Зовні дуже схожі, орачі та степовики різнилися вдачею. Високі, світловолосі та світлоокі, щоправда серед орачів було більше рудих, а поміж степовиківбілявих. Борід не носив ніхто, однак старші чоловіки поважно відпускали вуса. Кочовики так само поклонялися Сонцю, Вогню, а щеВітру. В орачів усім заправляли старійшини та жерці, а кочові племена мали вождів, які ніколи не могли дійти згоди, тому між ними не вщухали чвари. Вони відбирали одне в одного табуни коней, отари овець, одяг, казани, зброю, золоті бляшки-прикраси. І бранців. Здебільшогосвоїх же степовиків. Інодіорачів. Мов неприпнуті коні, носилися по степу, низько, по самі очі насунувши шкіряні шоломи. Не хвилювалися про прийдешній день і ніколи подовгу не затримувались на одному місці.
Степовички, які звикли їздити верхи, носили однаковий з чоловіками одяг, схожі прикраси, тільки волосся мали довше. Орачі ж вважали таке вбрання непристойним для жінки, і засуджували степовичок за те, що ті народжували дітей не в освячених поколіннями предків хатах, а в нашвидкуруч напнутих повстяних наметах.
Стосунки між кочовиками й орачами завжди були напружені, в будь-яку мить могли перерости у відкриту війну, але під час обміну товаром ворогуючі племена виявляли стриманість і дотримувалися усталених звичаїв. Гончарні вироби, збіжжя міняли на шкури тварин та зброю. Найбільше цінувалося золото. Добували його поблизу небезпечних гірських річок, проте орачі, так уже повелося, не витрачали цінний метал, зберігали про запас, степовики ж виготовляли з нього прикраси для себе, своїх дружин, дітей і навіть коней, часто-густо втрачаючи почуття міри.
Мови обох народів були дуже схожими, і хоч кожне плем'я розмовляло своєю говіркою, порозумітися при бажанні завжди вдавалося.
А землі та дичини вистачало на всіх. І тепла від Сонцяверховного бога, коло якого вважалося священним символом, і навіть зображувати його дозволяли тільки в капищах, обсаджених ритуальними соснами. Жерці дбали, щоб росли там дерева різного віку: старі, високі, з гладкими золотистими стовбурами, і молоді, схожі на розлогі кущики. Так повелося від початку віків. Усі знали: коритись законам і звичаям треба обов'язково, порушників карали, найчастішевигнанням, і ті, що опинялися поза межами своїх племен, ставали бродниками. Об'єднували таких не походження, не мова, а доля, вона примушувала гуртуватися приречених на загибель одинаків. Утікачі та ізгої маленькими, але досить небезпечними ватагами грабували окраїни земель орачів, підстерігали в засідках нечисленні гуртики степовиків, проте найчастіше просто полювали в горах та поблизу річок і непролазних боліт.
І було б у цьому підсонячному світі все простим та зрозумілим, якби не залишилися в безкраїх степових просторах останні замки кількох чаклунівстрашні, несхожі на житло, як сірі скелі, стояли вони непорушно й грізно.
Ще тисячоліття тому прийшли вони із заходу, з-за гір. Невисокі на зріст, темноволосі й чорноокі чародії легко й невимушено розмовляли обома місцевими говірками, а от їхньої мови не розумів ніхто. А найголовнішемогли будь-кого зачарувати. Розповідали про них різне: ніби розуміють мову тварин, читають думки людей і навіть уміють укладати угоди зі страшними нічними духами, які переправляють душі померлих через західні гори до країни вічного сну. Тому й живуть набагато довше за звичайних людей і не старіють. Ходили чутки, що були вони настільки зарозумілими, що наважилися зневажати Сонце, поклонялися тільки Вогню. Через те, хоч і розумними були, не могли вжитися між собою: постійно билися, ворогували, доки не знищили одне одного. Уціліти вдалося лише кільком.
Заносило землею страшні й величні руїни кам'яних фортець. Удень там кричали ворони, а вночі страхітливо ухали сови й шелестіли кажани. І наближатися до цих місць мало хто наважувався, хіба що розбишаки-бродники, покидьки різних племен, вільні й безтурботніті нишпорили де хотіли.
Люди боялися останніх чаклунів, хоча іноді зверталися до них по допомогу, бо ті були досить-таки удатними цілителями, майже мертвих приводили до тями. А траплялосяі мертвих з того світу повертали. Але ціну за здоровя призначали самі чародії, і ніхто не міг знати наперед, чого вони забажають: кількох шкурок, глеків чи самої людини. Ті, кого забирали до замків, ставали невільниками, їх не можна було викупити, а найстрашнішевони самі не хотіли повертатися до звичайного життя, ставали відлюдькуватими, осібними й дуже скидалися на чаклунів.
