Є на світі нечестивії баби, чаятельно от племене ханаанського, по толкованію, каналь-ського, іже вдашася Веєльзевулу і його бісовському мудро-ванію, і імуть упраждненіє у відьомстві, іже ночним уреме-нем, нам возлежащим і сплящим, сії нечестивий ісходють із домов своїх і, воздівше на ся білую сорочку, розпускають власи свої яко вельблюжії, і, пришедше до сосідськихідругих жителей пребиваній, увходють у кравницю, просто рещи, хлів, і ¡мають тамо крав, і доять і їх, і кротких овечат, і бистроногих кобилиць, і сук злаго собачого ісчадія, і, что реку? воздояють дряпливих кішок, вредоносних мишей, розтлінних жаб… і усякоє диханіє ползущеє і скачущєє, імущеє, млековмістимия устроєнія, доять їх токмо нечестивим ізвісним художєством; і собравше усі сії млека, диявольським обаянієм претворяють оноє у чари і абиє про-їзводять усе по своєму наміренію, яко-то: викрадають ссу-щих младенців з утроб матерних і влагають ув ония або жабу, або мишу, або єще і щеня; поселяють вражду і роздор проміж супружнього пребиванія; возбуждають любов-ное преклоненіє у юноші к діві і от ония к оному, і прочеє зло неудоборекомоє; а паче усього затворяють хляби небеснії і воспрещають дождеві орошати землю, да погибнеть род чоловічеський. Чи понягно вам теперечки, добродію, відкіль сія напасть постиже нашу Палестину, яко не імами ні краплі дощу, даже і до днесь? Нуте-бо, не позіхайте та кажіть: чи урозуміли глаголаніє моє?
– Аякже! Хоч і по…зі…хаю, а усе урозумів. Ти отеє мені розказував, що в нас чи дощу нема, чи що?
– Так, так. Но через кого сіє бисть?
– Чи через… жаб, чи… через кого… я щось не розслухав.
– Та яких там жаб? Через відьом, через відьом, реку вам.
– Та цур їм, не споминай їх мені, пане писарю! Хоч ще до вечора і далеко, а як налякаєш мене, то я усю ніч буду жахатись і не спатиму: усе відьом буду боятися.
– Та нам не подобаєть їх устрашатися, а довлієть скореняти до третього роду.
– Як же ти їх, Ригоровичу, скорениш? Ти за неї, а вона перекинеться клубком, кинеться тобі під ноги, зіб'є тебе та й щезне. Хіба ж не бува сього? Чи мало старі люди такого розказують, так що, наслухавшись, цілу ніч дрижаки спати не дадуть.
– Не точию старії люди, но і аз може вам повідати про таковоє глумленіє. Єдиножди, вечору сущу, парубоцтво яша м'я і поведоша на вечорниці, ідіже ядохом, гуляхом довольно, а пихом без міри, єлико можаху; і єще мені у твердості сущу, ідох у своє містопребиваніє і, не доходящу ми хижини старої Цимбалихи, внезапу під нозі мої верже-ся нічтось; глава моя закружися, і аз шатахся і мотахся сімо і овамо, і не могущу ми удержатися, падох аки клада і успох, і спах тамо недвижим, аки мертв, дондеже возсія утро. Сиє ж бисть не іноє, яко навожденіє преокаянної відьми. Подобаєть убо їх добре привтюжити, да ізлиють дождь із своїх сокровенностей і да оросять землю.
– Як же нам, пане Ригоровичу, за них узятись, щоб вони вернули дощі і щоб нам не наробили опісля якої капості?
– Не устрашимся і не убоїмся! – сказав пан Пістряк. – Блаженния і вічния слави достойніш пам'яті пріснопоминаємий родитель ваш і отець, Улас Панасович, велеліпний пан сотник прехваброї Конотопської сотні, eгo же мудрому управленію уся вселенная дивовася, – і да почиєть над ним земля пером, – той з сими бабами єгипетськими, просто рещи, відьмами, управлявся благочестиво-мудренно. Довлієть і вам, добродію, по приміру оному невпус-тительно сотвореніє учинити.
– А що ж покійний панотець з ними робив? Кажи лишень, може, і я теж зумію зробити?
– Частопоминаємий отець ваш їх возхищаше і у річці топляше. Аще кая суть відьма, та не погрязнеть на дно річ-ноє, аще і камень жерновний на виї єя причеплють; аще же непричасна єсть злу сему, абиє погрязнеть у воді. Повеліть, пане сотнику, чи топить їх?
– Та топить їх! Нащо ледащо жалувать? – рішив Ула-сович.
– Благо єсть, – каже писар, – утру сущу повелю уся устроїти, яко же обичай при такому казусі буваєть, і усе будеть благоліпно; а у Чернігов вже не підемо?
– Та ні, пане писарю, не підемо. Тільки… як би відкрутитись від них?
– Та відкрутимося, пане сотнику; і cero ради абиє не медлінно пошлемо гінця пішки, кривого Ілька Хверлущен-ка, да шкандибаєть до вишшого начальства з лепортом, що нам не можна у поход іти, занеже ми обаче погружаємо відьом у бездну нашого ставка, іже тщаться погубити увесь мир, сокривше дождь у сокровенностях своїх.
– Добре, добре, пане писарю, отеє ми дуже мудро придумали. Ідіть же та пишіть лепорт, а я щось, розговорюючи з вами, кріпко спати захотів. Мав було розказати і про свою біду, так не здужаю, так і куняю… – Так казав пан сотник, кріпко позіхаючи.