— Кого я бачу? Сам непереможний Ігор Гамзєєвич Сорока власною персоною!
— Котяро, тобі за амплуа належить з'являтися на манежі з іншою реплікою, — не сприйняла жарту «персона».
— З якою? — запідозрив підступну каверзу «Котяра».
— «А це я!»
Виявилося, що Котя явно знав, хто з'являється перед публікою в цирку з такою фразою, і образився:
— Я-то рудий безумовно, а хто з нас клоун, ми поговоримо, коли наступного разу в тебе мопед зламається. І Сонечку розкажу про твої закидони в бік рудих.
Ця сентенція таїла в собі неабияку погрозу: серед молоді Котя був найперший спец на всю Чорну Гору, жив у приватному будинку і мав чималенький гараж, обладнаний під майстерню; всі власники мотоциклів і мопедів з будь-якими проблемами прямували до нього, а він практично нікому не відмовляв і грошей не вимагав: скільки давали — за те й дякував, а більшості пацанів допомагав «по дружбі». Була в нього одна дуже позитивна риса: він ніколи не брався за роботу, якщо не був стовідсотково впевнений, що зробить її якісно, й у надскладних випадках чесно казав: «Мені не по зубах», — і тоді мотоцикліст розумів, що його залізний кінь хворий не на жарт. Котю в його мікрорайоні знали всі власники «Дніпрів», «Іжів», «Мінськів», «Уралів», «Яв» і «ЧеЗетів», не говорячи вже про лихих гарцівників на малопотужних «Верховинах» і «Ригах». А в сусідньому був свій мастак-золоті руки — Вітя-Сонечко, хоч як дивно, теж яскраво-рудий, мов смолоскип. Перспектива стати «персоною нон грата» для обох механіків явно не сподобалася Ігореві, і він відступився:
— А якого ти: «непереможний», «непереможний»? Тобі б так навішали, а я б насміхався!
Котя мить помовчав, уявивши себе на місці Сороки, тоді визнав:
— Це була би повна лажа. Даруй, не подумав. Проїхали, — і потиснув Сороці руку.
«П'ятак» мав величезний плюс: його було абсолютно не видно з проїжджої частини бульвару Дружби народів, котрою час від часу баражували міліцейські «бобіки», які народ усе частіше називав «місяцеходами». Колись хлопці затягли у зарості бузку пару лавочок, і кущі надійно маскували їх від дороги. Дільничний-то знав, що контингент «п'ятака» не схильний до системних правопорушень, хіба що винце тихцем споживає, та й то пляшки завжди до урни виносить, тож, маючи важливіші справи, зрідка навідувався з настановою «щоб мені без ексцесів», але тим, хто їздить на «бобіках», того одразу не розповіси, а їм тільки навернися на очі… Доводь тоді, що ти не верблюд… А вони що, розбиратимуться? Причепляться, заберуть, можуть люлів увалити не знати за що, ще й на облік ні за цапову душу поставлять… Їм галочка у звіті, тобі ж — проблеми за місцем навчання. А от зі справжніми правопорушниками виходило в них далеко не так ловко. Сорока заяви до ментовки тому й не писав, що все одно не знайдуть, а сам факт звернення до «органів» геть перекреслював варіант із підпискою контори. Молодь ментів за все це недолюблювала, позаочі називаючи «лягавими» й «мусорами», розповідала про них образливі анекдоти та співала глумливих пісеньок:
«У міліції служив,
Голубий мундир носив,
З кобурою на боку
Я порядок наводИв:
Щоб ніхто ніде не сцяв,
З підвіконня не ригав.
Нарушителя впіймав —
Я беру із нього штраф,
А не хочеш — так пройдьом
В отдєлєніє лягав!
Гав-гав!!!»
Не встигли Котя із Сорокою врегулювати стосунки, як на «п'ятак» почав підтягуватися народ: прийшов Сашко, припливла повільною ходою гожа білява Галушка… Героєм дня був, безумовно, король шкільної ударної установки, і вся увага товариства була адресована саме йому. Не надто часта гостя, бо жила з іншого боку бульвару, з'явилася Ленка Стрілецька, сіла на лавку навпроти Олексія й одразу помітила його обнову:
— О, які в тебе джини класні!
«Єдина звернула увагу», — відмітив для себе Алекс й зиркнув на Сашка: чи палити фірму? Той незворушно мовчав.
— Санько підігнав, — невизначено відповів Олексій.
— Мені не підійшли, а Олексі — саме те, — не став заглиблюватися в подробиці друг. Пошив у штанів був дуже вмілим, котон — імпортним, якого в нас не купиш, всі знали, що Сашкові батьки час від часу отримують посилки «з-за бугра», отже, підозр щодо «самопальності» шедевру ні в кого не виникало.
