Ще старшокласником я втямив, що мої батьки хибують на велику вадуне відчувають нічого іншого, крім зневаги, до способу життя, який мені хотілося б провадити. Я успішно студіював англійську мову, публікував у шкільному журналі вірші під псевдонімом і вважав Дейвіда-Герберта Лоуренса найвидатнішою людиною сторіччя. Мої батьки, звісно ж, не читали цього письменника, а якщо й чули про нього, то хіба що у звязку з «Коханцем леді Чаттерлей».
Я поблажливо ставився до материної мякої емоційности та батькових нападів нестримних веселощів. Деякі їхні риси характеру мені завжди подобалися, хоча самі батьки були проти такого вподобання. На час, коли згинув Гітлер, а мені стукнуло вісімнадцять, я сприймав батька й матір тільки як достачальників матеріальних благ, мусив виставляти напоказ формальну вдячність і не міг здобутися на відповідні синівські почуття.
Я провадив подвійне життя і в школі набув репутацію естета й циніка часів війни. Довелося таки піти в армію, на те мене спонукали Традиції та Жертвеність. Я запевняв усіх (і директор школи підтвердив ці запевнення), що маю намір згодом вступити до вишу. У війську й далі тривало подвійне життя: на людях я грав нудотну роль сина хвацького генерала Ерфе, а на самоті гарячково ковтав прозу видавництва «Пенґвін» і збірки віршів. Демобілізувався при першій же нагоді.
До Оксфордського університету я вступив у 1948-му. На другому році навчання в коледжі Магдалини, зразу після літніх канікул, під час яких я майже не бачився з батьками, моєму батькові випало полетіти до Індії. Він узяв із собою матір. Літак, у якому вони подорожували, потрапив у грозу й, розбившись за сорок миль на схід від Карачі, став похоронним вогнищем із залізяччя та високооктанового бензину.
Коли минув перший шок, мені зразу ж полегшало, я почувся на волі. Мій найближчий родич, материн брат, фермерував у Родезії, тож тепер не було кому наступати на горло моєму «я»як на мене, справжньому. Звичайно ж, моїм слабким місцем була синівська шанобливість, зате я добре орієнтувався в модних інтелектуальних течіях.
Принаймні вважав, що добре орієнтуюся, як і інші диваки, мої однокашники з коледжу. Заснувавши невеличкий клуб під назвою «Les Hommes Révoltés», ми пили сухий херес і (як спротив моді на грубововняне ура-патріотичне дрантя кінця сорокових років) одягали темно-сірі костюми та чіпляли на шию чорні краватки. На наших зустрічах ми дискутували про буття й небуття, а безладний спосіб життя називали екзистенціалістським. Невтаємниченим людям він видався б примхливим, геть егоїстичним. Нам годі було втямити, що герої (чи антигерої) французьких екзистенціалістських романів живуть на папері, а не в дійсності. Ми силкувалися мавпувати з цих героїв, помилково вважаючи метафоричний опис складних станів духу готовим рецептом правильної поведінки. І, як годиться, проймалися непідробним болем. Багато хто з нас попросту хотів видаватися оригіналому дусі вічного оксфордського дендизму. У клубі таке вдавалося.
Я набрався звички до розкоші й набув штучних манер. Діставши диплом середнячка, тішився високою ілюзієювважав себе поетом. Ніщо не стоїть так далеко від поезії, як моя тодішня псевдоаристократичназ претензіями на всевіданнязнудженість життям взагалі й зароблянням на життя зокрема. Я не доріс до розуміння, що цинізмом завжди маскують нездатність зарадити собікоротко кажучи, імпотенцію, і що найбільше зусилля доводиться докладати до того, аби зневажати саме зусилля. Правда, я засвоїв крихту завжди корисної сократівської чесностинайбільшого дару нашій культурі від Оксфорда. Ця дещиця допомагала мені від випадку до випадку поступово усвідомлювати, що не можна обмежуватися бунтом проти свого минулого. Одного разу в колі друзів я зопалу наговорив багато чого прикрого про армію, а коли повернувся додому, раптом збагнув: саме мої безкарно виголошувані тиради, від яких мій покійний батько, мабуть, перевертається в могилі, свідчать про те, що я й досі під його впливом. Річ у тому, що я не був природженим циніком. Стався таким із потреби бунтувати. Відкинувши те, що ненавидів, я не знайшов того, що можна було б полюбити, тож удавав, що у світі ніщо не заслуговує на любов.
