Власне, Фабрика не була справжньою фабрикою. Мабуть, краще було би назвати її Складом хоч би й тому, що будівля складалась лише з одного величезного приміщення, у якому над виробничою площею знаходилося щось на кшталт підвісного помосту. Будівельники вирішили, що тут буде достатньо чотирьох великих віконна західній і східній стінах, але оскільки взимку приміщення не опалювалось, а влітку кондиціонери не працювали, то ці вікна більше пропускали всередину холоду, ніж сонячного світла.
Табірні наглядачі намагались облаштувати все якомога простіше, відтак уздовж усього приміщення на вкритій пилюкою бетонній підлозі столи були вишикувані рядами. Того ранку на Фабриці нас працювало кілька сотень, усі Зелені. З підвісного помосту за нами наглядали десять ССПівців, кожен зі своєю чорною гвинтівкою. Ще десятеро знаходилися з нами.
Відчувати, як за тобою зусібіч стежать чужі очі, нервувало не більше, ніж зазвичай. Але напередодні я погано спала, хоча до цього цілий день пропрацювала в саду. Я заснула з головним болем, а прокинулася вся розбита приступом лихоманки, від чого у голові туманилось, а на додачупочало дерти в горлі. Здавалося, що мої руки разом із пальцями геть задеревяніли.
Я знала, що справи кепські, проте, немов потопельник, намагалася втриматися на плаву. Що краще я намагалась працювати, силкуючись, так би мовити, тримати голову над водою, тим знесиленішою і повільнішою я ставала. Через якийсь час навіть просте стояння було понад мої сили, відтак мені довелося зіпертися на стіл, щоби не шубовснути чайкою вниз. Зазвичай у таких ситуаціях я примудрялася працювати зі швидкістю равлика. Зрештою, нічого надважливого нам все одно не давали, та й терміни для виконання робіт були терпимі. Всі ці наші роботи були лише імітацією діяльності, що мала на меті чимось зайняти наші тіла й умертвити нудьгою наші уми. Сем називала це «примусовою рецесією»хоча нас випускали із боксів і «фабрична» праця не була настільки важкою чи втомливою, як у саду, проте ніхто не мав охоти потрапляти сюди.
Надто коли поряд зявлялися підбурювачі.
Я відчула спиною його присутність задовго до того, як він почав перераховувати переді мною сяючі ваксою черевики. Від нього смерділо приправленим мясом і машинним мастилом, що стривожило мене ще до того, як я вчула запах сигарет. Я намагалася випростатись під ваготою його погляду, хоча почувалася так, немовби він ткнув мені поміж лопаток свої кулаки.
«Пятнадцять, шістнадцять, сімнадцять» Як їм вдавалося, щоби навіть звичайні цифри звучали як насміх?
У Термонді нам не дозволяли торкатися солдатів, але це не означало, що їм заборонено торкатися нас. Чоловік підійшов на два кроки ближче. Торкнувшись носаками своїх черевиківтаких самих, як ті, що стояли на моєму столі,запятків моїх звичайних білих сліпонів. Коли ж я промовчала, він поклав на плече руку, начебто розглядаючи мою роботу, і притиснувся до мене. Заникайся,мовила я сама до себе, згорбившись і дивлячись тільки перед собою,заникайся і зникни.
Це все до одного місця,проричав за спиною солдат. Від його тіла йшло стільки тепла, що ним можна було би обігріти всю будівлю.Ти все робиш неправильно. Дивися і вчися, дівко!
Тільки зараз я вперше скоса глянула на нього, коли він вихопив з моєї руки замазану поліролем ганчірку і присунувся ще ближче. Чоловічок виявився куцим, лише на дюйм чи два вищим за мене, з носом-оцупком і щоками, які, здавалось, ляскають із кожним його вдихом-видихом.
Отак треба,казав він, протираючи взятий черевик.Дивись на мене!
Фокус полягав у тому, що нам, крім усього іншого, забороняли дивитися солдатам просто в очі.
Я почула притлумлений смішокне дівчат, а ССПівців, котрі встигли зібратися за його спиною.
Я почувалась так, ніби закипаю зсередини. Надворі був грудень, отже, температура на фабриці не перевищувала чотирьох градусів тепла, проте по моїх щоках струменів піт, а з горла виривався важкий, задушливий кашель. Сем не могла відірватись від своєї роботи, але я помітила, як вона час від часу позиркує в мій бік, силкуючись оцінити ситуацію. Вона червоніла від люті, що хвилею здіймалась з шиї до обличчя, тож я могла лише уявити, які слова вона притлумлює в собі. Її кістлявий лікоть торкнувся мого, немов нагадуючи, що вона поруч.
