— О, а от і Свєтік-самоцвєтік! — засяяв усмішкою механік. — Світланко, а в нас сьогодні аншлаг! Уже й місця нема. Ну, нічого, сідай до мене на коліна, чи он до Сергійка! — і Котя кивнув у бік малолітнього Баклажана.
Кілька миттєвостей Свєтка ошелешено роздивлялася цю картину, потім вичавила з себе:
— Та ні, я, мабуть, піду, — розвернулася й пішла геть. Потім зупинилася, повернулася й подарувала товариству погляд, повний ненависті й презирства.
— Йоперний театр, вхопивши шилом патоки, повернулася Світланка на домівку — крапки над «і» розставляти, — із показним сумом констатував Котя, коли вона зникла з поля зору. Видно, щось таке знав про її ставлення до деяких літер української абетки… Цікаво, чи не від самої Свєтки?
Звісно, можна вважати, що Ксюха, організувавши цю виставу, вчинила жорстоко. Та, по-перше, юність часто буває безжальною, бо ще толком не випробовувала на собі, як це, коли болить. А, по-друге, першими красунями, навіть, якщо йдеться лише про клас, часто-густо і стають, і залишаються не тільки завдяки зовнішності й майстерному володінню плойкою чи щіточкою для фарбування вій.
А Стрілецька відчувала особливе торжество: ач, лялька білоброва, хотіла у неї Алекса відбити! Спіймала облизня? Отож! І річ не тільки в тому, що у Ленки з Олексієм були стосунки. Він їй подобався, і навіть дуже, але це почуття не було суто вибірковим: таку, як він, симпатію викликав ще дехто з пацанів; тоді, на початку літа, у неї хлопця не було, а хотілося, щоб був, щоб обнімав, цілував, щоб ходив з нею по району; і щоб був не шнурком якимось, а основним чи чотким. Олексій виявився вільним і підходив з усіх точок зору. Але щоб через нього аж світ був як зав'язаний… Ну, навряд…
Штука була в іншому: до цьогорічної весни дівчата приятелювали, поки Закринична не увела в Стрілецької з-під носу хлопця, котрого невдовзі благополучно «послала». І сама не гам і подрузі не дам. Ленка добре запам'ятала ганьбу того фіаско і допустити, щоб таке сталося вдруге, в жодному разі не погодилася би.
22. Демон і шедевральна герла
Літо в Демона склалося — краще не вигадаєш. Спочатку практика на суховозі «Стугна» класу «Волго-Дон», котрий він одразу в телефонних розмовах з батьками й друзями став називати на західний манер балкером. Перевозили вони по Дніпру щебінку, вугілля та руду. Хлопцеві подобалося: команда прийняла його практично як рівного, не чмирила за невміння й не дорікала невеликими літами. І зверталися всі, як до свого — Віталя. А він був беручкий і проворний, ще й річкову науку хапав просто на льоту. Ну, а платили — як справжньому матросу. В екіпажі розповідали, що минулої навігації «Стугна» ходила до Варни й Констанци, і ті часи всі згадували як золоті.
Взагалі-то теплохід міг взяти на борт екіпаж у два десятки людей: капітанові та першому помічникові призначалися окремі блок-каюти («Чисто невеличка квартирка на кораблі», — оцінив у перший день практикант), решті — одномісні каюти. Їх таки в тих каютах чимало: другий штурман, електромеханік (він же радист), боцман, кухар, троє мотористів-рульових, троє матросів та практикант Демон, — але все ж не два десятки.
В один із заходів до Херсону він з тямою прибарахлився на Дніпровському ринку на тамтешній «барахолці» — так тоді називали напівлегальні базари, де продавався різний дефіцитний крам. За тридцять п'ять «рваних» відірвав відпадні бежеві шкіряні югославські шузи, ще двадцять п'ять віддав за приталений батник з металевими ґудзиками, планкою та виложистим коміром з гострими довгастими кінцями. Окрема обновка — джинси, які йому продав якийсь мариман зовсім не дорого: за сто десять карбованців. Щоправда, це були не омріяні «Levi Strauss», «Lee» чи «» — напис на лейблі нічого не говорив: «DC brand», та Демон був не телепень якийсь: він узяв сірника, добре його послинив та потер тканину на поясі, де вона була лицевою стороною до тіла. На паличці залишився слід від нестійкої синьої фарби. А ще — дві футболки по п'ятнадцять: на одній малюнок — патлатий чувак в круглих окулярах і підпис «John Lennon», на другій під літерами «Deep Purple» — аж п'ять волосатих хлопців. На футболці був зображений так званий Mark-III, третій склад легендарного гурту з вокалістом Девідом Ковердейлом, але Демонові, як тим «кіберикам» з колишнього Олексиного класу, це ім'я нічого не говорило. Просто футболка сподобалася. «Годиться», — погодився він, полегшивши за один прохід «толкучкою» гаманця на дві сотні рублів, — майже на все, що заробив він за півтора місяці на теплоході й наекономив зі стипендії за рік. Ну, подітися нікуди: ходити по Києву вдягненим, як провінціал, набридло й було соромно, а тепер він виглядатиме гідно, а коли приїде до рідного Запоріжжя після практики, то там і поготів — як перший модник.
