»
Сказав я це, а далі знов забувся, плутаю я та плутаю! Переплутав усі вірші, перемішав сирен з козами та цапами, та вже не знаю, що далі говорити; та, спасибі Злобі, мене вивела з біди: вискочила з-за декорації та як крикне: «Я Злоба,– ховай свого лоба!» Як заміриться на мене мечем! – я навтеки і капшук з грішми загубив на сцені. Публіка регочеться. Дивлюсь, а за кулісами передо мною стоїть друга злоба, професор. Як ухопить мене за коси! Коси й ярмулка злетіли додолу. Він мене за чуба та як почав вихрити то направо, то наліво – трохи голови не зірвав з шиї.
Згадки про академію неначе розбуркали Ба-лабуху: він одразу став сміливий і говорючий.
– А я грав Злобу,– та ще й як грав! – сказав Балабуха, розговорившись.– Було як накину на плечі чернечу чорну мантію, та обкручу голову гидрою, та візьму в одну руку меч, а в другу пучок гадюк, та як вийду, та як крикону: «Я Злоба – ховай свого лоба!»
Балабуха розпалився й справді схопився з місця, підняв руки вгору й крикнув на всю хату. Горбата Килина несла в руках пляшку з горілкою й тарілку з паляницею. Для бідної дівки здалося, що Балабуха схопився з місця й хоче луснути її кулаком в спину. Вона затрусилась і упустила тарілку на поміст. Тарілка хрьопнула й розбилась.
– Цур дурної! – сказав Терлецький.
– Якась перелякана дівчина! – сказав Балабуха, сідаючи на стілець.
Килина позбирала шматки тарілки й паляниці в хвартух і з плачем вийшла з світлиці.
– Колись я писав вірші, знав напам'ять Овідія, Горація, а тепер все чисто повилітало з голови, тільки й зосталась в пам'яті березова каша,– сказав Терлецький, наливаючи чарку.– Та й той Горацій зовсім-таки не стосується до Хохітви.
Бідна Килина винесла черепки в кімнату з сльозами па очах.
– Що то таке ти несеш в хвартусі? – крикнула матушка на Килину.– Чи розбила тарілку, чи що? Що там за крик?
– Ой, простіть, матушко,– сказала Килина, цілуючи паніматку в руку.– Наш батюшка з тим паничем, мабуть, полаялись та як почали кричати та соватись один до другого з кулаками! А я злякалась та й упустила з рук тарілку.
– Ти сьогодні зовсім здуріла! Бери швидше другу тарілку й неси паляницю на стіл! – крикнула матушка, стоячи серед хати з білою сукнею в руках для старшої дочки.
В кімнаті піднявся якийсь содом. Матушка хапалась прибирати старшу дочку, неначе боялась, щоб часом панич не втік з дому. Шафа й скриня стояли одчинені. Матушка й дочки бігали, кидались сюди й туди, брязкали ключами, виймали нову одежу, причісувались перед дзеркалом. Олеся, чи Олександра Петрівна, найстарша дочка, стояла серед кімнати в білих спідницях, в білому корсеті, котрий не сходився на її повному стані. Мати з меншою дочкою шнурували корсет, силкувались, аж впотіли, а корсет все-таки не сходився.
– Килино, ходи сюди! придави руками корсет та міцніше,– кричала матушка.
Килина вхопила Олесю за стан і стільки помогла, скільки б поміг комар. Шнурки в матущиних руках лущали, а корсет все-таки не сходився.
– Покличте бабу Хіврю! – крикнула матушка,– бо ця Килина ні до чого не здатна.
Прибігла баба, вхопилась і собі за шнурки. Баба була кремезна й жилава. Корсет подався під її руками. Олеся наділа білу сукню, а мати причісувала та прибирала її голову.
Убравши дочку, мати накинула на себе нову сукню, накинула на плечі перську білу, з червоними та жовтими взорцями, хустку, ще раз огляділа кругом дочку, неначе москаля на муштрі, й повела її в світлицю.
Менші дочки попростували за ними слідком, заглядаючи в світлицю через одчинені двері.
Терлецька ввійшла в світлицю тихою ходою, поважно, неначе виплила. Балабуха вглядів в дверях невисоку, але тілисту чорняву даму трохи ніби з пухлим, шляхетським лицем, з гладенько причесаними чорними блискучими начосами на лобі, в білому чіпку в оборках, в котрих синіла широка стрічка з кінцями до плечей.