаю, до гаю
Наїжджайте, воріженьки,
Сам вас викликаю!
І не помітив зовсім, що останні слова доспівував не сам.
Гарно співаєш, козаче, ой не міг, не міг, знаєш, утриматись, почулась суха, наче шурхотіння житнього снопа, мова.
Переді мною, наче з-під землі, постав дивний, зарослий довгим волоссям, в піваршина зросту чоловічок.
Його оченята поблискували в променях вечірньої заграви, що саме розпливалась над полями і віддаленими селами.
Ви, пане, хто? не зрозумів був я. Звідки тут?
Як звідки? здивувався пан. Це ти тут, козаче, звідки, а я тут хазяїн. Я польовик.
Хто? недовірливо витягнув я.
Та махнув рукою пан і заговорив півшепотом. Знаю, куди їдеш, знаю. І небезпеки там тебе жде аж три. А я Ти слухай, не перебивай, огризнувся пан, коли вгледів якусь мою байдужість, хоч я перебивати й не збирався. Так от. Я тобі у винагороду за твої співи повім. Поїдеш перед самим Ніжином на північ до хуторів, і там будуть болота. Ти людей там стрінеш і з ними підеш. Іди в саму гущу боліт і людей за собою веди. Дехто іти туди відмовиться і піде в інший біктам він і згибне. А ти іди в самі болота. Оминай вогники віддалених сіл уночі, бо то загибель. То селення покинуті, і там відьми з купальницями веснянок співають, літо прикликають, зайдеш у таке селоне вийдеш більш. От. А в болотах ночами не спи. Три доби тобі потрібно буде, щоб болота пройтитри доби не спи. Як хочеш, але видержи. Як виїдеш з боліт, тоді хоч і серед битого шляху простягнися, а в болотах, у хащах болотяних не спи. З тобою люди будутьвони схочуть спати і спатимуть. І згибнуть тим. Їх уночі шерстистий подушить.
Хто?
Шерстистий. Демон лісовий. Ворог мій заклятий. І останнє
Я слухав не так уже й байдуже, мені стало навіть цікаво.
На останній день побачите мандрівного дячка. Він буде складно говорити і повість, що йде з Чернігова в один тутешній монастир в лісах. Він ректиме, що знає дорогу і всіх проведе. Всі зголосяться і підуть з ним. А ти не йди. Ні єдиному слову його не вір. То болотяник, злий дух боліт, а монастир тоймісце безлюдне, лячне. І він, демон, супутників твоїх у драговину заведе, всіх до одного. А ти вийдеш на дорогу. І та дорога веде до хуторів. То твоя дорога. Це перша небезпека.
А друга?
Друга на хуторі. Хутір здаватиметься тихим і глухим, але то омана. Повного місяця бійся. То хутір вовкулачий, лихий. Тамтешні вовкуни бояться людини, до котрої ти їдеш.
Наталки?
Тобі ліпше знати. Але до певного часу. Врешті в одну ніч вони переборють свій страх, і тут починається вже третя небезпека. Серед людських ватажків, великих ватажків
Козацької старшини? мовив я.
Тобі ліпше знати. Так от, серед них є вурдалак. Знатного роду. І натравить на вас усе своє воїнство.
На нас із Наталкою?
Побачиш. Оце головна твоя небезпека, той упир.
І як її, ту небезпеку, оминути?
Її не оминеш. Тут усе залежить од людини, до якої ти їдеш.
А ще мовив був я, але пан перепинив мене, взявши за руку.
Все. Більше нічого сказати не можу, і так усе сказав.
І тільки тут я вгледів, що то не волосся у чоловічка довгето в нього замість волосся житні колоски, а лице і рукичорні, як земля.
І очі світяться червоним аж ніяк не од заграви.
В ту ж хвилю я прокинувся.
Над полями стояли вранішні тумани, і далеко на сході займалась блідо-рожева зоря.
В оддалених селах голосили когути.
Я зібрався і рушив у дорогу.
І вже на першому чималому роздоріжжі згадав про той дивний сон, так легко забутий зранку. Там на роздоріжжі я надибав чотири запряжені волами підводи, що були повні різного краму.
Добрі люди, що ними правили, були либонь усі до одного базарні і жваво сперечались між собою. Там були чоловіки, жінки та навіть двійко дітей-підлітків, хлопчик і дівчинка, років, мо, по тринадцять-чотирнадцять од роду.
Я підїхав ближче й спитав тих добрих базарних людей, як їхати до Ніжина, і вони мені майже в один голос повіли, що і самі туди їдуть, отож нам по дорозі, але їхати близ Чернігова, мовляв, ніяк не можна, бо там на шляхах промишляють татарські загони.
Я тому сказаному віри не йняв і дорікав добрим людям тим, що не можуть бусурмани чинити розбій у цих місцях, у глибині України.
Мені перечили при цьому дуже завзято, а дехто висловив думку, що то ніякі не татари чинять беззаконня, то, мовляв, люди пана гетьмана Самойловича, котрому чимсь не догодили місцеві старшини.
Ні, то Дорошенка! кричав хтось із возів. Із західної сунуть. З-за Дніпра.
Врешті громада зійшлась на тому, що їхати звичним торговим шляхом ніяк не можна, і треба пробиратись углиб заростей, туди, де сумирні річечки Остер і Удай живлять древні болота.
Тут я вперше і згадав баченого у сні польовика, і його слова згадав.