Тому орачі трималися подалі від кам'яних замківтак безпечніше.
Щоправда, Диводанова прабабця любила поточити ляси про чаклунів.
Ось і зараз вона сиділа на лаві з прядивом у руці, а навколо неїтітки та сестри, рідні й двоюрідні, також з роботою в руках.
Чому ж чаклуни ворогують між собою? запитала одна з дівчат. За владу б'ються?
Диводан, як мишеня, прослизнув на піч, де затишно пахло сухою травою, і настовбурчив вушка, хутенько стягнув з голови шапкущоб краще було чути.
Не знаю, сива бабуся старанно сотала довгу нитку покрученими кострубатими пальцями. Мабуть, занадто войовничими були, от і почали один з одним змагатися. Вважали себе розумнішими й сильнішими за богів, через те й були покарані.
А ти колись чаклуна бачила?
Ні.
А ось люди кажуть, ніби
Люди всяке казатимуть, бо сестра моя Огнася колись сама до чародіїв утекла.
Диводан зліз із печі, перевернув пусте деревяне цеберко й сів на нього. Спер лікті на коліна, підборіддяна долоні, тільки бірюзові очі, як вогники, світилися.
Кажуть, вона красунею була? не могла вгамуватися сестра.
Ще й якою! Ні до неї, ні після неї такої не бачили. Висока, струнка, вправна як Диводан зранку.
Хіба тільки зранку? Я й увечері прудкий! хлопчик аж підскочив, а дівчата засміялися.
Я пожартувала, старенька усміхнулась куточками зморшкуватих губ. А ще в Огнеслави було руде, як вогонь, живе волосся, що постійно тріпотілочи то од вітру, чи то від її нестримності. І мінливі, іскристі зелені очі. Дзвінкі очі.
Голос дзвінкий?
Ні, очі.
Хіба таке буває?
Буває Якось пасла вона отару овець за пагорбом, біля великого струмка. Там і зустріла чаклуна. Навесні це сталося. Мабуть, він причарував її, бо додому повернулась Огнася скаламучена, на себе не схожа. Дивилась у далечінь, ніби щось там бачила. І постійно поривалася втекти до чаклунів. Розуміла, що потрапити до них гірше, ніж до диких степовиків, але нічого зробити з собою не могла. І посеред літа таки втекла. Я дуже сумувала за нею. Їй тільки п'ятнадцять виповнилося, і не було хлопця, який би про неї не мріяв.
І не злякалася! Диводан підскочив аж під стелю. Відерце, на якому він було вмостився, весело грюкнуло, перевернувшись. Але не покотилося, бо мало приплюснуту формущоб не дай боже не скидалося на коло. А малий ледь і сам не грюкнувся на чисто виметену земляну підлогу. Це знову насмішило дівчат, і він зухвало вигукнув:
А хлопці кажуть: у степовиків чаклуна бачили!
Нумо, розкажи.
Диводан сів на лавку, підібгав під себе ноги:
Люди з Заріччя їздили до степовиків міняти товар. Там знову колотнечаСтратомир зі своїми замок на сході в облогу взяв, а з нимичаклун! Він той замок зруйнував! Кажуть, Стратомир скарбів без ліку набрав і хоче підкорити собі всіх степовиків.
Погано стара відклала прядиво.
Чому?
Ми спокійно живемо, бо степовики між собою не мирятьсяде їм нас чіпати. А якщо об'єднаються А які ж скарби Стратомир у замку взяв? У вже зруйнованому?
Золото ж, мабуть. А то й срібло! знову підскочив Диводан.
Срібло тільки в чаклунів буває,не погодилася старша сестра.
Хлопчик повернувся до неї:
Хочу його побачити.
А вечеряти не хочеш, Данчику?
Я багато чого хочу! Диводан пішов з покою. Дівчата вслід усміхнулися, і бабуся теж.
А надворітиша, віхола ущухла, з чорної латочки між хмарами виглядають великі блискучі зорі. Срібні чи що?
Диводан намацав за пазухою сопілку, та заграти на ній не наваживсяще сміятимуться. Узагалі-то кпинів не боявся, бо вдачу мав веселу й часто кепкував із себе сам. Але щоб хтось глузував з його музикине хотілося.