На той час Петрарка вже зажив неабиякої слави як знавець і дослідник античної літератури. Його зусиллями в європейську культуру було повернено загублені твори і забуті імена, а з тими творами та іменамивтрачені ідеї, вчення, знання. Він започатковує інтерес до Платона, він знаходить і коментує рукописи, що перебували поза науковим обігом упродовж багатьох сторіч (щоб не заглиблюватись у ситуацію з монастирськими бібліотеками, пригадаймо сюжет з книгою в романі «Імя Рози» Умберто Еко), він аналізує стилістику мови великих римлян, Цицерона, Вергілія, чого, як видається, не робив до того ніхто. Він відроджує «літературність», стилістичне багатство вжиткової писемної латини (поезію вагантів, за визначеннямусну, тут не займаємо). Але, знов-таки, це заслуги, що потребують певного часу на осмислення їх суспільством. Однак, за браком ліпшої версії, зупинімось на тому, що Паризький університет, ймовірно, прагнув ушанувати обдарованого тосканця як перспективного, міжнародного класу експерта з античності (та найбільше за нього клопотався декан богословського факультету Роберто дей Барді). Що ж до Папської курії, з ініціативи якої, зрештою, було увінчано його на Капітолійському пагорбі в Римі, тут Франческо добре знали особисто як людину обдаровану (не в останню чергу завдяки Колонна). Останній штрих до розвязання загадки коронування Петрарки на короля поетів читач знайде у посланні «До нащадків», де Франческо сам змальовує свій візит до короля Роберта, який по кількох днях спілкування з гостем і собі заповзявся вінчати його золотим лавром. Думаю, портрет славетного поета ми маємо доповнити надзвичайно істотною рисою, що її складно передати на полотні чи в мармурі, та яку можна, як у нашому випадку, вивести з фактів біографії. В наші дні цю рису зазвичай визначають чудернацьким, але, за аналогією, добре всім зрозумілим словом «харизма». Напевне, Петрарка посідав цю рідкісну властивість зачаровувати в особистому спілкуванні.
Якби Франческо Петрарка був нашим сучасником, наважусь стверджувати, він би зробився заповзятим користувачем Інтернету. Берусь навіть припустити, що він віддав би перевагу сервісу Livejournal. Власне, у подібному форматі він виявив себе сповна, залишивши нам багатющий «живий журнал» Петрарки на латині, у вигляді незчисленних прозових і поетичних посланьдрузям, рідним, улюбленим античним авторам; інвективпроти лікарів, проти французьких прелатів, проти «дурних аверроїстів»; збірки анекдотів; власних промов. Тут навіть путівник Itinerarium Syriacum, що змальовує шлях від Генуї до Палестини, із зазначенням визначних місць, радше туристичного, ніж паломницького характеру. Разом з відповідними листами адресатів, весь цей масив утворює унікальний «блог» Петрарки. Нехай пробачає читач лексику високотехнологічної доби, але, можливо, у такий спосіб нам легше буде правильно оцінити характер цієї спадщини. Річ у тім, що головним персонажем її виступає сам автор, Франческо Петрарка, з його уподобаннями, клопотами, тривогами, захопленнями, проблемами, страхами, радощами, з його честолюбством, амбіціями, комплексами Так, так, з усім цим і не тільки. Чимало дослідників цієї спадщини, вражені таким «самомилуванням», по-перше, відзначали жахливий «егоїзм» автора, а по-другекричущу невідповідність особистості, що поставала з приватного листування, тій особистості, якою поставав Петрарка в ліриці і в «публічних» творах. Думається, нам, у XXI сторіччі, з нашим веб-досвідом, зрозуміліше прагнення зібрати пул друзів, яким дозволяється доступ до інтимніших сторін особистого життя; нам також зрозуміліше, що інтерес до інших може здійснюватись через інтерес до себе.
