Даремно я шукав пояснення, чому на лiвому березi Влтави все вимерло, тодi як на правому триває цiлком нормальне життя.
На Старомєстськiй площi Євочка була ще спокiйна, а побачивши Прашну башту, радiсно закричала:
— Дядю, а я вже вдома! Я живу отам!.. До побачення! — вона кокетливо помахала ручкою i побiгла.
— До побачення! — повторив я задумливо. Менi шкода було розлучатися з нею. Важкi хвилини, проведенi разом на Малiй-Странi зблизили нас. Я прив'язався до оцiєї синьоокої любої дитини.
Чужинцем вдома
Я пройшов пiд стрiлчастою аркою Прашної башти i остовпiв. Те, що я побачив, перевершувало найбiльшу фантазiю в моїх оповiданнях. Холодно-тверезий будинок банку зник. На його мiсцi стояла вишукана будова незвичайного стилю, прикрашена фресками та статуями. Над входом сяяв неоновий напис: «Метро».
Будинок Слов'янського Дому змiнив свiй вигляд. Чи можливо це? Адже палаци будують за одну нiч лише в казках!
Тiльки тепер я помiтив, що люди на вулицях якось чудно вдягненi. Такий самiсiнький одяг i на менi. Звiдки? Чому? Як трапилось, що я досi не звернув на це уваги?
Може, мiй пошкоджений Пегасом мозок створює примарнi видiння? Може, цього немає, а менi просто ввижається?
— Даруйте, чи я справдi у Празi? — розгублено запитав я перехожого.
— Так, ви в Празi! — вiдповiв той спокiйно. Його навiть не здивувало моє дурне запитання!
— Дякую…
Тепер я пригадую тi далекi днi, i менi смiшно, а тодi я, мабуть, справдi здавався диваком. Я озирався розгублено, абсолютно нiчого не розумiючи: все довкола змiнилось до невпiзнання.
Куди подiлися трамваї? Навiть рейки зникли без слiду… А люди стоять на тротуарах i водночас рухаються в рiзних напрямках. Новi будинки, новi машини, незвичайний одяг. Чи це менi сниться?
Страх, подив i занепокоєння поступалися цiкавостi. Якщо це i сон, то хай би ще снився!
Тягар поступово спадав, i я навiть засмiявся. Пригадалася нiч у студентському гуртожитку. Сидячи бiля вiдчиненого вiкна, я при слабкому свiтлi нiчника писав гумореску. Менi уявилась настiльки кумедна ситуацiя, що к голосно засмiявся. Друзi прокинулись, i я в мить перетворився на мiшень для подушок та черевикiв. Це розсмiшило мене ще дужче, я зареготав, як шалений. Мене знову розбирав смiх. Ось i тепер: стрибнувши на рухомий тротуар, я ледве-ледве не зареготав. Це явно була реакцiя на пережите.
На Вацлавськiй площi я перейшов на iнший тротуар i поплив, як човен, по неймовiрно змiненому мiсту.
— Здрастуйте, професоре! — привiтався до мене хтось з тротуару, що рухався назустрiч.
Я розгублено озирнувся, але група людей, од яких почулося привiтання, вже вiдпливла, як хвиля вiд морського берега. Хтось, мабуть, помилився.
"Хороший журналiст навiть увi снi не повинен втрачати почуття самовладання", — подумав я, вирiшивши не дивуватись нi з чого. I справдi, приголомшливу дiйснiсть — Вацлавську площу, перетворено на прекрасний квiтучий сад, — я сприйняв досить спокiйно. Одне менi здавалося тривожним i нез'ясовним: коли я вийшов з Малої-Страни, — сутенiло, а тепер знову почало свiтати На сходi все вище зводилась яскрава заграва ранку. Я не встиг розмiркувати, чому це так: з тротуару до мене замахала рукою якась дiвчина i в ту ж мить опинилась бiля мене на рухомiй стрiчцi.
— Добридень, професоре! Як ся маєте? — посмiхнулась вона привiтно.
— Я не професор… — затинаючись, промимрив я. Спантеличена дiвчина замовкла i допитливо подивилась на мене.
— Ви жартуєте, професоре! Адже я ваша учениця, Марта Горничкова.
— А я, мабуть, двiйник вашого професора, — вiдповiв я збентежено.
— Двiйник? — протягнула вона здивовано. — Тодi пробачте!.. — дiвчина стрибнула з рухомого тротуару i довго озиралась.
"Пригоди репортера в уявному свiтi тривають… Ну, що ж, чудово! подумав я, коли студентка зникла. — Буду професором. Певно, я схожий на нього як двi краплини води.