Останньою краплею стали загальношкільні батьківські збори наприкінці першого півріччя дев'ятого класу, де Кузькіна-Мать прилюдно провістила: «Було в школі два наґлєца: Ляхов та Дем'яненко. Так от Ляхов пішов від нас, а другий на наше горе залишився!» Після цього демаршу осоружної українки на сімейній раді було вирішено, що триматися за такий навчальний заклад більше сенсу немає, хай педагогічна стезя Кузькіної-Матері буде безбідною, і Олексій перейшов до іншої школи — за місцем проживання. Але перенести документи з однієї канцелярії до другої — не питання, а друзів-то через недолугу віщунку, що й уроки-то вела, не відриваючись від конспекту, міняти не станеш. Тому в канікули чи вихідні Олексій за першої ж нагоди їхав на «п'ятак». Зрозуміло, що тамтешні завсідники через пристойну відстань, — дві зупинки тролейбусом та чотири — трамваєм чи автобусом, — нікого з відвідувачів собачого майданчика і не знали.
Так що Белсове «пів на дев'яту» створило Олексі великі незручності. Він докурив, щигликом відкинув недопалка в кущі («Пфе, як некультурно!», — згадав героїню мультика про Карлсона), зиркнув чогось догори: там, стрімко прокреслюючи в небі яскраву лінію, падала, доживаючи останні миті, зірка. Він нічого не загадав; що просити в зірки, котра вже падає: їй що, мало своїх проблем?
8. Ірина
Два роки тому батько Ірини різко розвернув і своє життя, і сім'ї, перейшовши на службу до республіканського МЗС. Оскільки спеціальної освіти він не мав, його одразу зарахували слухачем до дипломатичної академії в Москві та надали в Білокам'яній відомчу квартирку: не хороми й не палати, але ж не навік, перекантуватися з сім'єю шість семестрів — й такої вистачить. А попереду маячила омріяна робота в якомусь посольстві — і прощавай, тимчасовий прихистку в Білокам'яній!
На сімейній раді вирішили: до столиці батьки заберуть лише меншого брата Вадька, а Ірину, яка має за той само термін закінчити школу й вступити до інституту, з її зразкової англійської спецшколи не зривати, а залишити в Києві, доручивши піклування про неї бабусі. Дійсно, що вона, маленька? Доросла дівчина вже. Сама себе обслуговує. Вчиться хоч і не на відмінно, але ж дуже пристойно… Просто треба, щоб хтось із дорослих поряд був. Бабуся з нею поживе. Та й тітка, батькова сестра Маргарита, теж поруч на Печерську мешкає. Провідає небогу кілька разів на тиждень, чим їй ще займатися, як своєї сім'ї не завела?
А там, либонь, все якось вималюється: батько отримає призначення, Ірина закінчить школу й вступить до інституту, і тоді… Батьки так і казали: «тоді». Які такі багатства й можливості мають посипатися на їхні голови в цей благословенний час, вони й самі, здається, не знали.
Взагалі-то, якщо вже говорити чесно, ані академії, ані райдужних закордонних сподівань не наснилося би їм в найсолодшому сні, якби не родина Нехлюйків. Це вони, з їхніми неабиякими зв'язками в нетрях міністерства, з умінням зайти до кого треба в кабінет, відвести кого слід в сторонку на рауті й шепнути потрібні слова, посприяли з огляду на стару, з юності ще, дружбу. Дипломати — спільнота досить закрита для сторонніх, туди «з вулиці», якщо ти не партійний призначенець, просто так не втрапиш. Тим паче, якщо тобі вже сорок років.
Цей вік в родині піднесли в абсолют. Почала мати:
— Знаєте, діти, як батькові важко в сорок років сідати за парту? Як важко в такому віці вчитися?
Підхопила бабуся:
— Вчіться зараз, поки мізкі свіжі, бо в сорок років знаєте, як важко…
Один батько нічого не говорив, тільки гмикав: знав, що до Дипломатичної академії він завдяки пробивним Нехлюйкам потрапив за «партійним» набором — з функціонерами КПРС та ВЛКСМ. Були там декілька вихідців з політапарату армії. З МВС він був один.
