Чую приглушений гомiн вулиць рiдного мiста…
— Добридень, Гонзо! — вiтається Єва так, мовби ми не бачилися не вiсiм рокiв, а лише один день.
— Винахiдник… дивак… настирливий… — промимрив я розгублено, пояснюючи запiзнення.
— Не треба виправдовуватись! — засмiялась Єва. — Ти не змiнився анiтрохи. Пам'ятаю, колись я чекала тебе на цьому ж мiсцi. Чекала пiвдня i, здавалось, могла б чекати пiвжиття. Мабуть, нiде в свiтi людина не створила такого чудового куточка, як отут.
"Ти теж не змiнилася за цей час!" — думав я. Пригадую, як вона завжди по-дружньому мило i все ж холодно вiдштовхувала мене. Глибоко дихаю морозним повiтрям i радiю, що мiж нами пролягло аж вiсiм рокiв, якi зробили нас розсудливiшими.
— Тобi не подобається Карлiв мiст? — наївно запитує Єва.
— Звiсно, подобається… — вдаю з себе байдужого. — Зараз пiв на п'яту, а о п'ятiй у мене дiлове побачення.
— Шкода. А я з таким нетерпiнням чекала цiєї зустрiчi…
Я допитливо дивлюсь на неї i вiдчуваю, як куточки моїх губiв тремтять вiд iронiчної посмiшки. Єва зрозумiла мiй погляд.
— Гонзо, Гонзо… — зiтхнула вона. — Цi нещаснi вiсiм рокiв… Але… Зараз я вiдчуваю, що ти став для мене значно ближчий…
Пiд сяйвом запнутих iмлистим серпанком лiхтарiв ми повiльно йшли до Малостранської площi.
— Ти… ти про мене зовсiм не згадував? — запитала вона несмiливо.
— Згадував… — вiдповiв я, вiдчуваючи, що починаю втрачати грунт пiд ногами.
— Нiхто менi за цей час так не припав до серця…
— Знаю, о гордовита i вибаглива принцесо!
I раптом чую таке, що приголомшило, мене, як вибух бомби.
— Я чекала тебе, Гонзо. Нi, це не жарти. Ранiше я цього не усвiдомлювала, бо надто захоплювалась архiтектурою.
Менi здалося, що це не та Єва, яку я колись знав. Ця була якась iнша, нiжнiша, прихильнiша.
На баштi храму святого Мiкулаша годинник пробив п'яту.
"Пегас, — пригадав я, — мабуть, уже чекає на мене".
Я взяв Єву пiд руку i швидко потягнув через Малтезьку площу до Ностицевої вулицi. Спочатку вона дорiкала менi за те, що я призначаю два побачення одночасно, але потiм з цiкавiстю вислухала мою розповiдь про нiчну розмову i сигнали з Всесвiту.
Старенький будинок пiд номером п'ятим був тьмяно освiтлений лiхтарем, прикрiпленим до фасаду. Над склепистими воротами — щит у стилi бароко з двома горлицями. Другий щит був розбитий, вiн дивився на вулицю, як слiпе око. З освiтленого вiкна поруч нього лунала iнтродукцiя з «Паяцiв». Патефонна пластинка була добряче заїжджена, але це тiльки посилювало романтичнiсть моменту.
Невже в цьому старовинному будинку живе вчений, який своїми досконалими приладами перехоплює голоси Всесвiту? Я вiдчуваю, що тут якесь непорозумiння.
— Або з тебе хтось поглузував, або ж я навiть не уявляю, в чому справа… — сказала Єва.
— Невже ти боїшся? — засмiявся я.
Ми зайшли до темного холодного коридора, вимощеного плитами з пiсковику, зазирнули в усi закутки. Списку мешканцiв будинку не було нiде.
— Будинок невеликий, обiйдемо його весь, — вирiшили ми i почали повiльно пiднiматись рипучими дерев'яними сходами на другий поверх, освiтлюючи собi шлях сiрниками.
Отак ми добрались аж до мансарди, але таблички з iменем доктора Пегаса так i не знайшли.
— Казала ж тобi, що це був жарт! — стривожено прошепотiла менi просто в вухо Єва. — Хоч я й люблю такi старовиннi будинки, але в цьому нiзащо б не хотiла жити. Тут якось моторошно…
Не встигла вона це сказати, як вiдчинились дверi, i на порозi з'явилася стара розпатлана жiнка у ветхому халатi з свiчником у руцi. В мерехтливих променях свiчки вона здавалась примарою.
— Когось шукаєте?
— Доктора Пегаса…
— Доктора Пегаса? — перепитала жiнка здивовано. — Я тут живу понад п'ятдесят рокiв, але людини з таким чудним прiзвищем не зустрiчала.