А потім я відчула, як той самий солдат за моєю спиною погладжує мою руку і плече, одночасно обережно і болісно повільно ставлячи на мій стіл черевик.
А ось ці черевики,повільно промуркотів він, копнувши пластмасовий контейнер, в якому лежало вже готове взуття,ти зашнурувала?
Якби я не знала, як мене за це покарають, то я б розридалась. І що довше я там стояла, тим дурнішою і присоромленішою почувалась, але не могла зронити навіть словечка. Не могла поворухнутися. За зціпленими зубами мій язик наче набряк, ставши вдвічі більшим, ніж зазвичай. Думки в моїй голові настирливо зумкотіли, утворюючи одне каламутне хмаровиння. Перед очима все пливло.
І знову іржання за спиною.
Шнурування нікудишнє!Він взявся обіймати мене вже лівою рукою, допоки не залишилось навіть дюйма його тіла, яке би не притиснулося до мене. В моєму роті зявився якийсь новий присмакчогось кислого.
За столами запанувала цілковита тиша.
Моє мовчання тільки підюджувало його. Раптом він ухопив контейнер і перевернув його, зі страшенним шумом розсипавши десятки черевиків по всьому столу. Тепер за цим дійством спостерігала вся фабрика. Мені здавалося, що мене взяли і викинули під безжальне світло.
Нікудишнє, нікудишнє, нікудишнє, нікудишнє!наспівував він, розкидаючи черевики навколо. Хоча насправді все було як слід. Черевики були ідеальними. Зрештою, це були просто черевики, хоча я знала, чиї ноги в них взуватимуться. Мені стало розуму не послати його в дупу.
Зелена, чи ж ти, крім того, що німа, ще й оглухла?
І раптом, наче грім серед ясного неба, чітко пролунав голос Сем:
Це мій контейнер.
І тоді лише одна думка промайнула в моїй голові: ні, тільки не це!
Я відчула, як солдат за моєю спиною, сіпнувшись, відсахнувся назад. Вони завжди поводились так, дивуючись, що ми досі ще вміємо говорити, використовувати слова проти них.
Що ти сказала?гаркнув він.
Я помітила, як на її губах народжується образа. Вона крутила її язиком, немов лимонну карамельку.
Ти мене почув. Чи, може, від запаху поліролі твій мозок уже втратив останню клепку?
Я знала, чого вона сподівалася, коли невідривно дивилася на мене. Я знала, чого вона прагне. Того самого, що вона дала мені,підтримки.
Я позадкувала, обома руками тримаючись за живіт. Не роби цього!промовляла я сама до себе.Не роби. Вона сама впорається. Сем нічого було приховувати, та й відваги їй вистачало, але щоразу, коли вона так вчиняла, захищаючи мене, я аж терпла від страху, почуваючись так, немов зраджую її. І знову мої слова застрягли десь поміж обережністю і страхом. Якби вони зазирнули в мою справу, якби побачили там прогалини і поклопоталися їх заповнити, жодне покарання, що чекало на Сем, не порівнюване з тим, що вони вчинили би зі мною.
Принаймні я так себе заспокоювала.
Правий кутик губ хлопця опустився вниз, перетворюючи зловісну посмішку на знущальну.
У нас тут знайшлася забавка.
Ну ж бо, ну ж бо, Рубі! Ці слова лунали в нахилі її голови, у напружених плечах. Вона не розуміла, що трапиться зі мною опісля. Я не була такою відважною, як вона.
Не можу. Мені не треба було навіть озвучувати це. Вона легко прочитала ці слова на моєму обличчі. Я побачила в її очах розуміння навіть ще до того, як ССПівець, ступивши уперед, взяв її за руку, відтягуючи від столу та від мене.
Озирнися,благала я. З кожним кроком її білявий хвостик метлявся з боку на бік, злітаючи понад головою ССПівця, котрий виводив її з Фабрики. Озирнися. Я потребувала, щоби вона побачила, як мені шкода, відчула, як стискається моє серце в грудях, як мене нудить і лихоманить. Кожна відчайдушна думка, що промайнула в моїй голові, сповнювала мене ще більшою відразою до самої себе. Прикуті до мене очі мимовільних глядачів поступово відверталися, а солдат більше не озирнувся, щоби довершити свій особистий різновид тортур. Не залишилося нікого, хто би побачив мої сльози; багато років тому я навчилася плакати тихенько, не привертаючи нічиєї уваги. То ж з якої радості вони мали повертатися в мій бік?! Я знову повернулась у затінок довгої тіні, яку залишила по собі Сем.