9. Продуктова експедиція
…Буяло літо, густо виставивши в різних непередбачуваних місцях просто на асфальт київських тротуарів лотки із городиною, фруктами та ягодами. Така ряснота спонукала киян до заготівельної наснаги, і вони заходилися закривати компоти, огірки, та, звісно, джеми й варення. Радянська торгівля блискавично відреагувала на їхнє завзяття: цукор в продуктових магазинах почали відпускати по кілограму «в одні руки». В найближчих торгівельних точках, де тебе знали в лице, ще могли ощасливити бонусом у вигляді повторного кіла, та й то не відразу, а якщо зайдеш десь за годинку, в решті ж продавчині — як правило, огрядні злючі тітки — якимось незбагненним чином запам'ятовували факт купівлі лімітованого товару й за другої за один день спроби здіймали такий неймовірний нестерпний лемент, що мухи, намертво приклеєні до липучок, розвішаних під стелею, забували в паніці свою зневіру в можливості свободи й відчайдушно махали крильцями, намагаючись відірватися від смертоносних коричневих паперових стрічок, щоб летіти стрімголов кудись подалі від цього страшного місця.
Залишалося одне: обійти по черзі всі навколишні магазини. Але якщо виділили тобі на закупівлю червінця, а цукор коштував сімдесят вісім коп., то ходитимеш ти півдня, а сумка твоя із кожним проміжним пунктом маршруту ставатиме рівно (вагою паперового пакета для спрощення підрахунків знехтуємо) на тисячу грамів важчою, а кілограмо-кілометраж ростиме пропорційно до кількості відвіданих крамниць.
Продукти в ті часи, принаймні — в Києві, продавалися у форпостах забезпечення населення харчами під гордими вивісками «Хліб», «Молоко», «Овочі-фрукти» (варіант — «Дари ланів»), «Продукти» (або «Продтовари») та «Гастроном». З першими трьома все зрозуміло: вони мали визначену спеціалізацію, цукор там ніколи не зустрічався, хіба що — рафінад в пачках у булочних, але з точки зору технології приготування варення та внаслідок більш високої ціни в нашому випадку він нікого не цікавив. Купити невід'ємний піскоподібний інгредієнт варення можна було в бакалійних відділах «Продтоварів» чи «Гастрономів». За якими асортиментними мінімумами вони розрізнялися: котрому бути «гастріком», а якому — звичайнісіньким «продуктовим» — Олексієві було невтямки; хіба що — за розмірами; бо купити в них можна було одне й те саме: три-чотири види вареної (напівкопчені «Краківська» та «Одеська» ще зустрічалися, але стрімко сходили нанівець) ковбаси, найчастіше це були «Лікарська», «Дитяча» й «Любительська», кілька сортів сиру, стандартний набір круп: манка-перловка-рис- пшоно, які-небудь рибні консерви… Ну, лаврушка там, хмелі-сунелі, спеції для юшки… В кондитерському відділі — цукерки (шоколадні ще були), але торт зазвичай — лише бісквітний… У хлібному — нормально: булки, батони, паляниці, «кирпичики» (саме так, ніякі не цеглинки), калачі-хали й рогалики, сайки й «городські», український та «московський»… А от «жулік» — смачна житня булка з родзинками — геть зник ще наприкінці шістдесятих.
Ряснота, якщо не зважати на хронічну нестачу «Жигулівського» пива (інші сорти за межами спецрозподільників майже не зустрічалися), не переводилася лише в лікеро-горілчаних відділах: сухі, ординарні, солодкі, кріплені, ігристі, марочні вина були на будь-який, навіть дуже вибагливий, смак. А якщо смаку нема — ось тобі плодово-вигідне, любовно назване п'яничками «грушки-яблучка», або портвейни «Агдам», «Приморський» і «три сімки». Лікери: «Шартрез», «Бенедиктин», «Спотикач», «Запіканка» — бери — не хочу! Горілки й коньяки — на вибір. Хіба що вірменський коньяк дуже рідко гостював на поличках тих відділів, так ніхто й не побивався: он скільки сортів болгарського, молдавського та місцевого.
Та й то: плямоголовий майбутній всесоюзний борець із лікеро-горілчаною галуззю та виноробством заправляв тоді партійною організацією Ставропілля, за межами цієї житниці відомий був лише вузьким партійним колам, тож у найближчі дев'ять років цим відділам нічого не загрожувало.