— Скільки віддав? — поцікавився Котя.
— Це вже наше діло, — обрізав небажану тему Сашко.
— Я до того, що я би теж такі придбав, — пояснив провідний механік району.
— Якщо будуть, я тобі першому скажу, — незворушно збрехав Шварцберг.
Отже, рекламувати себе як кравця Сашко явно не збирався.
Пошити штани в ті часи коштувало десять карбованців, і Сашко міг би підробляти, обшиваючи знайомих та набиваючи водночас руку. Та часу на те в нього не було, бо мав він уже налагоджений бізнес: діставав бажаючим грамплатівки студій «братніх країн»: болгарського «Балкантона», східнонімецької «Аміги», чехословацького «Супрафона», польської «Музи» та югославського «Юготона». Слово «платівки» ним принципово не вживалося, виключно — «плити», в крайньому разі — «диски». Спеціалізуватися на «демократах» було не так престижно, як на «фірмІ», але й «головняків» від них — жодних: з соцтабору платівки невеликими партіями — на всіх меломанів явно не вистачить — приходили прямо на бази та в магазини фірми «Мелодія», головне — знати, як їх там взяти, а далі — справа техніки. І жодних нікому не потрібних дурниць на кшталт зустрічей з іноземцями… Державна ціна такої платівки була три керебе п'ятдесят коп.; а продавалися «демократи» рублів за десять — п'ятнадцять, чехословаки — до двадцяти п'яти, бо писали не лише свій, а й західний популярний музон — рок і поп, а «юги», які теж це робили, але значно якісніше, доходили до сорока.
Не цурався Сашко й дрібних заробітків: за півтора-два «рябчики» переписував зі своїх «плит» замовникам на бобини альбоми популярних виконавців. Для того в нього був пристойний програвач і непоганий магнітофон. Так що ще й шити на хаті часу йому явно бракувало.
Олексій крадькома зиркав на Ленку, розглядаючи її геть новими очима. Вона була таки кльова: невисока, ладна, голос приємний. А дівчина інколи перехоплювала його погляд і ледь помітно йому всміхалася. Як відчула щось.
Десь о восьмій Стрілецька сказала, що їй час додому, стала прощатися й раптом запитала:
— Олексію, ти мене проведеш?
О цій порі влітку ще добре видно, йти їй — у другий дім за дорогою, і ця пропозиція була явним актом уваги з її боку. Сам факт разового проводжання ні до чого не зобов'язував, Олексій звівся на рівні й оголосив товариству:
— Друзі, радо побув би з вами ще, але — не можу. Всім до побачення!
Дівчина невимушено взяла його під руку, і вони пішли, а весь «п'ятак» мовчки дивився їм услід.
Під під'їздом вона спитала:
— Ти подзвониш?
— Тільки-но хотів спитати телефон, — викрутився він.
— Дуже легко запам'ятати: пів на п'яту.
— Як це? — не второпав він.
— А так: перші дві цифри — як у всіх на районі, а потім шістнадцять — тридцять, пів на п'яту.
— Дійсно, легкий, — з першого разу запам'ятав він цей номер на все життя.
— Ну, тоді бувай, — помахала вона долонькою й щезла за дверима.
…На собачий майданчик Белс прийшов разом із Іриною, коли всі вже зібралися.
— А ми ходили на «Супер-8», — похвалився він і обійняв дівчину за плечі. Вона ніяк не відзначила цього жесту, буцімто було це для неї звичайною, природною річчю.
Компанія зовсім не відреагувала на таку демонстрацію студентом свого нового статусу: всі промовчали, лише Щербанюк ледь помітно смикнув кутиком рота.
Олексій побув на пустирі зовсім недовго, рівно стільки, скільки знадобилося Весті, й заспішив, збрехавши, що в нього є невідкладні справи.
Він ішов додому, смалив «Експрес», — батьки знов почують тютюновий запах і сваритимуть, але то видавалося неважливим, — і згадував слова Миколи Можайського: ні, от дійсно, вона що — неповторна королева, кінозірка, місцева Міу-Міу? Через неї тепер світ — як дошками забитий? Хай сама потім лікті гризе: є й інші дівчата, аж ніяк не гірші. Та ж Ленка. І телефон в неї легко запам'ятовується: пів на п'яту.
Досвіду стосунків з дівчатами чи хоча би досвіду почуттів до дівчат Олексій, живучи досі суто хлопчачим життям, майже не надбав. Хіба що був закохався в чотирнадцять років. Тоді він почав дружити з неймовірно гарною однокласницею Маргаритою. Вона аж так йому сподобалася, що він навіть подарував їй свого зошита з віршами — зрозуміло, про неї.