Ми знаємо, що гуманізм, «отцем» якого канонічно вважається Петрарка, це інтерес до людини, людської індивідуальності. Та до якої «людини»? Якщо Петрарка не перший, хто у ХІV сторіччі зазирнув глибоко у свою душу, він перший, хто детально розповів про все, що він там побачив, поділився усім, що пережив, досліджуючи себе. Двісті років мине після Петрарки, доки інтерес до людини підштовхне Андреаса Везалія зробити розтин людського тіла, таємно роздобутого вночі на кладовищі. В результаті, анатом виправив понад двісті помилок в уявленні про будову тіла, що спиралось на праці визнаного на той час античного автора Галена. А як щодо духовної будови людини? Чи виправлено хоч одну помилку в уявленні про душу, відколи Франческо Петрарка зробив перший розтин людської душісвоєї власної? В усякому разі, ця робота відтоді не припинялась. Через сто років по тому, у XV сторіччі, блискучий поет, волоцюга і філософ Франсуа Війон повторював рефреном в одній зі своїх балад (Ballade des menus propos): Je connais tout, fors que moi même. І сьогодні, видається, будь-хто з нас може повторити за ним слова (що переклав українською Леонід Первомайський):
Я знаю сну й пробудження хвилину,
Я знаю Рим і як він всіх скубе,
Я знаю і гуситську всю провину,
Я знаю все й не знаю лиш себе.
Задля справедливості варто зазначити, що, попри славнозвісний «егоцентризм» Петрарки, в його епістолярній спадщині міститься чимало неоціненної історичної інформаціїтреба тільки придивитись. Його лист з Венеції до давнього друга, архієпископа Генуї Ґвідо Сетте, написаний 1367 року, є унікальним історичним свідченням про трагічні події і голод у Золотій Орді у 60-ті роки XIV ст., документом, на який посилаються тюркологинавіть ті з них, хто, може, не знайомий з лірикою Петрарки (в такому разі, ми їм радимо почитати). Взагалі, обсяг написаного такий великий, а коло спілкування настільки широке, що творча спадщина Петрарки в цілому дає уявлення і про добу, і про його сучасників. Біографи видатного майстра Сімоне Мартіні саме за двома сонетами Петрарки, написаними у листопаді 1336 року, датують прибуття художника в Авіньйон навесні того року. Сімоне Мартіні на замовлення молодшого друга зробив ілюстрацію до його улюбленого списку Вергілія і портрет монни Лаури. Портрет не зберігся, але ми знаємо напевне, що він був виконаний і що замовник залишився задоволеним, присвятивши майстрові та його роботі згадані два сонети (77 і 78-й). Хоча, як можна здогадатися, основна тема обох сонетівкохання поета до Лаури, адже, за ліченими винятками (серед яких, втім, такі шедеври, як «Моя Італіє»), уся збірка «Канцоньєре» присвячена цій темі.
Тут ми наштовхуємось на чергову загадку в біографії і в особистості Петрарки. Як уже згадувалось, Петрарка сподівався здобути вічну славу своїми латинськими творами, зокрема епічною «Африкою», а канцони та сонети, написані «народною» (тобто італійською), мав нібито за іграшку. Цікаво, що таку оцінку, неодноразово, хоча й побіжно повторену автором, заведено брати за чисту монету. Тут варто уточнити, що традиційний переклад застосованого до «Канцоньєре» самим Петраркою вислову «Rerum vulgarium fragmenta» як «вірші народною мовою», що свого часу перекочував в українське літературознавство з радянського, хоч і не є хибним, однак аж ніяк не точний. (Недарма російський перекладач Олексій Бердников підшукав для свого перекладу «Канцоньєре» поетичніший відповідник«Осколки на просторечии».) Насправді vulgaris можна перекласти, як «народний» у значенні радше «простонародний», на противагу іншому латинському прикметнику popularis, власне «народний». Петрарка, з типовою для нього самоіронією, вживає «Rerum vulgarium fragmenta», щоб відмежувати свою лірику, суто світську поезію, від «серйозних» творів, які писались на той час винятково латиноюєдиною мовою освіченої Європи. Народною мова Canzoniere постає вже в уяві сучасних філологів. У ХІV ст. італійська поетична мова, в основі якої істотно облагороджений тосканський діалект і новаторські знахідки творців Dolce stil nuovo, зрозуміла тільки певному колу інтелектуалів, цінителів поезії, більшою мірою в межах Північної та Центральної Італії. Простий люд Тоскани теж ніяк не міг сприймати цю рафіновану мову як «народну», а поза межами області вона взагалі була чужоземною. Але ця мовазокрема зусиллями Ґвідо Кавальканті, Чекко Анджольєрі, Данте Алігєрівже виробила досконалі засоби поєднання живих почуттів з високою духовністю і самоаналізом. Петрарка, виливаючи свої почуття у кількох сотнях ліричних віршів, доводить їх форму, символіку і силу емоційного впливу до найвищого ступеня. Роками опрацьовуючи збірку, ретельно продумуючи порядок розташування поезій, редагуючи, вдосконалюючи, він, зрештою, представляє цю довершену титанічну і, безперечно, елітарну працю як «Окремі вірші простою мовою».