Як не крути, а це були останні канікули: наступного літа захист диплому й, по недовгій роботі за розподілом, — повістка на розрахунок і призов до війська. Відкошувати від служби в армії тоді було не прийнято: по-перше, держава за це могла капітально вжарити аж до посадки до тюрми, по-друге, суспільна думка про те, що ти не повноцінний чоловік, якщо не служив, хоч уже не була в країні одною-єдиною, але явно домінувала з грандіозною перевагою. А Демон і не прагнув уникнути чи ухилятися. Навпаки, думав йти, бо плани на майбутнє були. Головне — потрапити до хорошої військової частини й там себе зарекомендувати. Дідівщини, що з'явилася й вкоренилася останнім десятиліттям, він хоч і побоювався, але не до істерики: люди якось служать, а ми не гірші за людей.
По закінченні практики екіпаж теплохода проводжав Демона тепло, а судовий електромеханік, — довготелесий рудуватий бородань Антон Віталійович П'ятихатько, — в якого, власне, й практикувався юнак, розчулився, поплескав по плечі, потиснув руку й сказав:
— Ну, Віталю, ти давай після навчання до нас, — очевидно, випустивши з виду, що двох електромеханіків на суднах такого класу не буває.
Потім був місяць вдома, у батьків в рідному Запоріжжі: походи на Жданівський пляж з пацанами, вештання вечірнім містом, посиденьки у дворі з гітарою, ну, таке, як у всіх, нічого нового. В рідному місті за всі канікули Демон не побився жодного разу. А в кінці серпня прийшов час повертатися на навчання.
Києва, навіть не так самого міста, як київських пацанів, він терпіти не міг з перших днів свого там перебування. Спочатку, коли він, тільки-но прийнятий до училища першокурсник, вийшов з гуртожитку по хліб, у нього повитрушувала всі дрібняки — мідяки й срібняки — місцева гопота. «Дай десять копочєк — а єслі найду — ану, сипні мєлочі — а пострибай» — ну таке, хто не знає. Ще й під дих дали для початку та на останок попутного пенделя в дупу відвантажили для надання потрібного прискорення. Ну, це таке, але тієї ж осені у тому ж вересні він втрапив у халепу значно гіршу. У неділю його чорти понесли до Голосіївського парку — на атракціонах кататися. Ну, п'ятнадцять років, дитина по суті ж. Нагойдався, накрутився й налітався. І тут так приспіло йому відлити, а де туалет — не знав. Нічого страшного, подумав, тут парк он який здоровенний — забіжу десь в кущі на хвилинку, та й по всьому. Він відійшов алейкою, що вела кудись донизу вглиб парку, метрів двадцять, і напоровся на зграйку місцевих, хуліганського вигляду, однолітків. Згадуючи пізніше все, що відбулося, він зрозумів: вони коїли таке не вперше. Гопота вмить вправно обступила його — не вирвешся ані вперед, ані назад — а один, лупатий здоровань, зневажливо кинув Віталіку:
— Слиш, жлоб!
— Я не жлоб, — розгублено заперечив хлопець. Це слово означало на тодішньому міському койне або жадібну людину, або малокультурну, або селюка.
— Та ладно, — гмикнув хуліган. — Я що, сліпий? Не бачу, хто переді мною? Купи урну.
— Хлопці, та ви чо? — ошелешено витріщився на них Віталя.
— Чєрєз плєчо, — по-хамському відповів амбал. — Ти шо, не пойняв?
Якби у вухах не булькало від бажання відлити, він обов'язково спробував би зацідити тому щодуху кулаком в ніс або з ноги по дзвіночках та відірватися в розрахунку на непоганий спурт і пристойну витривалість. Але які там ривки, коли ти практично всцикаєшся, ледь втримуючи в собі сечу?
— Ну, добре, скільки? — поступився він. Відкупитися — не так соромно, як напудити в штани при них.