Таких людей називають фактотум, майстер на всі руки: людина, з якою можна й коней красти. Це прислів'я, очевидно, походить з часів, коли крадіжка коней вважалася небезпечною, але зовсім не ганебною справою. Якщо вдалосято була гонорова справа, а як ніто впійманого вішали на вербі або ж відтинали вуха.
Це прислів'я досить добре відповідало ситуації. Хоча тут була ще й невеличка різниця: Цаппароні шукав людину, з якою можна було красти коней, та сам він був надто великим паном, щоб долучатися до такої справи. Та що з того? Було ще одне прислів'я, яке пасувало до моєї ситуації, а саме: у скрутному становищі чорт жертиме й мух. Тож я сказав Твіннінґсу:
Гаразд, варто спробувати, якщо ти так вважаєш. Може, він і справді мене візьме. Але скажу тобі як товаришу: на сумнівні справи я погоджуватися не буду.
Твіннінґс заспокоїв мене. Зрештою, я хотів влаштуватися на роботу не до першого-ліпшого, а у компанію світового рівня. Він сьогодні ж таки зателефонує й сповістить мене. Мовляв, у мене непогані шанси. Потім він подзвонив і зайшов Фрідріх.
Фрідріх також постарів: він ішов згорбившись, а навколо його лисини віночком лежало поріділе сиве волосся. Я знав його з давніх-давен, ще коли він приводив до ладу строкатий мундир Твіннінґса. Коли ви приходили в гості до Твіннінґса, то в передпокої зустрічали Фрідріха. Найчастіше у нього в руках був інструмент, що вже давно набув музейного значення, він називався «ґудзикові ножиці». З їхньою допомогою можна було, приміром, начищати ґудзик, не зачіпаючи при цьому тканину навколо нього. До речі, хай там що думали про Твіннінґса як про людину, але те, що його прислужник протримався в нього декілька десятків років, безперечно, свідчить на його користь.
Коли Фрідріх увійшов, його обличчя прояснилося від усмішки. То була гарна мить, мить гармонії, яка поєднала нас трьох. Перед нами промайнув спогад про безтурботну юність. Боже мій, як відтоді змінився світ! Часом я думав, що таке відчуття просто означає наближення старості. Врешті, кожне покоління згадує давні добрі часи. Та в нас йшлося таки про дещо інше, геть інше. То була приблизно така різниця, як служити за Генріха IV, Людовіка XIII або Людовіка XIV. Та весь час служба була разом з конем. Але тепер ці шляхетні істоти мусили вимерти. Вони зникли з полів та доріг, з міст і сіл, і ніхто вже не бачив, щоб кіньми йшли в атаку. Скрізь їх замінили автомати. І цьому відповідала зміна, що відбулася у самих людях. Вони стали механічнішими, прогнозованішими, й часто майже не відчувалося, що перебуваєш серед людей. Та часом я ще чув звуки старого: переливи сурми з першими променями сонця, іржання коней, від якого аж завмирало серце. Все це минулося.
Твіннінґс замовив сніданок: тост, шинку з яйцями, чай, портвейн та багато чого іншого. Він завжди ситно снідав, як то часто трапляється у життєрадісних натур. Він страждав набагато менше від жахіть сьогодення, аніж я та подібні мені. Таким людям, як Твіннінґс, навіть не треба робити великих поступок, все одно вони потрібні всім, вони успішно переживають будь-які уряди. Такі люди ставляться до всього серйозно рівно настільки, наскільки це потрібно, і зміни їх майже не зачіпають. Твіннінґс був присутній під час того засідання трибуналу. То була моя доля: на суддівській лаві сиділи люди, через яких я опинився в суді.
Він налив мені червоного вина. Я погамував своє роздратування:
Твоє здоров'я, наміснику Меркурія.
Він засміявся:
У Цаппароні ти не житимеш, як приблудний пес. Може, подзвонимо зараз Терезі?
Дуже люб'язно з твого боку, що ти це запропонував, але зараз вона на закупах.
Чому я не сказав йому, що мені, серед іншого, відключили й телефон? Очевидно, для нього це не було б новиною. Він, звісно, знав, що в мене від голоду аж шлунок зводило. Але зі сніданком вінот же хитрий лис! зачекав, поки я пристану на його пропозицію.
Після сказаного, напевне, нікому більше не спаде на думку, що він для мене старався задурно. Єдиний виняток, який він робив для давніх друзів, полягав у тому, що він не брав з них комісійних. Він одержував їх від партнерів. Для таких людей, як Цаппароні, кілька додаткових фунтів не мали жодного значення.
