Прокопович почав виряджати дочку в Вільшаницю. Позапрягали в вози воли й коні. На вози поскладали все, що потрібно було для нового господарства. Хури рушили з двору. По обіді Онися останній раз помолилась перед батьківськими образами й з сльозами виїхала з батькового двору. Батько плакав, мати плакала, плакали наймички, прощались з Онисею. Онися на цей раз забула за те, що вона їхала на своє господарство й панство. Вона тільки знала, що їй жаль батька, матері, хати, де вона зросла, жаль садка, чай-ківських людей, а більше од усього жаль матері.
– Тепер, дочко, без тебе й хата стане неначе пусткою,– говорила мати.– Викохай, вигляди, вирости дітей, а вони візьмуть та й порозлітаються й покинуть тебе саму на старість, як сироту,– говорила мати, плачучи.
Виїхали з двору. Мати й батько провели дітей за двір, стали на горі й довго дивились, поки вони перевозились через Рось, поки віз не сховався в зелених вербах та вільхах. А Онися доти оглядалась на гору, на матір, на батька, доки не закрили їх зелені верби.
Незабаром з'явилась і Вільшаниця. От і широка улиця, де колись палало багаття; от і гребля, і ставок, і церква, й свій дім. Онися увійшла в дім, неначе кудись в гості приїхала.
Але це було на одну хвилину. Одну хвилину вона посиділа коло стола й задумалась. Втерши сльози, вона, наче птиця, стрепенулась і кинулась господарювати: порозставляла ме-біль, повішала образи, привезені з дому, поховала посуд, заглянула в хижку, побігла в комору, скрізь порядкувала, розказувала молодицям, котрі їй помагали, порядкувала навіть людьми, що вносили кадовби, діжки, сипанки. солом'яники та бодню. Вона заглянула навіть до овець, до корів, до волів. І через годину вже забула за Чайки й стала господинею в домі.
Просторна світлиця незабаром була обвішана образами попід самою стелею в два рядки. Чорно помальовані дерев'яні стільці, що позоставались після покійного Моссаковського, поперемішувались з білими, привезеними од батька. Дві канапи вона закрила здоровими килимами, за дзеркало заткнула листаті букети з восковими вишнями, грушами та пташками. На образах забіліли здорові вишивані рушники. В покоях одразу стало чисто, привітно, по-господарському, але по-старосвіт-ському. Непосидяча Онися вешталась до самого вечора по покоях, та по пекарні, та по коморах,– і ввечері вже скрізь був порядок та чистота. Моссаковський тільки дивився, як вона давала лад, та командувала, та бігала, й більше мусив слухати її слова, ніж порядкував.
– От тепер ми й в себе вдома! – сказала Онися, сідаючи з Харитоном за вечерю в кімнаті.– Що то поробляють тепер мати? Що поробляють батько? Мабуть, і досі плачуть за мною?
– Слава богу, що ви, Онисю, не плачете,– тихо обізвався Харитін.
– Нащо ти на мене кажеш ви? Хіба ж я не твоя жінка? Адже ж чоловіки на жінок кажуть ти!
– Коли ви, Онисю, такі... розумні, такі проворні, такі падковиті до хазяйства, що й сказати не можна,– промовив отець Харитін солодким голосом.
– Голово з вухами! Хоч при людях кажи на мене ти! – сказала Онися, торкнувши його по руці.
– Нехай вже при людях... то й буду казати ви... чи то, правда, ги...
– Як тільки будеш на мене викати, то я тебе присилую тикати; буду за вуха скубти. Чуєш, чоловіче!
– Скубіть, Онисю, скубіть. Воля ваша, а все-таки якось мені ніяково тикати на вас. Може, потім звикну, присилую себе.
Але Моссаковський цілий вік свій не присилував говорити на свою жінку ги Й до самої смерті говорив на неї ви, а вона на його ти.
Після вечері Онися побігла в пекарню, розпорядилась наймичками, вхопила свічку, побігла в хижку, потім побігла з наймичкою в льох. Моссаковський тільки дивився, як вона вертілась, мов муха в окропі.