Я ступив у світ, добряче запасшись усім, що мало прирікати мене на невдачі. В батьковому панцирі основних понять не було Фінансової Обачности. Генерал завжди оплачував величезні, аж смішні рахунки в Ладброука, та й в офіцерському клубі витрачав захмарні суми, бо прагнув бути популярним і брак особистого шарму компенсував надміром спиртних напоїв. Заплативши податок на спадок і витратившись на адвокатів, я залишився з рештками батьківських грошей, на які годі було прожити. Хоч куди я пробував влаштуватисячи то на дипломатичну, цивільну й колоніальну службу, чи то в банки, торговельні заклади та рекламні аґенції, всюди вже з першого погляду робота видавалася понад міру передбачуваною й нудною. Я відбув кілька співбесід, а що не вважав за потрібне симулювати палкий ентузіазм, якого в нас сподіваються від службовця-початківця, то всі ці спроби випали невдало.
Кінець кінцем я вчинив так само, як і незліченні оксфордські випускники з цілої низки поколінь: відповів на оголошення в «Таймс едьюкейшнл сапплмент» і подався до абиякої приватної школи на сході Англії. Там зі мною побалакали й запропонували вчителювати. Згодом я дізнався, що в той час, коли до початку семестру залишалося три тижні, на цю роботу, крім мене, претендувало всього двоє випускників-редбриківців.
Масовий продукт середньої верстви суспільствахлопці, яких я мав просвіщати, були нікудишні учні; кошмарне містечко могло в будь-кого викликати клаустрофобію; ну а найнестерпнішою річчю виявилась учительська кімната. Йдучи з неї на урок, я почував полегшу. Над нами, педагогами, понурою хмарою нависали нудьга й мертвотна обумовленість дальшого життя. Справдешня нудьга, а не вдавана модна хандра. Вона породжувала лицеміря, святенництво, безсильну лють старих учителів, свідомих свого краху, і молодих, що дожидалися такого самого краху. Оті старигани наводили на думку проповідь під шибеницею. Досить було глянути на нихі йшла обертом голова, немовби цей погляд кинуто в бездонну яму людської марноти Десь такі враження в мене були впродовж другого семестру в школі.
Несила мені марнувати життя, тиняючись у такій Сахарі. Що гострішало це відчуття, то виразнішав висновок: ота закостеніла бундючна школане що інше, як іграшковий макет усієї Англії, й не вдасться його спекатися, якщо не виїдеш за кордон. Як на те, мені ще й набридла дівчина, з якою я зустрічався.
Мою заяву про звільнення прийняли з розумінням і з умовою, що я попрацюю ще до кінця навчального року. Я не раз натякав про свою непосидючість, ну а директор з першого ж разу виснував, що мене тягне до Сполучених Штатів чи домініонів.
Я ще не вирішив остаточно, пане директоре.
Як гадаю, ми могли б зробити з вас, Ерфе, непоганого вчителя. Та й ви, знаєте, могли б на нас добре вплинути. Ет, тепер пізно про це говорити.
Мабуть, так. На жаль.
Не схвалюю мандрів по заграницях. Раджу вам залишитися. Втім vous lavez voulu, Georges Danton. Vous lavez voulu.
Дуже промовиста помилка в цитуванні.
У день мого відїзду лив дощ. Мене переповнювало радісне збудженнядивовижно розкішне відчуття окрилености. Я не знав, куди подамся, зате знав, чого мені треба. Чужої землі, чужих людей, чужої мови ітоді я ще не міг вбрати цю думку у словачужої таємниці.
Розділ 2
Дізнавшись, що Британська рада набирає працівників, у перших числах серпня я приїхав на Дейвіс-стрит. Співбесіду зі мною провадила завзята дама, схиблена на так званій культурності,по її словниковому запасі і манері зверхньо говорити можна було розпізнати вихованку Роудинської школи.
Дуже важливо, довірилася мені дама, щоб за рубежем «нас» репрезентували найдостойніші люди, але надто вже марудно давати оголошення про кожну вакансію й говорити з кожним претендентом; та й, зрештою, за кордоном доводиться обмежувати кількість персоналу. Ось тут дійшло до суті справи: можна розраховувати тільки на посаду шкільного вчителя англійської мови.