Зрозуміло, що і ставлення до цього набору у викладачів було дещо іншим, ніж до зелених юнаків, які тільки-но закінчили інститут міжнародних відносин. Таки зрілі люди, можна сказати, перевірені партійні кадри. Абсолютно всі розуміли, що більшість цих слухачів практичними дипломатами не буде, а, скоріше за все, секретарями парткомів у посольствах: провадитимуть, так би мовити, партійну лінію в дипломатії. І з мовами їм не так надокучали: не дві-три, хоч би одну опанували, але — пристойно…
У Нехлюйків був син, Єгор, на п'ять років старший від Ірини: коли він вступив на факультет міжнародних відносин до університету, вона перейшла тільки в шостий клас. Батьки жартували: тобі наречена росте, нам — невістка. Їхнє діло балакати, підпивши на гостині: кому батьки не пророкували в подружжя дочок своїх друзів? Ірина була ще дитиною, він — вже студентом, а на факультетах романо-германської та російсько-української філології крутили сідницями такі тьолки…
Колись, чотири роки тому, Ірина мріяла, що от вона виросте, стане дуже вродливою, він роздивиться, якою вона стала, і тоді… Що саме мав тоді зробити Єгор Нехлюйко, зримо їй теж не уявлялося. Ну, він же старший і він чоловік, має знати, що слід робити. Це, звісно, не білий кінь чи червоні вітрила, але щось таке, сучасне… А той звик, що вона маленька, що можна не брати її на увагу й насолоджуватись студентством, помноженим на парубоцтво.
Вона чекала весь цей час і росла, а він не помічав і не помічав, а їй виповнилося шістнадцять, у неї закруглилися стегна й налилися груди, хоч невеликі, але дуже виразні, на неї заглядалися, до неї залицялися, і вона цілком резонно вирішила: ти, мабуть, найкращий, але ж я не винна, що тебе немає поряд, — і стала зустрічатися з хлопцями…
Хай там як, їм з батьком лишилося по року: йому до омріяного дипломатичного рангу й виїзду за кордон, Ірині — до закінчення школи й до вступу (в тому, що вона витримає конкурс, у неї ніяких сумнівів не було) до якого-небудь пристойного київського інституту.
За тиждень мали приїхати зі столиці батьки: «У нас — теж останні канікули», — пожартувала по телефону мати. Вони не планували поїздок на море: скучили за рідним містом. Але Ірині й не кортіло на курорти: таки два роки з бабусею без батьків, головне — з ними побути.
А вчора вона познайомилася з новим товариством: давно чула, виходячи на балкон вечорами, собачий гавкіт із сусіднього пустища і вирішила нарешті сходити й подивитися, хто там гуляє і чи не підійде та компанія її Джеку. Виявилося, підійшла не тільки псові: нормальні хлопці вигулювали там своїх улюбленців. Ну, малого Марата вона знала ще по школі, а ті двоє — так, нічого: Сергій і Вітя Белс. Цей Белс учора ув'язався її проводжати та навіть випросив телефончик. А сьогодні вже подзвонив: «А ви прийдете ввечері гуляти з собакою?»
Цей Вітя їй, якщо розібратися, й запівдарма не треба: ще до кінця не з'ясовний стан речей з П'єром, з котрим вона познайомилася на весняних канікулах у поїздці до Чехословаччини. Взагалі-то він ніякий не П'єр, Петро зі школи на Свердлова. Усю четверту чверть він був настійливим, дзвонив, приходив, запрошував у різні місця: то до театру, то до кафе. Коли закінчилася школа і вони поскладали екзамени, П'єр сказав, що в другій половині червня їде з батьками на відпочинок, а коли повернеться — обов'язково зателефонує. Треба довідатись, чи приїхав, і якщо так — «послати», щоб знав, як не дзвонити. А, може, він на морях познайомився з якоюсь дівчиною, як з нею тоді в подорожі, і тепер в нього новий предмет жадання? А як ти взнаєш, якщо сама не зателефонуєш?
А цей Белс весь вечір: «Ірино та Ірино», — у вічі заглядає, приязно усміхається, ще проводжати пішов. Одразу видно: запав. І дорослий, студент уже. Це тішило її самолюбство: приємно же, коли старші хлопці біля тебе упадають… Зрештою, на тому П'єрові світ клином не зійшовся, вирішила вона, зиркнула на годинника, взяла повід й гукнула Джека — гуляти.
Її вчорашні знайомі були вже на пустирі, навіть багаття розпалили. Та крім іронічного Сергійка Ома й Віті-Белса там виявився ще один парубок: радше — одноліток, спортивної статури, приємної зовнішності, з уважними карими очима. Він раз глянув на Ірининого пса, вочевидь не зачарувався, потім — на неї і не подав виду, чи сподобалася вона йому. Ірині здалося, що так.
— Я звуся Олексієм, а ваше ім'я мені вже відоме, — відрекомендувався хлопець і більше ніякої особливої уваги на неї не звертав, спілкувався, як з усіма.
А от проводжати її не визвався ніхто, навіть Белс, і це дівчині не надто сподобалося.