Твіннінґс мав прибуткову справу. Найкраще в ній було те, що вона не виглядала такою. Його бізнес полягав у тому, що він знав купу людей та одержував з цього зиск. Я також знав багатьох, але не мав з цього ні шеляга. У мене були самі витрати. Та оскільки Твіннінґс знав і мене, і Цаппароні, в нього виходила з цього прибуткова справа. При цьому він не мав особливо напружуватися; я не знав нікого, хто мав би приємніший і стабільніший спосіб життя. Свої справи він вирішував за сніданком, за обідом та увечері, коли йшов до театру. Існують такі люди, до яких гроші течуть легко й непомітно: їм не знайомі труднощі, властиві більшості. Саме до таких талановитих людей належав Твіннінґс і завжди був таким. Його батьки також були заможними.
Проте я не хочу виставляти його в невигідному світлі. Кожна людина має свої слабкі й сильні сторони. Так, приміром, Твіннінґс зовсім не мав потреби робити те, що йому якраз спало на думкуа саме піти до сусідньої кімнати й повернутися з п'ятдесятифунтовою банкнотою, яку він мені вручив. І йому не довелося мене довго вмовляти.
Безперечно, він не хотів, щоб я з'явився до Цаппароні геть зашмульганим. Але тут було й дещо інше: давнє почуття єдності. То була школа Монтерона, який не зрікався нікого з тих, хто став членом товариства. Як часто ми проклинали його, коли смертельно втомлені падали у свої ліжка після дня додаткових занять через чиюсь провину, піших занять, занять на конях, у стайні, на безмежних піщаних просторах манежів. Монтерон знав про ці моменти відчаю і любив тоді завершити день своєрідною родзинкоюнаприклад, піднімав усіх по тривозі на нічні навчання.
Маю визнати, що тілесна слабкість поступово зникала. М'язи ставали міцними, як сталь на ковадлі досвідченого коваля, очищена від усіх шлаків. Обличчя також мінялися. Ми вчили триматися в сідлі, фехтувати, правильно падати та багато чого іншого. Вивчали це на все життя.
Характер теж зазнавав невиправних змін. Особливо неприємним Монтерон міг стати тоді, коли довідувався, що хтось підвів свого товариша, коли той був потрапив у скрутну ситуацію. Коли хтось напідпитку встрягав в якусь халепу, то Монтерон насамперед запитував, чи хтось з ним був. І, боронь боже, якщо хтось покинув свого товариша або не піклувався про нього, як про малу дитину. Одним з основних принципів Монтерона, який він утовкмачував нам і на манежі, і на навчаннях, і під час жахливих понеділків було те, що ніколи, за жодних обставин, чи то в місті, чи то в боюне можна залишати товариша перед лицем небезпеки.
І хоча ми були добрячими вітрогонами, в цьому питанні він таки досяг успіху, тут уже нічого заперечити.
Коли, перш ніж повертатися до своїх полків, ми сиділи ввечері всі разом, скупчившись навколо нього, а він часом бував дуже веселим, то це було більше, ніж звичайна прощальна вечеря. Тоді він сказав щось таке: «Великих світил цього разу серед вас не було, та й загалом довелося докласти чимало зусиль. Але серед вас немає жодного, на кого не міг би покластися король. А це, зрештою, головне».
Того вечора ніхто не хильнув зайвого. Всім було зрозуміло, що за старим стояло щось таке, що було значніше за короля і за його посаду. Це відчуття відбилося на всіх; таке запам'ятовується на все життя і, можливо, навіть надовше. Воно зберігається навіть тоді, коли вже ніхто не знає, хто зараз король. Навіть Монтерон уже давно був забутий, ми були останнім курсом, який він навчав. Потім він загинув одним з перших, здається, під Льєжем уночі. Та й з його курсантів залишилося небагато.
Але й досі було видно, що він зробив з нас правильних хлопців. Не частіше ніж раз чи двічі на рік ми зустрічалися в задніх кімнатах невеликих кнайп посеред міст, що так дивно змінилися, а деякі з них були двічі зруйновані й знову відбудовані. В ході розмови завжди, ніби крізь вогняну завісу, зринало ім'я Монтерона, і той святковий настрій останньої прощальної вечері виникав знову.
Його вплив проявлявся навіть у такого ділка, як Твіннінґс, про якого Монтерон якось сказав: «Твіннінґс, Ви навіть легший, ніж кавалерист». Гіркі слова! Я переконаний, що коли Твіннінґс дивився, як я сидів за столом, ніби бідний родич, і коли він вийшов у сусідню кімнату, щоб узяти для мене підйомні, він діяв усупереч своїй природі. Але він не міг інакшепісля того, як змусив мене зціпити зуби й погодитися на його пропозицію, адже за ним стояв Монтерон. Твіннінґс розпізнав одну з основних ситуацій, які він наполегливо втовкмачував нам, а саме, що я, хоч і не найкращий, але, так би мовити, йду на фронт, а він залишається в тилу.