Вагон повiтряного метро на хвилинку зупинився, а потiм знову помчав до пiвденних околиць мiста.
Ще кiлька зупинок у прекрасному зеленому мiстi, i ми опинились далеко за Модржанами.
Я вийшов на майдан i схопився за голову: зовсiм недалеко сяяли схили довколишнiх гiр, нiби посипанi цукром. Зима! Снiг! На схилах катаються дiти на санчатах. I це серед лiта!..
Я побiг до узгiр'я. В обличчя менi вдарив крижаний вiтер. Пiдбiгши до схилiв, я занурив руки у пухкий снiг. Так, це справжнiй снiг! На моїх теплих долонях заблищали краплинки води,
* * *
До центру мiста я повертався пiшки. Менi треба було трохи освiжити палаючу голову. А зимовий пейзаж з кожним кроком змiнювався, поступово переходячи спочатку у весняний, а потiм лiтнiй.
За всяку цiну я повинен добратися додому або принаймнi до редакцiї. Там, можливо, я прокинусь вiд цього дивного сну…
Я попрямував до Влтави, щоб краще орiєнтуватись, бо в такому змiненому мiстi мiг би й заблукати.
Гладiнь рiки, виблискувала в променях призахiдного сонця. До мiста повертались пароплави та моторки, що везли людей з замiських прогулянок. Десь у центрi парку грала музика.
Часом менi здавалось, що всi оцi змiненi до невпiзнання мiсця я звiдкись знаю, що я тут уже проходив багато разiв. За оцим рогом мусить бути палац з терасами та балконами.
I яке було моє здивування, коли я справдi вийшов до палацу, хоч досi його нiколи не бачив.
"Я захворiв на тяжку психiчну хворобу! — майнула страшна думка. — Оцю дивно змiнену Прагу я знаю, але звiдки? Чому вона мене не дивує?! I коли, зрештою, настане нiч?"
Я глянув на небо. Що трапилось? В зенiтi сяє нове, слiпуче сонце, маленьке, надзвичайно яскраве.
— Могли б з ним почекати ще трохи! — порушив мої думки дiдусь, що зупинився якраз навпроти мене. — Як бачу, вам це штучне сонце теж не до вподоби. За моєї молодостi не було нiчого такого, i я не вiдчував у цьому потреби. Тепер через оцей атомний лiхтар i не посмеркуєш; вiчно свiтить…
Я з полегкiстю засмiявся i, швидко входячи в роль професора, сказав розсудливо:
— Прогрес є прогрес, дiдусю! Коли ви були молодi, люди ходили пiшки через усю Прагу або давились у переповнених трамваях. А тепер ви їздите на рухомих тротуарах та в повiтряному метро.
Дiдусь махнув рукою:
— Ану їх, отi новини! Не знаю, куди ця молодь поспiшає?! Атомним поїздом будете у Братiславi за годину, а що з того? В них немає часу навiть погомонiти в дорозi А оцi рухомi тротуари? Та я б нiзащо не став на них, ще ноги собi поламаєш. До того ж тi тротуари не завжди й працюють. Люди ще не доросли, щоб цiнувати такi речi. Ну, бувайте здоровi! — попрощався зi мною дiдусь i пiшов своєю дорогою.
В ролi професора
Будинок, в якому я живу, мiститься на протилежному кiнцi Праги. До центру було ще далеко, а я вже втомився. Отож знову довелося скористатися з послуг монорейкової дороги.
Несподiванки тривали: я нiяк не мiг знайти своєї домiвки. Вздовж i впоперек обiйшов увесь район, аж доки зовсiм випадково не натрапив на наш будинок. Я насилу його впiзнав: оштукатурений, освiтлений променями штучного сонця, вiн видавався щойно купленою iграшкою новорiчної ялинки.
I всерединi було багато змiн. Сходи й стiни оздоблено красивою пружною пластмасою; у вiльнiм просторi помiж сходами вмонтовано новiтнiй лiфт. Усе це добре, але незабаром я помiтив ще одну, вже аж нiяк не бажану змiну: на дверях моєї квартири була прикрiплена табличка з написом: "КАРЛ ЯНОВСЬКИЙстудент фiзик".
От тобi й маєш!.. Я почухав потилицю, ще раз глянув на табличку. Сумнiву не було: хтось скористався з мого нещастя i за час моєї вiдсутностi захопив мою квартиру!
Я рiшуче почав стукати у дверi. Але студента вдома не було. Я розлютився. Потiм заспокоївся: адже все це тiльки сон! Та пiдсвiдома тривога не зникала: втрата власної квартири — надто твереза дiйснiсть; важко помiстити її у фантастичний сон.
"Пiду до редакцiї,- вирiшив я.