Якщо хтось думає, що гастрономи елітного Печерська якось разюче відрізнялися від своїх побратимців з якої-небудь демократичної Шулявки чи Сталінки багатством вибору, то він дуже помиляється: «пани», як називали городяни сановних відповідальних працівників, що густо мешкали в районі в «цековських» та «совмінівських» будинках, буквально майже нічого, крім хліба й молока, там не купляли, а хліб насущний для щоденного харчування добували в спецбуфетах та закритих розподільниках, як сам Маркс велів: «Розподіл, — стверджував цей мудрагель, — визначає співвідношення (кількість), в якому продукти дістаються індивідуумам». От і розподіляли — в розподільниках. Так що «індивідуумам» продукти таки діставалися у визначеному співвідношенні. Щоправда, рядовим службовцям високих установ, інструкторам та інспекторам, що до високого рангу «відповідальний» не дотягували, до цих джерел дефіцитів, делікатесів та просто дуже якісних харчів доступ не передбачався, хіба що пайка якогось підкидали до свята, і продукти «діставалися» ними, як простими смертними, у нескінченних чергах, по знайомству чи з відчутною переплатою.
Дефіцитні делікатеси (всілякі шинки, ковбаси, балики, тверді сири і таке різне) найчастіше «викидали» у «гастріку» на Московській, а лихомовці-клепачі зі злими язиками стверджували, що сюди їх постачають із тих-таки закритих розподільників ЦК, коли підходить до кінця термін реалізації — щоб реально не прийшлося викидати. На підставі таких чуток народний поговір нарік цей відносно благополучний магазин словом «об'єдкі». Для справедливості слід сказати, що в місті були ще одні «Об'єдкі» — на розі Великої Житомирської та Володимирської, і в них, сердешних, така назва з'явилася через абсолютно аналогічні чутки…
Гастроном на розі Дружби народів та Кіквідзе прозивався «Темп». Отак гордо десь на початку 60-х найменували перший в Україні магазин самообслуговування, сподіваючись на небачену кількість стрімко «затарених» покупців. Дуже скоро з'ясувалося, що в «Темпі» швидко зростали обсяги не лише реалізації товару, а й крадіжок. Хто вже там із таким розмахом цупив: несвідомі городяни чи метикуваті продавці, — списуючи постійні недостачі на раптово виниклу злодюжкуватість хаповитих киян, — в анналах історії не зазначено, але невдовзі «Темп» накрився великою мідницею, перетворившись на звичайний великий безіменний «гастрік», та тільки городяни, чиї злодійські нахили так само раптово повернулися до середньої по республіці норми, уперто називали його колишнім гордим іменням. До речі, в 70-ті в «Темпі» був непоганий кафетерій: там позмінно варили смачну запашну робусту дві молодяві моторні жіночки. Кажуть, що він там і досі є, навіть за кавоваркою ті самі продавці — от тільки тепер вони сиві бабусі… Зайти якось перевірити, чи що…
Із «Темпом» сусідила «Яма» — продмаг у глибокій западині між двома пагорбами, але нічим, крім назви, примітною вона не була.
Був ще гастроном «Печерський» під псевдо «на Лесі», — розташовувався на бульварі імені геніальної поетеси, — чималенький за розмірами, більший за «Темп» та «Об'єдкі» разом взяті, й, треба віддати йому належне, з непоганим, як на ті часи, постачанням. «На Лесі» мав свою фішку: майже постійно діючу виносну ятку з мороженою рибою. Здоровенний вантажник у сірому засмальцьованому халаті щодуху кидав просто на бульварний тротуар чималенькі льодові брикети, і вони дивним чином розпадалися на практично непошкоджені тушки хека, мойви, сарданелли, минтая, «мокроуса» чи якоїсь рибки з дивною назвою «лєдяная»… А потім хутко скидав їх у алюмінієві лотки під столом продавщиці. Про якісь санітарні норми ніхто пискнути не смів: черга не тільки словесно роздерла би такого відчайдуха, мов жабу, могли й нагнати.
Взагалі-то це було звичайною практикою: йменувати продуктові магазини за адресою чи найближчою зупинкою громадського транспорту: були гастрономи «на Чеській», «на Філатова» (саме там затоварювалися вином Олекса із Сашком), «на Копиленка»… Правди ніде діти: зупинки завжди розташовувалися поряд із гастрономами, але кому тепер доведеш, що сталося так невипадково…
На дачі дозрівала вишня, вродило її так рясно — «закривати» й «закривати», і Алекс отримав від батьків задачу заготовити цукор. Подумки накресливши маршрут по продмагах і приречено погодившись із кілометражем, що виходив у підсумку, а надто — із сумним фактом, що майже весь канікулярний день пропав, з великою господарською сумкою й десяткою в кишені він почимчикував до найближчого продмагу на Кловській.