Дикун!
– Адже вона не дуже складна. Ось розробити алгоритм було дiйсно важко, а машина... За iдеєю перша машина завжди проста. Ускладнення починаються потiм. Знаєш, перший радiотелескоп у Гарвардi змайстрував тесляр з дошок, i коштувало це всього-на-всього чотириста доларiв. А першi обчислювальнi машини було зроблено з дитячого "Конструктора"... Взагалi це не має значення. Ми якось плутано розмовляємо, адже я ще не сказав основного. Розумiєш, яка пригода: я розв'язав на машинi iншу задачу, зовсiм iншу. Але вiдповiдь, здається, пiдiйде i для твоєї проблеми.
– Яку задачу ти розв'язував?
– Бачиш, машина в мене невелика. Я втис її в одну кiмнату.. З самого початку довелось лiпити машину стосовно до питання, яке мене цiкавило Елементи пам'ятi дуже мiсткi, на бiоблоках, кращi з iснуючих, з готовою iнформацiєю. I все одно на шiстнадцяти квадратних метрах багато не розмiстиш Звiдси вузька спецiалiзацiя: машину розраховано лише на одне питання. Влiтку я почав її розбирати...
– Стiй. Яке питання ти поставив машинi?
– Бачиш, - Антена мнеться, зазирає менi у вiчi, - я довго вибирав, ти не вважай, що це фантазування, я шукав вузлову проблему.
– А конкретно?
– Проблема повернення. Польоти до зiрок. Ну, ти мусиш знати. Класична проблема повернення: на кораблi збiгло п'ять чи десять рокiв, а на Землi сто або двiстi. Повернувшись, люди потрапляють в iнший свiт. їм важко, може, навiть неможливо жити в цьому свiтi. I потiм вони прибули з вiдкриттями, якi на Землi вже давно здiйснили без них. Польоти втрачають сенс.
– Класична проблема повернення. Припустимо. Але чому нею треба займатись одинцем?
– А що тут робити колективу? Ну що робив би iнститут?
– Влаштовують же на цю тему конференцiї...
– Нi, ти сплутав: були конференцiї з мiжзоряного зв'язку. А перельоти на мiжзорянi дистанцiї вважаються нездiйсненними. Практично нездiйсненними. Про що ми говоримо! Нема жодного iнституту, жодної лабораторiї, жодної групи, якi спецiально займалися б цiєю проблемою. Та й як займатися? Спочатку потрiбно знайти якiсь опорнi iдеї. Знайти, розвинути, довести, що це не марення...
– Ти можеш працювати над iншою проблемою, а у вiльний час...
– Нi! - Антена заперечливо змахує руками. - Не можна вiдхилитися, треба думати на повну потужнiсть.
* * *
В автобусi, на спiтнiлому вiконному склi, Антена креслить схему, пояснюючи будову своєї машини. За вiкном миготять пригашенi снiгом нiчнi вогнi, i вiд цих вогнiв, вiд їхнього руху схема здається об'ємною, дiючою, живою.
Тепер я не маю сумнiву в машинi. Незрозумiло iнше: якщо машину було зiбрано, якщо вона працювала, чому про це нi гу-гу?
– А як же? - дивується Антена. - За iдеєю i мусить бути тихо. Ну, уяви собi початок столiття. Авiацiя робить першi кроки. Незграбнi лiтаки нарештi пiдiймаються в повiтря... Уявляєш, на загальне захоплення вони злiтають на сто чи навiть на двiстi метрiв. I ось з'являється дядько, схожий на мене, i починає запевняти, що через сорок чи п'ятдесят рокiв гвинтомоторнi лiтаки застарiють, настане ера реактивної авiацiї. Кого зацiкавило б таке повiдомлення?..
Вiн несподiвано замовкає, потiм питає, дивлячись убiк:
– Ада лiтала на реактивних?
– Взагалi, так, на реактивних. Але там, у Гiмалаях, розбився вертолiт. Освоювали нову лiнiю.
Цей автобус ледве повiє. Ось вiн гаки застарiв не лише морально.
– А чому ти вирiшив будувати прогнозуючу машину?
– Просто одного разу я змiркував: цiкаво, яким буде двадцять перше столiття? Адже це цiкаво; ти ж сам казав, що iнколи хочеться висунути нiс у четвертий вимiр.
Ось воно що. Одного чудового дня Антена, завжди зайнятий своєю електронiкою, озирнувся i здивовано зауважив, що навколо цiлий свiт, який о, велике вiдкриття! - навiть має своє минуле i майбутнє...